На фестивалі американського кіно "Незалежність" показали нову роботу 91-літнього режисера-документаліста Фредеріка Вайзмена "Мерія". Стрічку навряд чи можна буде побачити в українському прокаті через довгий хронометраж – 272 хвилини.
З одного боку, це підкреслює ексклюзивність показу, з іншого – тривалість фільмів Вайзмена не грає суттєвої ролі. Він зацікавлений, щоби показати глядачу взаємини між владою та людиною крізь знайомі речі. Це може бути школа у Філадельфії, бібліотека у Нью-Йорку чи лікарня у Масачусетсі. Цього разу Фредерік Вайзмен завітав у рідний Бостон, щоб зафільмувати роботу мерії. І якщо здається, що чотири з половиною години всередині американської інституції можуть бути нудними, є кілька причин змінити свою думку.
Історія створення "Мерії"
Фредерік Вайзмен почав роботу над "Мерією" наприкінці весни 2018 року. Тоді він шукав тему, яка могла б зайняти його вільний час. Подруга підказала, що потрібно рухатися в бік будь-якої з американських мерій. Вайзмен направив листи із запитом до місцевих влад кількох міст. Отримав лише одне "ні" та одне "так". Решта адміністрацій не надали відповіді. Запрошення надійшло від Бостона, в якому режисер народився.
Знімання розпочалося восени 2018 року та закінчилося взимку 2019. Перед фільмуванням Вайзмен ретельно обійшов всю будівлю, щоб вивчити її географію та зрозуміти, де розставити камери. Втім, будівлею мерії все не обмежувалося. Режисер знімав і вулиці Бостона. Наприклад, є епізоди зі збором сміття муніципальними службами, святкуванням китайського Нового року, весіллям лесбійської пари та організацією обіду для людей з інвалідністю під час Дня подяки.
Особливість документальних фільмів Фредеріка Вайзмена полягає у відсутності історії, закадрового голосу та відсутністю фокусу на персонажах. Особливо це помітно у стрічці "Ex Libris: Нью-Йоркська бібліотека", де режисер знімає всі приміщення культурно-освітнього закладу, не зупиняючись на працівниках чи відвідувачах. Однак "Мерія" – виняток, адже центральним персонажем де-факто виступає мер Марті Волш. Чоловік грає саме центральну, а не основну роль, адже з’являється у понад 30 епізодах фільму.
Після знімального процесу Вайзмен майже рік монтував стрічку наодинці в Парижі. Режисер прискіпливо ставиться до цього процесу та не комбінує драматичні сцени одна з одною. Його метою є дати якомога більше інформації, щоб створити відчуття присутності всередині фільму. Але разом з тим він хоче, щоб глядач сам склав думку про те, що він бачить і чує.
Фестивалі та рейтинги
Вихід першого продюсерського проєкту Фредеріка Вайзмена "Холодний світ" датується 1963 роком. Стрічка "Пустощі на Тітікаті" про Массачусетський медичний заклад для "божевільних злочинців" дала йому можливість звернути на себе увагу. Щоправда, не в позитивний спосіб. Стрічку заборонили до показу і майже 20 років її не можна було подивитися легально.
У 1968 році кінокритикиня від видання The New Yorker Полін Кейл написала рецензію на його стрічку "Середня школа", але жодної хвилі популярності чи привернення уваги не настало. Ба більше, про Фредеріка Вайзмена почали активно писати лише із середини 1990-х років, коли його фільми нарешті потрапили на кінофестивалі класу А та у кінопрокат.
Режисер досі перебуває поза голлівудською системою, до якої не відчуває приязні. Тому жодних номінацій на "Оскар" чи "Золотий глобус" у нього немає.
Фестивальний світ приймає його з більшим захопленням. Наприклад, "Мерію" показали поза конкурсом на Венеційському кінофестивалі у 2020 році. Далі стрічку привезли на кінофестивалі у Торонто та Нью-Йорк, де вона отримала чимало хороших відгуків.
У грудні того ж року американці змогли подивитися її на телеканалі PBS, що відкрило можливості для Вайзмена. Отримати більшу аудиторію з 272-хвилинним фільмом йому навряд чи б вдалося. Але успіх завдяки фестивальній історії трапився. "Мерія" взяла рейтинг у 100% на RottenTomatoesRotten Tomatoes — вебсайт, на якому збирають огляди, інформацію та новини кінематографу. Назву сайту утворено від традиції кидати гнилими помідорами в артистів, що не сподобалися публіці. за оцінками 60 критиків. Французький журнал про кіно Les Cahiers du cinéma, заснований 1951 року, назвав останній фільм Вайзмена найкращим у 2020 році.
Методи роботи та протести у Бостоні
Коли Фредеріку Вайзмену перерахували визначних документалістів і запитали, чи він асоціює себе з ними, він заперечив будь-який зв’язок. Це не тому, що Вайзмен ставить себе вище за колег, а завдяки його вмінню знайти власну інтонацію.
Здається, що режисер грає роль "мухи на стіні", бо наче підглядає за роботою у мерії. Але насправді, крім офіційних запитів до муніципальних служб, автори фільму брали дозволи на зйомку від усіх, хто потрапляв у об’єктив. Якщо людина не хотіла, щоб якийсь із епізодів не потрапив до фільму, особисто просила про це режисера.
Фредерік Вайзмен ходив зі знімальною групою та керувався лише своєю допитливістю. Все, про що він дізнався сам, увійшло до фінального монтажу. Автор фільму не мав на меті розшукати негативні аспекти роботи мерії, щоб спіймати ексклюзив та створити новину. Перш за все його цікавила якісна робота працівників державного апарату, і в цій зацікавленості він не створює протиріч у монтажі.
Для Венеційського кінофестивалю режисер поділився поясненням значущості свого проєкту: "Я зробив "Мерію", щоб проілюструвати ідею необхідності уряду, який може успішно функціонувати поряд з людьми. "Мерія" показує міську владу, що пропонує широкий спектр важливих і необхідних послуг великому американському місту, населення якого є прикладом історії різноманітності Америки. Міська влада Бостона створена для того, щоб пропонувати ці послуги відповідно до Конституції та демократичних норм".
За канцеляризмами в американській мові не почути того, що хвилювало мешканців Бостона у 2020 році – акції протесту проти дискримінації темношкірих. Незважаючи на те, що у фільмі мер Морті Велш та його команда різко виступають проти законотворчих ініціатив Дональда Трампа, у фільмі немає жодного натяку чи оцінки діям поліції по відношенню до темношкірого населення. І це зрозуміло, адже повстання почалися після смерті Джорджа Флойда 25 травня 2020 року, коли фільмування закінчилося. Тому кіно, ймовірно, розчарує тих глядачів, які шукатимуть першопричин насилля та неправомірних дій влади Бостона.
Режисер не обирає сторону конфлікту. Невідомо, чи він втручався би, якби побачив протиріччя зі своїми життєвими цінностями. Але він пропонує якомога сильніше зануритися у запропонований аудіо-візуальний досвід без зайвих упереджень. Із початком пандемії цей досвід все складніше реалізувати та пережити. Від цього він здається ціннішим.
