Суспільне Культура публікує уривок з книжки "Тіло, секс, шлюб. Історія інтимних стосунків в українських традиціях" Ірини Ігнатенко.
Як дівчата та жінки доглядати за своїм тілом та що вони вкладали у поняття краси? У своїй книзі етнологиня Ірина Ігнатенко досліджує жіночі зваби, говорить про "дівочу честь", розпусні вечорниці та обряди весілля, наголошуючи на ставленні українок до свого тіла та зовнішності.
Ірина Ігнатенко — етнологиня, письменниця, видавчиня, кандидатка історичних наук, доцентка, авторка майже 100 наукових і науково-популярних праць, зокрема книжки "Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців" та "Жіноче тіло у традиційній культурі українців". Авторка подкасту "Як ми кохалися".
Розпочнімо з розгляду частоти миття тіла й засобів, які для цього використовували.
Спираючись на наявні джерела й дослідження, можна припустити, що традиційно миття тіла не було буденною справою, як сьогодні, а залежало від низки чинників: пори року, віку, статі.
Так, у теплу пору року українці купалися частіше, часто-густо використовуючи для цього природні водоймища: ставки, річки, озера тощо. Цікаво зазначити, що практика купання у водоймищах саме з метою миття тіла була добре відома в усій Європі, коли водна революція ще повною мірою не відбулася, а використання раковин і ванн було привілеєм суто заможних міщан.
В осінньо-зимовий період, коли водоймища були вже холодні й митися можна було лише вдома, процедура купання ставала часоємнішою й потребувала довшої підготовки. Зокрема, носіння значної кількості води з колодязя до хати, нагрівання її в печі, приготування купелі, сам процес купання тощо. З огляду на це українці (і жінки, і чоловіки) в холодну пору року повністю мили тіло орієнтовно раз на тиждень (подекуди й рідше), переважно в суботу, напередодні неділі або ж великих церковних свят.
З матеріалів, записаних на Гуцульщині, дізнаємося про таке:
Чи милися, не милися, рідко милися, перед святами (перед Паскою, перед Різдвом, перед святою неділею). Милися у цебрі, як хто хотів, як хто був «заношений». В хаті милися (діти у той час ішли у другу хату).
Схожу інформацію знаходимо й у записах з Харківщини:
Поверх звичайних щоденних робіт, кожна хороша хазяйка-малоросіянка в суботу обов’язково […] зігріє води (окропу) або щелоку (лугу), помиє чоловікові й дітям голову та приготує всій родині чисту білизну. Малороси надягають чисту білизну в суботу на ніч і взагалі напередодні свята.
Обов’язкове миття тіла передбачалося перед найголовнішими календарними святами, особливо перед Різдвом і Великоднем.
Комплекс приготування до Великодня містив, зокрема, прибирання в хаті, дворі, господі. Чистим напередодні свята мало бути й тіло людини. Всі ці дії виконували зазвичай у Чистий четвер. Традиція митися була пов’язана з віруваннями українців у те, що саме цього дня вода набуває особливих очисних і цілющих властивостей. Дуже рекомендували купатися "вразливим" категоріям — дітям і недужим на шкірні хвороби: висипи, екземи тощо.
У низці регіонів, приміром, на Волині, Буковині, Поліссі, широко побутував звичай вмиватися / купатися в Чистий четвер до схід сонця, саме на річці. Причому для успішного лікування висували кілька вимог, серед яких найважливішими були: викупатися якомога раніше, аби не "забрати" хворобу попередника; йдучи додому, в жодному разі не обертатися.
Обов’язкова чистота тіла вимагалася й перед Святим вечором, на Різдво. Так, на Лемківщині перед Святою вечерею було заведено йти вмиватися до річки чи потічка. На Гуцульщині існувала традиція вмиватися зранку на Старий Новий рік, на свято Василя (14 січня) водою, набраною господарем опівночі, напередодні свята.
До слова зауважу, що обов’язкове вмивання чи окроплення себе освяченою водою (щоправда, знову-таки більше з ритуальною, аніж з гігієнічною метою) практикували на такі великі свята, як Водохреща (19 січня), Стрітення (15 лютого), Івана Хрестителя (7 липня).
Слід згадати й про практику використовування роси. Такі дії відбувалися передусім на свято Івана Хрестителя. Щоправда, ходіння босими ногами по росі або качання в ній мало здебільшого ритуально-обрядовий, а не гігієнічний характер.
Отож бачимо, що практика обов’язкового миття тіла перед великими святами радше свідчить про важливість самих свят, зустріч яких передбачала чистоту в усьому, зокрема й тілесну, аніж про необхідність тілесної чистоти самої по собі.
Важливо підкреслити, що на противагу дням, обов’язковим для купання, існували й такі, коли миття тіла суворо заборонялося. Так, була заборона на купання в неділю, пісні дні, а також певні календарні періоди: до Зелених свят, до Івана, після Іллі або Спаса.
Особлива заборона на купання у водоймищах накладалася на весь тиждень після Трійці — Русальний тиждень, який в українців є поминальним. Важливо, що в цей період поминалася категорія «непростих» мерців: утоплеників і нехрещених дітей, які нібито після смерті перетворилися на русалок, мавок, лоскотарок тощо. Вірили, що саме в цей період вони приходять у світ живих і забирають із собою тих, хто порушив заборону купатися. Широко по Україні була відома заборона купатися після свята пророка Іллі (2 серпня), бо порушники будуть покарані різними хворобами.
Варто згадати й про заборону митися вночі, особливо якщо вода для купелі була набрана після заходу сонця. Зокрема, гуцули вірили, що:
"наколи лиш зайдет сонце, натогди вода у всіх головицях стат нечіста. Над водов запановуєт нечіста сила — злий дух ночі".
З огляду на це: "по заході сонця ни можна нести води з надвіря на кутанє ані до пиття у хату, бо мож из водов унести собі у хату біду — нечісту силу".
Як бачимо, святковий календар справив вагомий вплив на формування уявлень про обов’язкові для миття тіла 61 день, а також ті дні, в які гігієнічні процедури категорично заборонялися.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
