"Україну має бути видно й чутно": Ірина Цілик про кіномистецтво на тлі воєнних подій

"Україну має бути видно й чутно": Ірина Цілик про кіномистецтво на тлі воєнних подій

"Україну має бути видно й чутно": Ірина Цілик про кіномистецтво на тлі воєнних подій

Своєрідна війна на культурних майданчиках, доля родини зі стрічки "Земля блакитна, наче апельсин", а також що доводиться пояснювати про Україну іноземцям – на Міжнародному літературному читанні "Meridian Czernowitz" про це розповіла письменниця та режисерка Ірина Цілик.

"Пошуки спільних точок дотику – це щось дуже болісне, це колективна травма, яка нам сьогоднішнім дуже близька також"

Чимало попередніх місяців ти працювала над проєктом фільму "Я і Фелікс". Багато режисерів і режисерок після 24 лютого мали момент зустрічі зі своїми попередніми проєктами та їхньою переоцінкою. Чи цей фільм актуальний після 24 лютого?

Стосовно цього проєкту: в нього цікава історія. В українському прокаті він називатиметься "Я і Фелікс", в міжнародному це буде інша назва — "Rock paper grenade" (Камінь, папір, граната).

Цей фільм є екранізацією роману, значною мірою автобіографічної історії Артема Чеха. Він написав про своє дитинство, про свої стосунки з найближчими людьми, серед яких була особлива людина – ветеран Афганської війни. З одного боку поламаний, мав очевидний посттравматичний синдром, з іншого – харизматичний, не схожий ні на кого, він став і вчителем, і другом.

Але цікавий момент: цей фільм і цей роман нібито не про війну, але насправді про це. Він говорить про поламаних війною людей, про тих, хто повертаються і хто шукають способи, як співіснувати з мирною реальністю, з іншими людьми, які в тилу по-іншому травмовані. Знову-таки, пошуки спільних точок дотику — це щось дуже болісне, це колективна травма, яка нам сьогоднішнім близька також.

"Україну має бути видно й чутно": Ірина Цілик про кіномистецтво на тлі воєнних подій
Книжковий Арсенал

Якими будуть наші ветерани?

Вони вже є. Ми понад вісім років вчимося їм допомагати, як із ними співіснувати поруч. У книжці Чеха є важливий епізод: той хлопчик, яким він був тоді, в девʼяності, ненавидів усе, пов’язане з військовими та війною (бо бачив поруч Фелікса — алкоголіка, поламаного війною). Навіть у фільмі є момент, коли герой йому каже, що тільки дебіли йдуть на війну. Тобто він як підліток дозволяє собі категоричні щодо цього думки.

До того ж згодом він поміряє взуття цього друга-вчителя і сам раптом виявиться військовим, який вчиться, як балансувати, як вижити в цьому світі, який існував у геть паралельному вимірі.

Тим, хто повертається, складно. І нам складно, бо ми не знаємо, як їм допомогти. Я це спостерігаю всі ці роки, тому що в моєму оточенні тепер багато військових, багато ветеранів. Зблизька майбутні масштаби цієї катастрофи виглядають ще страшніше.

"Те, що відбувається з нами, — для цього важко знайти доречні слова, доречні форми, образи, але є різні інструменти"

"Україну має бути видно й чутно": Ірина Цілик про кіномистецтво на тлі воєнних подій
Ірина Цілик. Фото: Facebook / Ірина Цілик

Часто виникає тема майбутніх книжок про війну – про те, що відбувається саме тепер. Часто звучить думка, що такі форми будуть, коли мине якийсь час. А як щодо кіно?

Мені здається, і письменники, і кінематографісти, і люди інших творчих професій шукають способи для осмислення. Те, що відбувається з нами, – для цього важко знайти доречні слова, доречні форми, образи, але є різні інструменти. З моєї точки зору, наприклад, поезія — той вид мистецтва, в якому чи не найкраще вдається зафіксувати оце "тут і тепер", все оте болісне і травматичне, що звалилося нам на плечі.

Воно миттєво реагує. Тобто це якісь миттєві реакції та рефлексія. Натомість проза, як на мій погляд, вимагає дистанції.

Щодо кіно – воно буває різним. Якщо ігрове кіно зараз паралізоване і буде паралізованим наступні роки, то документалістика всі ці роки розквітала на наших очах.

Останні пів року мої колеги багато знімають. Вони, як і деякі поети, яким вдається писати і реагувати, намагаються швидко ловити ці миті. Можливо, не осмислюючи їх, але фіксуючи. Це важливо: зафіксувати й залишити, можливо, у спокої, щоби потім на це подивитися з новою оптикою. Але нам ці матеріали потрібні зараз із різних точок зору: і як докази цієї війни, і як творчий інструмент осмислення.

"Її промова та те, скільки в ній було любові до України, до тих людей, до тих міст, які вона була вимушена залишити, — це було щось настільки нове, чого я раніше в ній ніколи не бачила"

Чи ти готова була би зняти фільм про війну після 24 лютого?

Я вже відмовилася від купи пропозицій. Я не готова щось знімати по гарячих слідах, особливо якщо це ігрові проєкти. Зараз є вже цікава тенденція: в Україну заходить купа пропозицій від міжнародних продакшнів, але часом це нагадує полювання на історію, сюжети, на мистецтво на крові.

Я відмовилася, наприклад, від ігрового проєкту, де події мали відбуватися в Бучі. Одним словом, кожен робить вибір сам. Водночас я почала розробляти новий проєкт, це щось абсолютно нове для мене — анімаційна документалістика. Мені часом навіть здається, що анімація — один із найбільш чесних шляхів говорити про те, що вже сталося. Я хочу використати інструмент анімації й поговорити про те, що близьке особисто мені зараз: про відчуття незахищеності, яке нас усіх наздогнало. Особливо про жінок, таких, як я, про тих, кого я знаю, кого це відчуття незахищеності сильно підкосило.

"Україну має бути видно й чутно": Ірина Цілик про кіномистецтво на тлі воєнних подій
Режисерка Ірина Цілик на акції "Порожні стільці" на підтримку політв'язнів. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Жінка присутня на війні в багатьох іпостасях: це жінка на фронті, це жінка в цивільних обставинах, це жінка в так званих тилових містах. Розкажи про проєкт "Невидимий батальйон": твоя зустріч із жінкою на війні.

"Невидимий батальйон" – це перший досвід документального кіно, тож знімати фільми про сильних непростих жінок виявилося серйозним викликом. Дві мої історії в цьому проєкті: одна про Тайру, парамедикиню, яку було звільнено з полону.

Друга героїня – Андріана Сусак, в 2014 році була доброволицею, штурмовичкою в "Айдарі". Те, через що вона пройшла під час звільнення Щастя та інших міст, те, скільки вона поховала своїх друзів, те, що вона бачила зблизька, і як їй вдалося вийти з цього такою ж чистою людиною, якою вона, мабуть, зайшла в цю воду, – вона для мене взагалі одна з найбільш особливих людей в моєму житті. Зараз Андріана знову на фронті: вона виконує одне з найскладніших завдань, які в принципі там бувають.

"Мабуть, завжди є приховані ресурси, шухлядки, які ми ніколи не планували відкривати"

А що було би цікаво як для режисерки, як для письменниці зафіксувати з досвідів жінок в цивільних містах, які навіть не перебували на лінії фронту?

Усе заслуговує на особливу увагу і письменників, і режисерів. Зараз можна спостерігати за безкінечними історіями довкола нас, в яких проявляється і сила, і наша крихкість, і щоденні подвиги.

Ця війна відкрила так багато людей із нових неочікуваних боків, відкрила нам нас самих. Мабуть, завжди є приховані ресурси, шухлядки, які ми ніколи не планували відкривати, а раптом виявилося що всі ці сили беруться, і ці щоденні подвиги якраз варті того, щоби ми про них розповідали. Мені здається, потрібно озирнутися буквально на наших сусідів, друзів, нашу сім’ю, бо майже кожна з цих жінок багато що витягує на своїх плечах.

Що ти сама про себе відкрила після 24 лютого?

Я себе відчула страшенно слабкою. Я вісім років почувалася геть інакше: я в собі знаходила стільки сили, навіть натхнення, мене, як магнітом, тягнуло в зону війни. Мені хотілося бути ближче, бути поруч із людьми, спостерігати за ними, тиснути їм руки, слухати їхні історії. Коли війна прийшла в моє місто, коли я побачила, як мою дитину фізично трясе від тваринного страху, якого я ніколи в житті не очікувала побачити, це був переломний момент. Я відчула себе і безпорадною, і безголосою, і в мені закінчилися відповіді на запитання.

Я переважно мовчу, ці місяці не знаю, які нові слова могли би пояснити те, що з нами відбувається. Особисто я відчула оніміння, і досі, мабуть, перебуваю в якійсь емоційній ямі, з якої не знаю, як видряпатися. Водночас страшенно тішуся, що комусь вдається це краще, пишаюся своїми колегами, друзями. Зараз стільки подвигів довкола нас. І комусь це вдається тут і тепер. І це вже добре.

Що доводиться найбільше і найскладніше пояснювати про Україну, коли ти говориш для іноземних слухачів та читачів? Речі, які для нас усіх очевидні, але потребують перекладу та пояснень.

Доводиться пояснювати буквально все. Починаючи від того, як вони називають цю війну. Нещодавно я брала участь у заході. Усе прекрасно: і мої колеги, і модераторка-німкеня, ніби все страшенно ніжно, щиро. І потім я раптом розумію, що модеракторка називає "the war in Ukraine" і жодного слова про "Russia".

І розумієш, що всі мої колеги, які безкінечно акцентують на війні Росії в Україні, ніби б’ються в якісь зачинені двері. Ми кричимо на весь світ: "Називайте речі своїми іменами". Це не війна в Україні, це війна, яку принесли ззовні.

Такого багато: спроби наших іноземних колег нас примирювати на спільних майданчиках. Це неможливо витримати. Тепер, коли тебе запрошують взяти участь у культурних заходах, треба обов’язково перепитати, чи планується запрошення росіян.

Війна ще не завершена. Щодня вбивають наших людей, їх катують, їх тримають в концтаборах, але від нас вимагають діалогів і багато чого доводиться пояснювати.

"Ми маємо їхати: бути голосними, помітними, некомфортними, Україну має бути видно й чутно"

Як тобі вдалося пережити роботу в Каннах, де були присутні російські режисери і де була резонансна пресконференція Сєрєбрєннікова?

Канни були одним із непростих виборів не лише для мене, а й для моїх колег. Щоразу виникає питання, як діяти. З одного боку, нас запрошують майданчики, важливі для іміджу України, а з іншого – туди ж запрошують росіян. Для себе я вирішила, що немає універсальної формули, щоразу потрібно вирішувати, як діяти. І тоді ми з колегами, двома українськими режисерами, чиї фільми потрапили в офіційний конкурс Каннського кінофестивалю, прийняли рішення, що ми не будемо відмовлятися від участі. Ми маємо їхати: бути голосними, помітними, некомфортними, Україну має бути видно й чутно. Звісно, це страшенно фруструє, нагадує окрему війну. Війни на культурних майданчиках неприємні, вони болісні, але це також те, що ми можемо робити тут і тепер в цих запропонованих нам обставинах.

І участь українців в Каннському кінофестивалі допомогла краще артикулювати українську тематику на фестивалі?

Ми були помітними, ми влаштовували акції, ми навіть вмикали сирени посеред Канн, що є окремим світом діамантів, світом розслабленості, шикарного життя, апогеєм абсолютно безтурботного життя.

І так, було важливо і вмикати сирени, і влаштовувати акції, і бути незручними для організаторів фестивалю. На нас були ображені й роздратовані через те, що ми там влаштували акцію перед прем’єрою фільму Макса Наконечного, але як можемо, так і воюємо.

Читайте нас у Facebook або Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок