Страшніша за зброю: українська музика, що була заборонена у радянські часи

Музика – інструмент соціальний. Вона говорить мовою, яку розуміє кожен, вона об’єднує. Водночас музика – це ще й зброя. Українські симфонії, опери та пісні з відкритим національним характером, український твіст з його неприхованою сексуальністю, народні колядки, що оспівували не партію, а Бога, патріотичні марші та славні і аж до сучасної "Колискової ворогу".

Віками українська музика навіть не нападає (!), а обеззброює російський тоталітаризм, що цілиться в саме серце національного самовираження – мистецтво, культуру. Які твори кидали радянську владу в холодний піт – читайте далі.

"Запорозький марш"

Це історія про те, як сліпий кобзар із Сумщини зберіг і доніс до наших днів мелодію, що лякала совєтів у 80-х. Що ж кримінального у музиці без тексту? Все просто — марш заборонили як той, що не викликає радянських патріотичних почуттів.

"Приспане національне самовідчуття" (за Борисом Олійником) було закодоване у цьому творі, авторство якого приписували Євгену Адамцевичу. Насправді це автентичний козацький марш, створений у XVII столітті, тому бандурист завжди сердився, коли його називали батьком "Запорозького маршу".

Кобзарі передавали його один одному, перейнявши цю мелодію від попередників. Саме так про цю мелодію дізнався Адамцевич, який пережив 1930-ті роки — часи фізичного винищення кобзарства. У 1969-му він зіграв "Запорозький марш" на бандурі у Київському театрі опери та балету.

А партитуру твору, який знає і любить вся Україна, написав Віктор Гуцал – головний диригент Оркестру народних інструментів України (НАОНІ в мирний час записує треки й концертує з ONUKA). Того вечора на концерті кобзарів йому пощастило чути і бачити Євгена Адамцевича особисто. На думку диригента й композитора, "цей марш надихає, одразу хочеться жити".

До 1974 року "Запорозький марш" в обробці Віктора Гуцала звучав у всіх концертах оркестру по кілька разів, а слухачі стоячи вітали музикантів. Так було і після виступу оркестру на сцені Большого театру. Тоді в залі були присутні деякі працівники партійного апарату, які відчули підвищену емоційну атмосферу серед слухачів. Коли музиканти повернулися до Києва, їм заборонили виконувати "Запорозький марш", а плівку з його записом розмагнітили. Віктора Гуцала примусили залишити роботу диригента в оркестрі. Тоді він очолив Оркестр народних інструментів Українського радіо, до фонду якого записав чимало творів.

Гімн України

Головну пісню України забороняли із самого початку. Після написання її тексту у 1962 році Павла Чубинського вислали до Архангельської губернії "через шкідливий вплив на розум простолюду". Однак вірш не залишився непоміченим серед галицької інтелігенції. Зокрема, він надихнув композитора та громадського діяча з Підкарпаття Михайла Вербицького покласти слова на музику.

Перше виконання "Ще не вмерла Україна" відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі на концерті, присвяченому роковинам смерті Тараса Шевченка. Цікаво, що Михайло Вербицький був віртуозом гри на гітарі, і музика, що він склав до слів Чубинського, початково виконувалася саме на цьому інструменті. Сам Вербицький, публікуючи ноти до тексту, назвав майбутній український гімн "Баладою для голосу та гітари".

У царській Росії патріотична пісня "Ще не вмерла Україна" не виконувалася, та після Лютневої революції 1917 року стала майже обов’язковим атрибутом усіх маніфестацій, де висувалися українські національні вимоги. Заборонені колись слова і музика стали широковідомими і з народженням Української Народної Республіки виконували функцію державного гімну.

З радянською окупацією пісню замінили на "Живи, Україно, прекрасна і сильна". У ній, звісно ж, жодного слова про українську незалежність, лише про вітчизну єдиних народів-братів, возз’єднання, партію та Леніна.

Пізніше, 24 вересня 1989 року "Ще не вмерла Україна" прозвучала на головній сцені фестивалю "Червона Рута". Її почав співати Василь Жданкін, а у процесі до нього долучились Віктор Морозов та Едуард Драч. Після завершення виконання всі, хто чув цю пісню, почали скандувати гасло "Волю". Кадебісти знали, що є велика ймовірність виконання гімну на закритті фестивалю, і дали вказівку звукорежисерам відключити звук. Але виступ Василя Жданкіна був не останнім – після нього виступав дитячий танцювальний гурт, та вже без музики.

Тоді вперше в Радянській Україні наш гімн звучав із великою силою та закликом у виконанні десятків тисяч громадян, а під час Революції Гідності і сьогодні звучить як молитва. Його літургійний характер чується з перших нот, і не випадково, адже Михайло Вербицький був церковним композитором, тож свою патріотичну пісню створив за близькими йому канонами.

"Чуєш, брате мій"

Ця композиція стала найвідомішою стрілецькою піснею-реквіємом у період Першої світової війни. Їй судилося стати народною, хоча вона має авторів. У 1910-му її написали два брати: слова – Богдан Лепкий, а музику підібрав Лев Лепкий, який був січовим стрільцем.

Хорові обробки "Чуєш, брате мій" свого часу писали Кирило Стеценко та Олександр Кошиць – знані вороги СРСР. Взяти до репертуару цю пісню означало потрапити до чорного списку радянської влади, як це було з Академічним народним хором на чолі з Григорієм Верьовкою.

Під час їхнього гастрольного туру в Мюнхені надійшла звістка про смерть Степана Бандери, якого вбили радянські спецслужби. На концерт хору прийшли люди, які поверталися з похоронної процесії. На сцену вийшов Григорій Верьовка, змахнув диригентською паличкою – і зазвучала "Чуєш, брате мій". Та вже наступного дня посольство СРСР в Німеччині надіслало документ-заборону на виконання цієї пісні.

Війна — усі останні новини

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас.