Чи замислювалися ви коли-небудь про те, що турбота про своє тіло може бути не виснажливою, а "ніжною"?
Сьогодні попкультура й соціальні мережі нав’язують образ "ідеального" тіла, досягнутого через виснажливі тренування, жорсткі обмеження в харчуванні та постійне прагнення до самовдосконалення. Через це дедалі більше людей стикаються зі спотвореним сприйняттям власної зовнішності та незадоволенням собою.
Хельґі Палко — вчителька руху, йогиня та дослідниця того, як людське тіло й рух взаємодіють із розумом і навколишнім середовищем. Уже понад двадцять років вона вивчає тілесні практики та вплив різних чинників на фізичний і ментальний стан людини. Своєю роботою вона допомагає людям налагодити глибший контакт із власним тілом і стати уважнішими до його потреб.
На початку квітня вийшла її книжка "Інструкція до тіла: ніжний метод", у якій Хельґі розповідає, що саме те, як ми ставимося до свого тіла й взаємодіємо з ним, значною мірою визначає якість і задоволеність нашим життям. У цій роботі авторка поєднала багаторічний досвід тілесних практик із сучасним науковим поглядом, пропонуючи читачам інший спосіб пізнання себе.
В інтерв’ю для Суспільне Культура Хельґі Палко розповідає про свій шлях, вивчення тіла та руху, створення "ніжного методу" та місію, яку вбачає у своїй роботі.
Хельґі, ви вже понад 20 років досліджуєте тілесність, рух і взаємодію людини з власним тілом. Якщо повернутися до вашого дитинства та юності, чи були тоді якісь соціальні норми або ставлення до тіла у родині чи в соціумі, які вплинули на ваш професійний і життєвий шлях?
Переконана, що мені поталанило вирости в родині, де рух, зокрема у форматі танцювальних та спортивних гуртків, був нормою. Я виросла до ери повсюдності гаджетів, тому ми розважалися м'ячами, патиками та грязюкою. Вдома в нас були шведська стінка з турніком і кільцями, тенісні ракетки, велосипеди (тато доволі рано навчив їздити на двоколісному) та купа м'ячів. Ми грали у "від воріт до воріт" (такий вид домашнього футболу) у вітальні. Сусід знизу не втомлювався питати в тата: "Олеже, у тебе там діти чи коні?".
У більш зрілому віці, коли я вже сама обирала свої гуртки, я закохалася в сучасний танець, відкрила для себе капоейру й зрештою йогу. Ця закоханість у рух на певний час мала посунутися, бо все це виглядало як добра позаурочна діяльність, але було надто далеким від серйозного кар'єрного шляху. Та якщо швидко промотати ті двадцять років до сьогоднішнього дня, то видно, що кар'єри приходили та йшли, а йога залишалася і залишається досі.
У соцмережах ви розповідали, що боролися з РХП та анорексією. Що для вас було найважчим у той період? І коли ви вперше усвідомили, що цей стан вимагає глибшого переосмислення ставлення до себе та власного тіла?
Зі своєю анорексією я насправді довго не боролася, я нею майже упивалася. Мені дуже навіть подобалося бути худою під класичним кейтмосівським слоганом героїнового шику "Nothing tastes as good as skinny feels" ("Ніщо не смакує так добре, як відчуття себе худою") я би тоді підписалася усіма руками.
Найважчим було усвідомити, що це ненормально, та катастрофічні наслідки цієї ненормальності. Тобто я, звісно, знала, що не їсти або їсти й все швидко повертати в унітаз — це не довгострокова стратегія підтримання здоров'я. Але після п'ятого року в такому режимі відчуття терміновості притлумлюється й звідкись з'являється переконання, що все під контролем і якось воно буде: "Так, їм тільки каву й пилок, але ж досі жива".
Проте коли добрий друг (лікар) написав мені у відповідь на моє не пов'язане з темою питання, що йому було би прикро десь за пів року напитися на моєму похороні, я записалася спершу на базові аналізи, щоб перевірити, чи нирки ще все то стягують, і зрештою привела себе на терапію.
Ви говорили, що вперше спробували йогу у 18 років. Коли для вас ця практика перестала бути просто вправами? Що змінилося у вашому відчутті тіла та підході до руху і зрештою привело вас до "ніжних методів" і дослідження цього напряму?
З йогою в нас склалося дуже одразу. І так само швидко я зрозуміла, що це не просто фізичне вправляння. Я потрапила до студії на Подолі до учениці Ігоря Анатолійовича Козловського. Десь після тижня занять я подумала: "Воу, не знаю, ким або чим я стану, коли виросту, але це я точно хочу собі на все життя". Зрештою я познайомилася і з самим Вчителем — почала їздити на семінари до Козловського в Донецьк і продовжувала то робити, доки туди не припинили їздити пасажирські поїзди.
Думаю, "ніжні методи" — якась банально універсальна правда про те, як варто поводитися із живою матерією. У цьому сенсі мій "Ніжний метод" — узагалі не мій. Це те, що мені випало зібрати в такий собі кошик досвіду завдяки моїм вчителям, батькам та життєвим обставинам.
Коли ви зрозуміли, що хочете бути вчителькою руху та допомагати іншим?
Як це часто буває, діло трапилося на роздоріжжі. Я на певний час вимушено залишилася без роботи й отримала привілейовану можливість пофантазувати над тим, що я хочу робити далі, спробувати всяке-різне. Оті, здавалося би, прості й наївні (ні, не наївні) питання "А що мені взагалі цікаво?" та "Чого я насправді хочу в житті найбільше?" й привели мене зрештою до поточної версії моєї ідентичності — вчителька руху.
Якщо хочете ще прямішу відповідь, то чітке розуміння прийшло через практику медитації, зокрема йога-нідри.
Саме йога-нідра є одним “ніжних методів”, який ви просуваєте. В інстаграмі ви називаєте її "високим мистецтвом відпочинку" та "свідомим досвідом нічого нероблення". Чому, на вашу думку, відпочинок є таким важливим для тіла й ментального здоров'я, і чому ідея розслаблення є незвичною для нашої культури?
Тіло, зокрема його ментальна складова, для життєдіяльності потребує ресурсів. Рухатися, думати, відчувати, одним словом, жити — метаболічно не безкоштовно. Відпочинок — те, що фундаментально створює та уможливлює нашу ресурсність. І для того, аби до неї, до своєї ресурсності себто, отримати доступ, потрібно зробити щось дуже немодне та непопулярне за мірками сучасної культури прогресу, а саме — нічого.
Що може бути більш заряджено на сором, аніж відповідь "Нічого" на питання "Що ви робили весь день?". У нас просто не заведено просто так не робити нічого. Для цього треба бути дитиною дошкільного віку, мати серйозну хворобу або ще якусь поважну причину. Зате, що таке тривожність та вигорання, добре, надто добре, на жаль, знають усі.
Не менш важливою складовою турботи про тіло є харчування. На вашу думку, яких найпоширеніших помилок люди припускаються у своєму щоденному раціоні? Які міфи чи звички найбільше заважають вибудувати здорові стосунки з їжею?
Догматичність та поспіх.
Найнебезпечніші міфи та звички, як на мене, народжуються із надмірної категоричності, які перетворюють певний тип харчування на догму. "Цукор — зло", "від бананів поправляються" та "їсти після 18:00 вечора шкідливо" — приклади таких міфів. Формули ідеального раціону не існує. Хтось безлактозний, комусь треба набрати вагу, комусь скинути, а в когось дефіцит заліза — все це визначатиме оптимальність харчування.
Інша категорія бід, що пов'язані з кепськими стосунками з їжею, відбуваються через швидкість подій та брак уваги до того, що потрапляє до наших шлунків. Хто цими днями має час на те, аби з'їсти свій обід маленькими шматочками, кожен добре прожувати, не скролити в процесі телефон й не працювати паралельно? Коли все відбувається швидко, легко прогледіти відчуття насиченості й з'їсти більше, ніж треба, або не те, що треба. Переконана, тривале свідоме (у сенсі mindful) пережовування — недооцінений шлях до добріших стосунків із їжею і тілом загалом.
Зараз ви живете та працюєте у невеликому місті неподалік Нью-Йорка. Коли ви переїхали до США? Чи важко було адаптуватися до нового життя, іншої культури та середовища?
Я переїхала до Штатів у січні 2020 року — за 5 хвилин до того, як COVID-19 закрив світові кордони. У мене на той час залишався один рік робочої американської візи і мій приїзд був пов'язаний з контрактною роботою. Оскільки на початках я не планувала тут затримуватися довго, переїзд мені більше відчувався як захоплива пригода, аніж страшна адаптація до іншої культури.
До всього, цікава штука саме про Нью-Йорк — коли сюди приїжджаєш, важко не помітити відчуття, що ти тут уже був. Зрештою, ми всі це місто бачили змалечку в серіалах та кіно. Господінов (болгарський письменник), приміром, пише, що Нью-Йорк — це цілком собі європейське місто, яке суто випадково опинилося з іншого боку океану. Точно можу підписатися під цим твердженням.
Чи думали, що саме за кордоном почнете свою медійну кар'єру і станете популярною серед українців, які досліджують свої стосунки з тілом?
Я взагалі не думаю про свій шлях як про медійну кар'єру, надто свідомо заплановану. Я майже заради сміху, із ніжної пропозиції Яни Супоровської, продюсерки подкастів The Ukrainians Media, завела канал на ютубі, аби ділитися тим, що роблю сама. А далі понеслося. Досі не думаю про себе як "популярну" серед когось.
У квітні вийшла ваша книжка "Інструкція до тіла: ніжний метод", в якій ви поєднуєте особистий досвід, тілесні практики та науковий погляд на тілесність. Як виникла ідея написати цю книжку і що було найскладнішим у її реалізації?
Ідея виникла із живого інтересу до тіла. Коли мені щось цікаво, я його починаю досліджувати й самій собі пояснювати. Із цього зазвичай народжується купа нотаток. У якийсь момент нотаток зібралося стільки, що справа почала пахнути потенційним рукописом. Від цієї думки я кілька років тікала, бо мене загалом лякають довгі тексти (чого, можливо, не скажеш, дивлячись на товщину "Інструкції"). Найскладнішим, коли вже не стало сумнівів, що книзі таки бути, було сісти й написати.
Скільки часу ви працювали над книжкою, і яку головну думку чи відчуття найбільше хотіли донести до читачів?
Здається, в якомусь сенсі я працювала над нею усе своє свідоме життя. Якщо більш намацально, то ідея кристалізувалася десь 2023 року. Далі — кілька років збору матеріалів, дослідження, а на фінальний рукопис та його часткове переписування пішло приблизно 6–7 місяців.
Головна думка проста: те, як ми користуємося тілом, визначає те, як ми живемо своє життя. "Інструкція", відповідно до мого задуму принаймні, — це запрошення до турботливого та відповідального користування.
Ви також є авторкою курсів, консультуєте та супроводжуєте людей на шляху до кращого розуміння свого тіла. Розкажіть, будь ласка, хто найчастіше звертається до вас — жінки чи чоловіки? Якого вони віку? І з якими запитами або проблемами звертаються найчастіше?
До мене приходять дуже різні люди — і чоловіки, й жінки, десь приблизно порівну. Найстаршій людині, яку я супроводжувала, — 65 років, наймолодшій — 7 років, а коли ми починали, було 6.
Найчастіше готовність до індивідуальної роботи з тілом у форматі супроводу — результат тривалого шляху людини, який уже завів її кудись не туди. Це нерідко маніфестується як різні травми (рідко одна) або хронічні зони дискомфорту. Тобто моя цільова аудиторія визначається не стільки демографічними даними, скільки готовністю переосмислити власну культуру руху та системно інвестувати в неї.
Зазвичай це люди, які в певному сенсі "задовбалися готувати тіло до літа" й згодні почати чесно відповідати на питання типу "Чого я взагалі хочу від власного тіла в цьому житті й навіщо?". Так ми з ними від проблем зі спиною та поставою, які нерідко є першим запитом, переходимо до персональної "інструкції до тіла". І, звісно, дорогою закриваємо постуральні питання, розбираємося з браком мобільності в грудному та гомілкостопах, вчимося відпочивати, опановуємо базові силові рухи та нарощуємо загальний рівень резильєнтності.
Естетичні компоненти в такій системі координат стають приємними побічними ефектами: ніколи не забиратиму силою в людини її бажання виглядати добре й подобатися собі та іншим, проте не сильно люблю (або навіть сильно не люблю) фокусуватися в роботі над досягненнями конкретних ідеалів фізичної краси.
Що має усвідомити людина щоб перестати вимагати від себе відповідати нав'язаним стандартам краси, підганяти під них свою зовнішність і почати будувати з власним тілом більш здорові та дбайливі стосунки?
Людині для цього добре усвідомити, я переконана, що її тіло насправді зовсім не "її". Мова в цьому сенсі нас заводить на манівці: ми говоримо, зокрема ви питаєте, про "власне" тіло. Те, що ми бачимо себе у дзеркалі щодня, коли вмиваємося — не є сертифікатом, який підтверджує право власності на тіло.
Тіло — це процес, що з нами відбувається або, радше, у якому ми відбуваємося. Коли ми усвідомлюємо, що тіло — насправді дієслово, яке тільки прикидається іменником, нам простіше припинити вимагати від нього неможливого, а саме — не змінюватися, ще й відповідно до якихось штучних стандартів. Процес є за дизайном мінливий. Тіло росте, старшає, старішає, хворіє, одужує, розтягується, всихає, наповнюється, спорожнюється, одним словом — живе. Здорові та дбайливі стосунки не можуть ігнорувати цю процесуальність.
Ідеї та методи якими ви ділитесь, дуже цікаві та могли б зацікавити й англомовну аудиторію. Чи замислювалися ви над тим, щоб розширити свою діяльність?
Замислювалась, на самому початку свого шляху. Проте як авторка "Ніжного методу" я мала вирішити, на яку аудиторію виходжу, і це передусім було мовне питання. На нього я відповідала у 2022 році. Тоді я просто не могла не вибрати говорити українською до українців, яких на той момент різко розкидало по всьому світові.
Мені здавалося, що англійською про тіло вже є багато, а от українською, доказово, але доступно про нього говорять мало. Також українською не так багато медитацій доброї якості, тож мені було і досі є де розмахнутися. Якщо питання про те, чи не планую я публічно заговорити курсами, книгами, тощо англійською, то якщо в когось є конкретні пропозиції, send them my way.
Що у вашій роботі є найважчим та з якими викликами ви стикаєтесь?
Хочете вірте, хочете ні, але людей, з якими я працюю, рідко коли доводиться довго вмовляти виконувати присідання, жим від грудей, підтягування або навіть якісь нудні корекційні вправи для стоп. Найважче — вкласти людину в нідру й донести до неї думку про те, що відпочинок — не факультатив, а фундамент тренувальної програми. І це при тому, що всі, хто в мене в індивідуальному супроводі, отримують доступ до курсу "Дозвіл на відпочинок" із йога-нідрами та уроками до них безкоштовно.
Хто підтримує та надихає вас?
Мені пощастило бути в парі зі своїм найбільшим шанувальником. Саме мій чоловік колись подарував мені камеру та мікрофон, на які я записала свої курси та медитації. Здається, він побачив те, що мені дійсно цікаво робити від душі, ще до того, як я це усвідомила сама. Також у мене чудова родина та друзі. Тато з мамою, приміром, читають мою розсилку та проходять мої курси.
Якщо говорити про тих, за ким я слідкую в професійному сенсі, то тут доволі широка палітра вчителів та публічних осіб. Можу виокремити таких персоналій як Ідо Портал, Келлі та Джуліет Старретти, Енді Галпін, Сем Гарріс, Келлі Бойз, Тара Брах, Річард Девідсон, Брендт Брукбуш, Стівен Бодіан, Джозеф Голдстейн — це якщо назвати тих, хто першими спадають на думку.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
