Читання книги це, перш за все, розмова з собою. Ми уважно стежимо за думкою автора, переживаємо різні історії, події, приміряємо їх на своє життя. І робимо відповідні висновки, щоб використовувати отриману теорію на практиці.
Буває, що єдине, чого ти чекаєш від розмови з іншою людиною (або книгою) – це можливість висловитися, розповісти у відповідь свою історію, не менш цікаву. Але якщо співрозмовник виявляється неймовірно талановитим оповідачем, то його щиро хочеться слухати. Для цього дуже важливо знати контекст твору, історичний і культурний фундамент, необхідний для повноцінного розуміння прочитаної книги. Для цього й існує післямова.
З нею читач може погоджуватись або ні, проте спілкування з книжкою та її автором триває. Про те, чи потрібна післямова художнім текстам і якою вона має бути, письменниця Катерина Бабкіна розповіла в ефірі Радіо Культура.
Читайте також: "Розсекречене життя єдинорогів. Як з'явилась мода на кислотні кольори і чарівних конячок"
Марко Вовчок, "Емансипантка"
Я ніколи не читала післямов, проте відкрила для себе її особливості під час написання післямови до збірки прозових текстів Марка Вовчка “Емансипантка”.
Для мене важливо було сказати, чому ці тексти суперважливі та цікаві – у них багато речей, які складно оцінити, не маючи контексту. В історіях Марка Вовчка є суперважливе тло, але оповідають вони все одно про загальнолюдські проблеми та цінності.
Вона описує різні речі, часом страшні й травматичні, але у такий спосіб, що, з одного боку, подає цей контекст дуже детально, а з іншого – дуже живо, по-людськи. Із цих текстів я можу витягнути питання: “Що мені зробити, щоб було добре? Хто відповідальний за те, що мені погано?” І це не змінилося з часів Марка Вовчка. Це та умовна мораль і умовна ідея, яка є корисною всім нам дотепер. Для мене саме це перетворює художні тексти на класику.
Сергій Жадан, "Депеш Мод"
Це знакова для України книжка, дуже вагома на рівні мемів, на рівні пам’яті, на рівні структурних моментів. Так само мені близькі погляди Жадана, його філософія.
Книжка написана про тих, кому 14-16 років. Потім іде післямова Павла Загребельного, якому 84. Жадан розмірковує про власні 64 роки у майбутньому як про абсолютний кінець, про дуже віддалену в часі перспективу. А Загребельний пише для тих, кому 27 і хто думає, що в 64 життя вже немає!
Тому ця післямова дуже іронічна та смішна і не перевантажена трактуваннями. Як на мене, сенс післямови не у поясненні тексту. Загребельний здебільшого утримується від трактувань. Він обговорює це з читачем, іронічно та смішно, а після “Депеш Моду” важко добре пожартувати, тому що там уже багато разів добре пожартували. Він прожив у кілька разів більше, ніж автор і його герої, але досі може бути таким класним, живим та релевантним.
Хорхе Луїс Борхес, "Книга вигаданих істот"
Ця книга вийшла без післямови, проте могла би її мати. Борхес зібрав, наскільки міг, усі згадки про уявних тварин і потвор. Деякі з них цілком реальні! Він обробив усі ці описи і згадки про різних тварин: василіска, пегаса, триголового коня тощо таким чином, як би це описали у звичайному атласі.
Це дуже пізнавально і фантастично смішно. Коли це читаєш, стає шкода, що Борхес не дожив до “покемонів”, до “літл поні”, до “чужого”, до створінь із нашої “міфології”, з нашого кінематографа, які стали образами і сталими метафорами. Він їх не застав, а вони повинні також там бути. Я би продовжила цей перелік міфологічних істот. Це було б доречно.
Читайте також: "Як і чому книжки про Гаррі Поттера роблять нас кращими?"
Валер'ян Підмогильний, "Місто"
Я би поговорила із читачем про те, про що колись мала щастя поговорити з Оксаною Забужко. Автор післямови Степан Радченко досягає інсайту, що люди різні і це нормально. І вони завжди були різні – з різними бажаннями, з різними потребами, можливостями та прагненнями. І це нормально, тому що світ так влаштований. Там дуже добре це показано. У контексті того, що люди різні, ми можемо оцінити вчинки головного героя, але ми не можемо оцінити його як персону.
Тарас Прохасько, "ФМ Галичина"
Я би зробила датування й порожні сторінки і якимось чином закликала б читачів продовжити в тому ж ключі та з тією ж уважністю, любов’ю до своєї дійсності щось там написати. Навчати любові до життя саме у такий спосіб – увагою до дрібниць.
Катерина Бабкіна, "Мій дід танцював краще за всіх"
І наостанок на прикладі своєї збірки оповідань “Мій дід танцював краще за всіх” я розкажу, як не варто писати анотації, щоб не зіпсувати читачу задоволення від пошуку ключа до розуміння тексту.
Ми написали про те, що всі герої пов’язані між собою, і цим вкрали трішки радості в читачів. Адже вони могли б самотужки складати цю ниточку пов’язаності героїв, що приносило б їм задоволення. Так робити не слід ані в передмовах, ані в післямовах.
Читайте також: "Повернути корисну звичку: 7 способів навчитися читати заново"
