Вхід у Маріїнський парк, де стоїть Ватутін (добре, що не особисто, а тільки його пам'ятник), перекритий червоною стрічкою: людей та журналістів не пускають на територію. Оператори та фотографи в очікуванні хорошого кадру туляться одне до одного біля огорожі – місця мало.
Два комунальники б'ють Ватутіна відбійним молотком (шкода, що не особисто, а тільки його пам'ятник) – намагаються від'єднати від постаменту. Вони змінюють інструменти: то беруть в руки щось схоже на лом, то щось схоже на зварювальний апарат, бо іскри летять дай боже.
Перехожі, що бігли у справах, на мить зупиняються, аби подивитися. Біля мене стоять двоє дівчат, яких бачу тільки боковим зором:
– У мєня нєт помади на зубах? Нє растьорлась? – звертається одна до другої російською.
– Улибнісь, я посмотрю.
До натовпу підходить українськомовний дід у картузі та починає викрикувати: "Нікому ця війна не потрібна. Ви самі цими діями провокуєте [Росію]!". Чоловік і жінка з-поміж зацікавлених перехожих намагаються йому відповісти, але дід невгамовний. Врешті-решт хтось не витримує марної суперечки і починає співати: "Батько наш – Бандера, Україна – мати, Ми за Україну будем воювати!".
– Ви хочете, щоб були націоналісти, Бандера! А от Мусоліні... – ще лунає уривок фрази діда, до якого вже підходить двоє поліціянтів.
Дівчата з помадою на зубах це обговорюють:
– Что етот дєд хочєт? Я нє пойму, какая связь мєжду снєсєнієм памятніка і провокациєй рашкі? – обурюється перша.
– А прічьом Бандера і националісти? Кто-то вобщє может аб’ясніть, что за логіка? – погоджується друга.
Раптом натовп жвавішає. Уже 14:20 (пам'ятник мали знести ще двадцять хвилин тому, о 14:00), і здається, що зараз процес зрушить з місця. Але Ватутін все ще непохитний. Присутні знову розчаровано зітхають та ховають телефони. Комунальники під'їжджають з усіх можливих боків з різними інструментами та безуспішно намагаються від'єднати його від п'єдесталу.
Нівидь-звідки з’являється Марина Порошенко у супроводі жінки та кількох чоловіків. Їх пропускають за огорожу. Спочатку вони стоять неподалік та спостерігають за комунальниками, а потім підходять до Ватутіна, аби сфотографуватися. Ще зо 20 хвилин марно чекають на успішний демонтаж, а затим ідуть геть.
Я все ще стою коло огорожі й мерзну. Біля мене стоять двоє чоловіків. Раптом у чистому блакитному небі летить зграя голубів – їх щось сполохало – та розбавляють цю одноманітність.
– Ух ти, диви, полетіли голуби! – говорить один з чоловіків другому.
– "Голубі лєтят над нашей зоной"...
Попереду мене – двоє операторів: один зі штативом, а другий, у жовтій курці, просто тримає камеру в руках. До другого підходить його колега:
– Саня, как убрать ету сраную рамку на екранє? Ето єщьо от Ющєнка осталось.
Комунальники, не шкодуючи сил, продовжують від'єднувати Ватутіна. Потім починають знімати з нього тканинні стрічки, якими він був підчеплений до крану, та підперезувати його залізним тросом й вставляти в прогалини дрова. У натовпі питають, чи хтось брав із собою світло. У цей момент стає зрозуміло, що, можливо, ми тут аж до самого заходу сонця.
– Там внутрі [пам'ятника Ватутіну] сідіт Жуков і дєржит, – спробував пожартувати один із операторів.
На годиннику вже 14:50, Ватутін все ще тримається за своє місце у Києві.
Дід у картузі з-за спин поліціянтів продовжує кричати: "Мій батько воював, а ви хочете знести героя! Ви не хочете чтити пам'ять! Якби ви знесли готель, побудований за радянських часів, ви б теж були щасливі. От за шо ми боремося!.." Дід заходиться криком про мир та дружбу.
– Поїдьте в Маріуполь! Стільки людей в Україні загинуло, а ви кажете... Та як можна? – люди з натовпу намагаються апелювати до здорового (чи який там є) глузду діда з останніх сил.
– Я сама жила пів року в окупації. Яка дружба? – твердо заперечує жіночий голос десь позаду.
Але діда не вгамувати. Він відповідає, що війна й окупація – це трагедія, але пам'ятник зносити не можна. Дехто просить викликати поліцію діалогу, дехто – просто просить більше не говорити з дідом, бо він "несповна розуму".
Двоє чоловіків поряд зі мною:
– Замерзли.
– Треба було з собою водочки... Пляшку брати! Хріновухи...
За київським часом 15-та година, і нарешті комунальники підколупують Ватутіна. Пам’ятник вмить посувається зі свого місця. Якби не кран, за який він підчеплений, то, можливо, впав би раніше, аніж журналісти встигли би зняти це відео. Натовп полегшено та радісно зітхає.
"Усе, поїхав", – хтось коментує зісковзування Ватутіна з постаменту.
Пам’ятник радянському генералу зносять краном під вигуки: "Вічна слава героям! Вічна пам'ять героям!" Хтось кричить: "Ура! Смерть кацапам, смерть комунякам!" І поки Ватутін висить у повітрі (його пам’ятник, авжеж), дід каже: "Хай будуть прокляті ті, які будуть топтаться на пам'яті загиблих у Великій Вітчизняній війні".
Тепер точно поїхав.
9 лютого на офіційному каналі в Telegram КМДА повідомили, що демонтований пам'ятник перенесуть до Музею авіації, як і пам'ятник Чкалову, який прибрали напередодні.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
