"Втрата змушує рухатися вперед" – пояснює психотерапевт Володимир Станчишин

"Втрата змушує рухатися вперед" – пояснює психотерапевт Володимир Станчишин

"Втрата змушує рухатися вперед" – пояснює психотерапевт Володимир Станчишин

Трагічні події останніх днів – влучання російської ракети у будинок в Дніпрі чи падіння гвинтокрила біля дитячого садка у Броварах – змушують серце кожного з нас стиснутись.

Зараз немає життя, яке не змінилося би повністю з початком повномасштабної війни в Україні. Але змінилося не лише наше повсякдення, а й емоційні реакції. Усе — від страху, тривоги та злості до почуття провини й смутку — проявляється настільки насичено, що інколи складно уявити, як узагалі можна дати раду цим емоціям. Бо якщо раніше в нас були певні зразки того, як поводитися в кожній ситуації, як реагувати, то зараз усі ці зразки поламані, а в голові — суцільний хаос. В українському видавництві "Віхола" вийшла книжка психотерапевта Володимира Станчишина про емоції цивільних людей у тилу – "Емоційні гойдалки війни". Автор учить справлятися з проблемами на особистісному рівні, щоби вистояти в часи історичних змін.

Із дозволу видавництва, Суспільне Культура публікує фрагмент із "Емоційні гойдалки війни" про відчуття втрати життя.

“Емоційні гойдалки війни” Володимира Станчишина
“Емоційні гойдалки війни” Володимира Станчишина. Віхола

Смуток, повʼязаний з пережиттям утрати когось з наших близьких, є неймовірно важким, неймовірно складним. Тут немає правильних слів, якими можна описати стан, у якому перебувають люди, що в якусь мить отримують сповіщення, що хтось з їхніх рідних загинув. Це точно найжахливіші у світі відчуття. І тут усе також починається з того, що нам не хочеться в це вірити, це помилка, цього не могло статися. Ми відразу починаємо торгуватися з Богом, з якимись вищими силами – ​нехай це буде помилка.

У мене була клієнтка, яка розповідала, що коли почула про смерть свого чоловіка, то просто сіла на лавочку в парку й довго сиділа. Не піднімала слухавки, ні з ким не говорила, просто дивилася на весну й спостерігала. Це стан шоку, коли мозок не може прийняти інформації, бо вона надто складна, тому він наче вимикає на певний час цю інформацію і включає умовну весну навколо, щоб дати нам можливість підготуватися до цієї втрати.

Смерть на війні – ​це незворотна втрата, її нічим не можна пояснити, не можна виправдати чи повернути. Це момент, коли ми розуміємо, що життя ніколи не буде таким, як раніше. І віднайти сенс за такої втрати дуже непросто.

Катастрофічне горе, до якого, власне, належить втрата близьких на війні, характеризується однією важливою обставиною – ​цих втрат могло б і не бути. Це відрізняється від смерті через хворобу чи через певні природні обставини. Бо в нашій свідомості наче постійно пульсує думка, що цих втрат могло б і не бути, якби Росія не напала. Ці думки: "Якби він не пішов на цю війну", "Якби я її не пустив на фронт" – ​починають ятрити наш мозок. Від глибокого розпачу, що ми ніколи не зможемо повернути людину, яку так сильно любили, у нас може зʼявлятися багато злості до себе, до Бога, до агресора, до всіх навколо. І ці речі зазвичай призводять до депресивних станів, коли більше нічого не має значення. Я часто говорю про смерть як про величезну прірву, порожню, холодну прірву, коли ти стоїш на її краю й розумієш, що тобі нема куди рухатися, хочеться лише повернути все, як було раніше.

Дуже важливим у переживанні втрати наших близьких є той факт, що ми можемо побачити тіло й поховати його, попрощатися з людиною. Побачивши тіло, нашому мозку легше усвідомити реальність втрати, і перейти від умовної фази заперечення до фази оплакування втрати. Тому люди їдуть з різних куточків країни чи світу на похорон. Адже це можливість усвідомити реальність втрати, можливість попрощатися.

Одна з особливостей втрат цієї війни, що потім може допомогти нам пережити горе, – ​це визнання наших загиблих як героїв. Надзвичайно важливо, що наших полеглих захисників і захисниць ховають з усіма почестями, бо все це передусім про надання сенсу тому, що сталося, про те, що ми, суспільство, називаємо сина чи доньку, дружину чи чоловіка, батька чи матір героями, визнаємо, що вони загинули за Україну. Це те, що може допомагати проживати втрату, – ​хоча б ідея, що ця смерть була недаремною. Тому, з одного боку, ця втрата забирає сенс нашого життя, а з іншого, надає нового сенсу: ми продовжуємо боротися, щоб ушанувати наших загиблих, Україна не може програти в цій війні після всіх тих втрат, яких ми зазнали. Ця втрата змушує рухатися вперед.

Про пережиття втрати ми можемо говорити на різних рівнях, на особистісному зокрема й на рівні країни загалом. Ми всі переживаємо втрати України, ми всі переживаємо втрати Маріуполя, втрати життів тих, хто там загинув, ми всі переживаємо за кожного військового, який сьогодні перебуває на "Азовсталі". Всі ці втрати, які ми бачимо, були й ще будуть, вони всі стосуються кожного з нас. Ми памʼятаємо і ми переживаємо.

Вочевидь, зовсім іншим пережиттям буде, коли ця втрата стосуватиметься когось з наших рідних. Немає правильного чи неправильного пережиття втрати. Ми всі різні й по-різному переживатимемо. Хтось тихо, а хтось гучно, хтось плакатиме, а хтось замикатиметься в собі. Всі ці способи є правильними. Людям, які перебуватимуть поруч, потрібно памʼятати, що ми не лікуємо пережиття втрати, ми просто перебуваємо поруч, не розповідаємо, що людина має відчувати, а запитуємо, що вона відчуває. Ми не розказуємо, як жити далі, ми просто поруч, щоб допомогти прожити ці найскладніші моменти її життя. Ми кажемо: хай що ти відчуваєш, ти маєш на це право. Якщо ти ненавидиш, то це нормально, якщо хочеш плакати – ​то це також нормально, і якщо не бачиш сенсу, то я також його не бачу, і я з тобою в тому, що ти переживаєш. Ми в жодному разі не розказуємо людині, що Бог захотів його чи її забрати, це безглуздя. Ми не кажемо: "Ану не плач, нема чого розклеюватися", – ​бо кожен може плакати стільки, скільки йому потрібно. Наше завдання – ​бути підтримкою.

Мине багато часу до того моменту, коли ми зможемо повернутися до свого звичного життя після втрати, але хай скільки часу це займе, ми повинні будемо визнати реальність втрати. Ми оплакуватимемо її, після чого відведемо місце в серці для наших близьких, а далі нашим завданням буде відновлюватися й шукати нові сенси.

Будь-яка втрата призводить до екзистенційної кризи, будь-яка втрата приводить до питання: для чого це все відбувається? Куди я рухаюся? Нам потрібно буде дуже багато часу, щоб подолати горе втрати й дати відповіді на ці запитання. Але ми завжди маємо памʼятати: пережиття втрати – ​не захворювання, це природний процес, який забирає багато часу.

Пережиття втрати впливає на все, що ми відчуваємо, і на все, що відбувається навколо нас. Зокрема, пережиття втрати руйнує нашу ілюзію безсмертя. Коли ми бачимо, що хтось поряд помирає, то усвідомлюємо, що всі ми є смертними.

Ілюзія безсмертя – ​це дуже важлива річ у нас самих. Ми ж не думаємо про те, що можемо померти, щодня. Ми живемо з усвідомленням того, що наше життя триватиме, бо ми ще молоді, здорові, смерт ще не може стосуватися саме нас. Наш мозок має дуже багато захисних механізмів, які не допускають до нас думки, що насправді ми смертні. Тому, коли бачимо смерть іншої людини, ми починаємо розуміти, що це може статися і з нами. І це повертає нас до власної екзистенційної кризи.

Смерть близьких людей запускає внутрішні процеси усвідомлення власного сенсу: для чого я живу та чому все має закінчитися таким чином? Друге, що ми усвідомлюємо, коли поряд хтось помирає, – це наша слабкість і безсилля. Адже коли помирає людина, то насправді ми безсилі перед смертю, трагедією, горем, безсилі перед тим, що трапилося. Озираючись назад, ми можемо думати, що якби вчинили якось інакше, то могли би врятувати ту людину, починаємо бачити помилки, про які ми не могли знати на той час, коли перебували безпосередньо в процесі. Це відчуття безпорадності також належить до нашої екзистенційної кризи.

Під час кризи ми усвідомлюємо, що наше життя скінченне, воно має обмежену тривалість і інколи завершується несподівано, ми не знаємо ні дати, ні часу. Це відчуття під час пережиття втрати починає наповнювати нас, воно нагадує, як мало ми можемо зробити за таких умов. Ми можемо жити чудовим життям, можемо поводитися дуже безпечно, жити в безпечній країні, навіть без війни, знайти для себе добрих лікарів, завжди пристібатися паском безпеки в автомобілі – ​але все одно ми можемо померти, й померти раптово.

Тоді ми починаємо усвідомлювати втрату контролю. Війна забрала в нас контроль, і смерть робить те саме: забирає контроль, відчуття безпеки й поселяє всередині нас екзистенційну тривогу, тривогу за сенс нашого життя, за те, що ми можемо померти. Це також виклик у пережитті втрати – ​нам знову потрібно буде відповісти на запитання: що для мене означає смерть як така? Це необовʼязково відбуватиметься відразу по смерті близької людини, ці прояви можуть бути відтерміновані в часі. Власне, оці духовні прояви, коли ми стикаємося з власною кризою, будуть ще одним додатковим завданням для нас, для кожного, хто переживає втрату.

Відповідь на питання екзистенційної кризи полягатиме у виборі: чим для нас, урешті, стане ця криза – шансом чи перепоною? На якомусь етапі, звісно, ми губимося в депресії, злості, у своїй гіркоті, і це нормально.

Але одного разу ця криза може стати для нас шансом усвідомлення: ми зрозуміємо, що можемо загоювати рани, вчитися жити зі своєю втратою й продовжувати своє життя. Життя невпинно триває. І наші рани, хай якими болючими вони є, мають властивість загоюватися і зцілюватися.

Усвідомивши це, ми можемо помітити ще один шлях на цій дорозі: допомагати переживати втрату іншим. Ми стаємо тими, хто може зцілювати людські рани, допомагати, бути підтримкою. Бо маємо власний досвід пережиття втрати, власну болючу дорогу. І цей досвід допомагає розуміти інших, знаходити слова, що можуть підтримувати людей у проживанні їхніх втрат.

Це дуже важливе усвідомлення: будь-якій втраті, яку проживаємо, ми можемо надати сенсу. Надання сенсу полегшує сам процес проживання. Ми розуміємо, що наш досвід недаремний, якщо можемо допомогти іншим людям проживати схожі досвіди.

Читайте нас у Facebook та Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок