Old Khata Project представив нову книгу-дослідження "Квітки́. Велика книга про хатні розписи", авторками якої стали Світлана Ославська та Анна Ільченко. Сана Власова розповідає більше про проєкт та унікальність таких досліджень.
Де і хто розписували хати?
У 1920-х роках молоді дослідники й дослідниці української культури цікавилися народним мистецтвом не менше, ніж сьогодні. Тоді існувало відчуття, що важливий пласт культури зникає: змінювалися села й суспільство, війна принесла багато руйнувань. Саме в період цих масштабних трансформацій українського села було зафіксовано феномен хатнього розпису, фактично вже на етапі його занепаду і зникнення.
Сто років по тому колектив Old Khata Project випустив книжку, в якій зібрано хатні розписи з усіх регіонів України, де їх вдалося зафіксувати. Дослідники й дослідниці народного мистецтва їздили селами на території нинішніх Вінницької, Хмельницької, Київської, Черкаської, Дніпропетровської та навіть Луганської областей. Завдяки роботі Євгенії Берченко і Стефана Таранушенка з Харкова, Володимира Гагенмейстера і Костя Кржемінського, які працювали в Кам'янці-Подільському та Умані, Данила Щербаківського, Марії Щепотьєвої, Тетяни Мішківської з Києва та інших дослідників сьогодні ми маємо збережені в музеях і архівах хатні розписи. Це чорно-білі фотографії, замальовки та літографії.
Велика кількість сіл, де дослідники документували хатні розписи, нині перебуває в окупації або зазнає руйнувань унаслідок бойових дій. Серед них села Старобільщини на Луганщині, де Стефан Таранушенко зробив унікальні фотографії хатніх розписів в Осиновому, Гузіївці та Писарівці. Також це Капулівка, Покровське й Олексіївка, розташовані на березі Дніпра в нинішньому Нікопольському районі Дніпропетровської області.
У 1910-х роках розписи в цих місцевостях документувала Євгенія Евенбах, а у 1920-х роках цю роботу продовжила Євгенія Берченко. Завдяки їхнім замальовкам і фотографіям ці зразки хатнього розпису збереглися до нашого часу.
Репресії торкнулися більшості дослідників і дослідниць, які вивчали українське народне мистецтво. Частину з них заарештували, вислали або розстріляли, інші втратили можливість працювати чи були змушені залишити Україну. Через це традиція дослідження хатніх розписів перервалася, а багато імен на десятиліття зникли з публічного простору.
На архівних замальовках хатній розпис постає вільною та різноманітною візуальною практикою. Великі вазони, мальовані килими, птахи, химерні рослини, квітки утворювали образний світ, у якому спостереження за природою поєднувалося з фантазією майстринь.
Мотиви переходили з хати до хати, манеру окремої малярки могли наслідувати в сусідніх селах, а на композицію впливали доступні в продажу фарби, будова оселі та місцеві традиції. Частина замальовок зберегла імена авторок.
Відомості про деяких уміщуються в кілька слів: ім'я, село, вік. Багато майстринь залишилися невідомими.
Авторки книжки "Квітки́. Велика книга про хатні розписи" Світлана Ославська та Анна Ільченко з Old Khata Project збирають ці розрізнені свідчення в цілісну історію. До видання увійшли замальовки, літографії та фотографії з музейних фондів, архівів і публікацій першої третини ХХ століття. Вони дають змогу побачити українське село як середовище живої візуальної культури. Разом із розписами авторки повертають у поле уваги людей, які їх документували, адже долі багатьох дослідників у 1930-х роках обірвали репресії, розстріли та заборона професійної діяльності.
Чи можливо відновити розписи?
Сьогодні відтворити хатні розписи такими, якими їх створювали сто років тому, вже неможливо. Змінилися побут, доступні матеріали, візуальний досвід і саме уявлення людини про простір довкола себе. Тому замальовки, літографії, фотографії та записи дослідників мають цінність документів свого часу.
У праці 1928 року Лизавета Левитська згадувала реакцію дівчини, яка вперше побачила розписані оселі: "От де краса, от де май!".
Майже через сто років архівні квітки знову отримують можливість викликати це захоплення.
Чому сьогодні звернули увагу на розписи?
Світлана Ославська говорить: "Наше зацікавлення хатніми розписами органічно розвинулося із зацікавлення архітектурою загалом і сільськими хатами зокрема, коли ми працювали над нашою попередньою фотокнигою Old Khata Book. Під час експедицій і дослідження архітектури майже ста сіл України ми бачили дуже різні прояви творчості в хатньому декорі. Ми зрозуміли, що чимало із тих способів, якими люди прикрашали хати в 1960-х і 1980-х (а це той період, з якого збереглося найбільше хат), беруть початок у хатніх розписах. Почали більше дізнаватися про це явище, читати публікації, переглядати наявну літературу. Що глибше ми занурювалися в тему, то більше нею захоплювалися".
За словами дослідниці, інформацію доводилося збирати фрагментами. Переважно шукали публікації в локальних виданнях, адже видання, яке б повною мірою охоплювало феномен хатніх розписів, не існувало. Саме тому виникла ідея зібрати всю інформацію — так з'явилася книга "Квітки́. Велика книга про хатні розписи", що стала найповнішим зібранням зразків хатніх розписів в Україні. Хоча авторки наголошують, що їм не вдалося охопити всього.
Анна Ільченко говорить: "Поза колом дослідників уявлення про хатні розписи було доволі далеким від того, як вони насправді виглядали, наприклад, у 1920-х і 1930-х роках. Усвідомлення того, що чимало автентичних хатніх розписів значно цікавіші, дивніші та химерніші, і бажання це відкрити ширшій аудиторії українців і не лише — стало відправною точкою нашого інтересу. Тож для видання ми відбирали також і чудернацькі приклади розписів, які тривалий час лишались поза увагою, окрім конвенційно красивих квіток".
Робота з дослідження хатніх розписів має свої особливості. Головний виклик передусім у тому, що самі розписи були недовговічними. Фарби вицвітали, якщо їх не поновлювали, самі розписи зафарбовували, замінюючи їх новими, а хати з часом руйнувалися. Тож авторки працювали з трьома медіумами.
Перший — це паперові замальовки дослідників та дослідниць, які сто років тому їздили селами й вручну перемальовували зображення або просили це зробити самих малярок чи малярів.
Другий медіум — це літографії, третій — фотографії з архівів та опублікованих книжок. Певна річ, фотографії були чорно-білими. Але це найбільш правдивий артефакт. Він не дозволяє побачити колір, але натомість дає уявлення про справжні пропорції, форми, орнаменти, розташування розписів, їхню взаємодію з іншими елементами хати.
"Найбільше зафіксованих матеріалів збереглося з Поділля. Багато зразків походить із Центральної України, з Наддніпрянщини, зокрема з Кіровоградщини, Київщини, Дніпропетровщини. Розписи зафіксовані також у Слобідській частині України, на територіях теперішньої Луганщини, а також на Півдні, зокрема на Миколаївщині, Одещині та Херсонщині", — розповідає Світлана Ославська.
Що малювали на стінах?
У праці "Стінні розписи на Уманщині. Мотиви орнаменту", виданій у Кам'янці-Подільському 1927 року, дослідник Кость Кржемінський поділяв елементи хатніх розписів на рослинні, геометрійні, символістичні та тваринні:
- "З рослинних елементів знаходимо ще такі: виноград, дубовий лист, яблуко, репляхи, волошки, соняшники, горошок, крапки (ягоди, горошок тощо) і багато инших квіток та листків, що є менш виразні.
- З геометрійних елементів можна одмітити такі: чотирьохкутники, хрестики, зірки п'ятикутні, шостикутні, восьмикутні, гребінці й граблі.
- З інших (символістичних) сердечко, «курачі лаби», та різні завиванці, що їх можна приняти за роги оленя або за вусики винограду, або ж за елементи рококо. З тваринних зустрічаємо по деяких селах, в невеликій кількости, різних птахів".
Анна Ільченко доповнює: "Важливий образ у розписах — це пташки. Про це говорили й дослідниці, які тоді вивчали розписи. Вони зауважували й відзначали цей мотив. Птахи загалом важливі в українській культурі. Це піднесений образ, адже вони летять у вирій, пов’язані з душами померлих, перебувають у небі, відлітають і повертаються. Тому невеличкі пташки часто сидять на гілках у розписах, хоча трапляються вони не завжди. Котів, собак і корів там немає".
Одна з дослідниць, Тетяна Мішківська, яка досліджувала Білоцерківщину, писала, що "людей і тварин не малюють, бо не вміють".
"Мені ще цей опис її сподобався: «Є певні трафаретні кольорові сполучення, щоб передавати груші, яблука, сливи. У груші й в яблуці одну половину "зажигають", а другу роблять зеленою. Хвостик у груші чорний, у яблука сірий. Слива іноді буває синя, іноді ж середину роблять брунатною і обводять бузковою фарбою»", — розповідає Світлана Ославська.
Хата — історія родини
У традиційному середовищі хати часто розписували молоді дівчата, дівчата на виданні та молоді жінки у вільний час. Збереглися спогади про невістку, яка ховалася за хатою, щоб помалювати. Проте є свідчення і про старших жінок, які займалися розписами у своїй хаті або малювали на замовлення. Наприклад, Стефан Таранушенко в експедиції на Луганщину натрапляв на згадки, що в селі Лиман є бабуся, яка розмальовує хати. Саму цю бабусю йому не вдалося зустріти, але він зафіксував розписи в інших селах на Старобільщині, і в книжці будуть фотографії звідти. Зрідка маємо розписи, підписані чоловічими іменами. Наприклад, Гриць і Павло Котенки з Поділля.
Світлана Ославська розповідає, що емоційна складова багато важить для досліджень, адже саме вона стала каталізатором дослідницького інтересу.
"Коли ми розглядали ці малюнки, виникало відчуття справжності, яке хотілося задокументувати й показати ширшій аудиторії", — каже дослідниця.
"Теми, пов’язані із селом, часто надмірно романтизують. В інших випадках на перший план виходять складні побутові умови в селах і виснажлива праця. У хатніх розписах краса існує поруч із доволі складним контекстом, у якому їх створювали. Певно, тому в самих зображеннях так відчувається справжність", — додає Ославська.
Анна Ільченко наголошує, що в дослідженні акцент робили на документуванні, а не на інтерпретації та пошуку символізму.
"Люди загалом схильні до магічного мислення й міфологізації. Окрему квітку або елемент легко сприйняти як символ чи оберіг, хоча джерела не дають підстави для таких висновків", — розповідає вона.
"Самого зображення вже достатньо, — підтримує її Світлана Ославська. — Розписи самодостатні, і в плані кольорів, і форми. Такі як треба, на своєму місці. Компетентні дослідники можуть по різному їх тлумачити, але ми часто бачимо, як такі тлумачення є лише фантазіями. Щоб не йти цією стежкою, ми надаємо перевагу документальному підходу. Схожим чином ми працювали з фотокнигою Old Khata Book та загалом в Old Khata Project".
Ославська також додає, що в книзі використані уривки з ключових досліджень розписів 1920-х і 1930-х років, коли тодішні дослідники й дослідниці безпосередньо спілкувалися з малярками, записували їхні слова. "Ми цитуємо ці свідчення прямою мовою", — говорить вона. "Написи до розписів подекуди не поступаються цікавістю самим зображенням. У виданні містяться серії замальовок із підписами: ружа, синьоцвіт, свербивус, сосонка. Під час упорядкування книжки ми, звісно, приділили увагу й текстам, які супроводжували описи розписів", — додає Ославська.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
