12 квітня у Нью-Йорку відкрилася виставка фотографій "Українські перспективи: фотографія від 1940-х років — дотепер", організаторами якої виступило об'єднання "Спілка".
"Спілка" виникла за ініціативи українців та українок у Нью-Йорку як реакція на повномасштабне вторгнення. З того часу вони створили не одну подію, яка привертала увагу до України. Більшою мірою їхня діяльність поєднує активістський, культурний та волонтерський контекст, адже щоразу вони збирають гроші на гуманітарні потреби України та відбудову.
Суспільне Культура поговорило з художницею та учасницею "Спілки" Бетті Ройтбурд про спільноту українців Нью-Йорка, культурний активізм та особисту художню практику.
Виставка "Українські перспективи: фотографія від 1940-х років – дотепер"
Розкажи про виставку сучасної фотографії. Як ви обирали фотографії та яка її головна ідея?
Виставка "Українські перспективи" поєднує архівні знімки України до 2014 року; воєнні репортажі авторів, що працюють з агенцією Magnum; та фотографій повсякденного життя українських фотографів після 2014 року. Виставка досліджує Україну та українців поза межами війни, надаючи глядачам своєрідне вікно у звичайне життя людей, які не лише переживають теперішній момент, а й формують своє майбутнє.
З початку повномасштабного вторгнення наша група взаємодопомоги, що виникла у Нью-Йорку, "Спілка" дуже багато спілкується із волонтерами в Україні. І для нас, наприклад, фотографія, знята на телефон, швидко здобула важливу роль у наших комунікаціях між собою. Вона дуже функціональна, аджу фіксує як документ якусь інформацію. І я багато думала про те, що серед волонтерських ініціатив фотографія починає працювати саме у такий спосіб.
Як ви обирали фотографії та яка її головна ідея?
Минулого літа фотографічна агенція Magnum разом із Сьюзан Мейселас організували дискусійну панель "Побачити Україну" у Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Мою подругу, фотографку та кураторку Іру Лупу запросили виступити в межах цієї розмови про функцію фотографії як способу спостерігати та допомагати людям. Пізніше разом із Magnum Іра Лупу та Фред Рітчин організовували виставку In Ukraine — це така пересувна експозиція, що включала збір коштів для України. Тоді й "Спілку" запросили долучитися до цієї події.
Разом з іншими членами "Спілки" ми організували відкритий конкурс для фотографів в Україні, зокрема оголосили опен-кол та попросили надсилати нам документальні фотографії та відео, які фотографи та фотографки робили з початку вторгнення 2014 року до сьогодні. Ми хотіли представити роботи як професійних авторів, так і любителів; заохочували до участі також і людей, які працювали волонтерами на місцях.
Іра Лупу, Лєна Шкода та я запросили Ярослава Солопа та Льолю Гольдштейн взяти участь у цьому конкурсі як журі разом із нами.
Про роль спільнот
Що таке "Спілка"?
"Спілка" була ініційована у перші дні повномасштабного вторгнення через нашу суспільну потребу допомогти Україні. В один із перших днів війни ми зустрілися разом з Лєною Шкодою та Стефанією Снайдер на протестах проти російського вторгнення. Ми зрозуміли, що хочемо зробити щось більше, аніж просто протест. Зараз наше членство налічує близько 50 активних учасників, учасниць та волонтерів. З того часу також виникли "Спілка-Париж" та "Спілка-Київ". Ми співпрацюємо одне з одним у різних проєктах.
Чому саме така назва?
"Спілка" — це ім’я придумав один із наших друзів Артем Величко, коли ми сиділи в Лєни на кухні. Ми всі відчули, що це належним чином ілюструє наші спільні зусилля та організаційну структуру, оскільки вся наша робота виконується під колективним і горизонтальним керівництвом без ієрархії.
Про український Нью-Йорк
Яким є твоє середовище молодих українців у Нью-Йорку?
Я думаю, що багато молодих українців, особливо тих, хто має прогресивні політичні погляди, почуваються дещо відірваними від української діаспорної спільноти, значна частина якої складається з людей старших поколінь і глибоко вкорінена в релігійні традиції та місцеву церкву. Багато з них також є іммігрантами, тому для нас було важливо створити простір, у якому ми могли б відчувати, що ми можемо зібратися разом і відчути комфорт і підтримку.
Яким є інтерес до української теми сьогодні, і яке місце в цьому посідає сучасна культура?
У Нью-Йорку більшість не-українців зазвичай знайомляться з Україною через нашу їжу та традиції, яких ще досі дотримуються в деяких комюніті і в таких місцях, як Українське селище в Нью-Йорку. На відміну від людей в Європі, з мого досвіду, не так багато американців розуміють, як війна в Україні впливає на них безпосередньо. Багато американців співпереживають нашій боротьбі проти російського імперіалізму, але для багатьох головною точкою відліку про Україну (про яку викладають як частину стандартної американської освіти), є Холодна війна. Тому, відколи почалася повномасштабна війна в Україні, багато американців стали занепокоєні можливістю участі США у світовій ядерній війні чи у Третій світовій війні. Ця точка зору, звісно, дещо відрізняється від того, що найбільш хвилює будь-яку українську людину, що має безпосередній стосунок до війни.
У сучасній культурі люди схильні надмірно стимулювати свій простір за допомогою технологій та великої кількості інформації. Це змушує людей знаходити фокус, зосереджуючись на собі та своїй особистій думці, або відчувати себе комфортно у своїй бульбашці. Способи рефлексувати з людських проблем та розуміти іншого для когось можуть бути надто важкими. Я вважаю, що епідемія COVID-19, яка мала руйнівний вплив на Нью-Йорк, з великою кількістю смертей, призвела ще й до того, що люди втратили здатність налагоджувати загальні людські зв’язки. Нью-Йорк як місто ще буде довго осмислювати цей вплив пандемії. Однак я вірю, що є способи виправити це шляхом співпраці, саме це не розподілить наші досвіди, а об’єднає.
Як залучаєте аудиторію? Якою є реакція молодих людей?
Багато учасників "Спілки" є діджеями. Серед них Uklon, Stealthy, Gvozd, Svavillya, Vyper та інші. Наші перші збори грошей почалися з виступів, коли вони грали в різних залах Нью-Йорка. Саме так багато людей вперше дізналися про наше існування. Люди приходили на рейв чи танці й усвідомлювали, що в такий спосіб вони також підтримують Україну. Це ставало частиною їхнього досвіду.
Розкажи про найпопулярніші ваші проєкти.
Дотепер деякі з наших найбільших проєктів стосувалися кулінарії та музики. Ми організовували тематичні зустрічі, присвячені українським святам, на них ми готували їжу за традиційними сімейними рецептами, а музиканти і діджеї грали на цих вечірках безкоштовно. Відвідувачам ми пропонували зробити добровільні пожертви. Усі кошти ми перенаправляли на потреби України.
Однією з наших найбільш пам’ятних подій було свято Івана Купала. Ми співпрацювали з UAAL, Ukrainian Artist & Allies League. Художниця Майя Хаюк, яка виросла у США серед української діаспори, створила чудову ватру. Мисткиня та музикантка з Одеси Леся Верба співала традиційні купальські та русальні пісні, робила вінки, а Дар’я Коломієць ta Uklon гралi українську музику. Тоді ми зробили показ фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Це було гарне свято, саме цього багато з нас також потребував.
Розкажи, наскільки успішні ваші збори, кому ви допомагаєте? Яка взагалі динаміка допомоги американцями на укранських подіях?
Нью-Йорк є одним із найбільш культурно різноманітних міст у світі. На початку повномасштабного вторгнення була величезна хвиля інтересу до України з боку різних людей у США. Хоча в Нью-Йорку уже давно існує сильна українська діаспора, деякі з них уперше дізнавалися про існування України.
Члени "Спілки" мають дуже різні зв’язки з Україною. Усі вони приїхали сюди у різні періоди свого життя, хтось з перебуває у США вже досить довго і краще інтегрувався у різні місцеві культурні спільноти Нью-Йорка. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, ми всі зібралися разом, і для нас було важливо створити простір, який би працював і для наших не-українських друзів.
Про мистецьку практику
Розкажи про трохи себе: чому ти обрала шлях художниці?
Так, я походжу з мистецької родини, але насправді я зрозуміла, що хочу стати художницею лише, коли опинилась у США дитиною, і коли ще не розмовляла англійською. У дитинстві та підлітковому віці я вперше звернулася до мистецтва як до способу розібратися у своєму досвіді. Мої батьки в той час розлучилися, і тато вирішив жити в Україні. Я провела багато років між Україною та США. Я зростала в незалежній Україні, в Одесі, як частина мистецької сім’ї та спільноти та стикалася з багатьма дивними, чудовими, а часом і важкими реаліями. Потім, коли я навчалася у школі Ла Гвардія у Нью-Йорку та у Коледжі Мистецтв Мерілендського інституту, всі ці враження та спогади допомогли мені сформувати свою власну ідентичність. Ця функція мистецтва як способу обробити свій досвід мене завжди цікавила. Зараз я навчаюся на магістерській програмі соціальної роботи, зосереджуючись на арттерапії. Велика частина того, над чим я працюю у своїй практиці, якраз поєднує мій інтерес до соціальної справедливості та досліджень культури.
У одній зі своїх робіт ти рефлексуєш на виховання у дитячих садках, і зокрема вивчала тему героїзму через дитяче виховання. Чому тебе це зацікавило?
У мене неймовірно яскраві спогади про відвідування дитячого садка. Мене там вчили співати та виступати, а ще, по суті, познайомили з залишками радянської культури і пропаганди в освітньому контексті. До речі, моя бабуся Софія багато років працювала вихователем, викладала музику в дитячому садку. Вона була неймовірною одеситкою, що завжди жила насиченим і цікавим життям, сповненим музики, романтики та мистецтва. Вона також була першою в нашій родині, хто іммігрував до США, і вона зробила це досить пізно у своєму житті, за стандартами минулих соціальних норм. Я вважаю її життя дуже надихаючим. Одним із найбільш нещасливих аспектів нашої сьогоднішньої реальності є те, що під час війни та заворушень діти є найбільш вразливими до травми, отриманої від пережитого ними.
Твоя робота, про яку ми говоримо, ще й про героїв. А хто для тебе сьогодні є герої?
Мої герої – воїни, бійці, волонтери, які щодня, ризикуючи життям, захищають Україну. Їхній героїзм спонукає нас усіх як українців зробити більше, аніж ми можемо, і розширювати межі можливого.
Мої герої – це також моя родина. Мої дідусь і бабуся пережили Другу світову, вони були неймовірно добрими та сильними людьми незламної цілісності, які навчили мене своїм цінностям. Мої батьки вчили мене, що знайти своє місце у світі — це знайти свій голос і спрямувати творчий потенціал. Мій батько присвятив останні роки свого життя любові до українського мистецтва та культури, і мене завжди надихатимуть його творчість, його життя та його боротьба за Україну.
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
