В український кінопрокат 30 квітня виходить сиквел "Диявол носить Прада 2" — стрічка, яка повертає нас у світ журналу "Подіум" (Runway) через двадцять років після культового оригіналу нульових. У центрі сюжету — вже цілком успішна, але не менш мила Енді Сакс (Енн Гетевей), яка після кар’єрних злетів і падінь знову опиняється в орбіті Міранди Прістлі (Меріл Стріп). Паралельно з цим значно еволюціонувала й Емілі Чарлтон (Емілі Блант), яка тепер займає впливову позицію в індустрії моди.
Старий світ блискучих показів, ідеальних образів і безжальної ієрархії стикається з новою реальністю: падінням традиційних медіа, владою кліків, рекламних бюджетів і алгоритмів, а також хлопців із Кремнієвої Долини, які знайомі з модою не краще за Енді у першій частині стрічки, але мають набагато більше влади.
Спеціально для Суспільне Культура кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає, чому сиквел попри не надто високі очікування виявився приємним сюрпризом, як він веде діалог із романтичними комедіями Нори Ефрон та Ненсі Маєрс, і чому головне відкриття стрічки — це не чергова нова колекція дому моди, а емоційний розвиток Міранди Прістлі та її стосунки з Енді.
"Диявол носить Прада 2" легко сприйняти як черговий ностальгійний сиквел, який сподобається хіба що найбільш відданим фанатам першоджерела, а у середньостатистичного глядача чи глядачки хіба що викличе логічне запитання "Навіщо це взагалі було знімати?". Трейлери обіцяють знайомий шарм, фірмові репліки, ідеальні костюми й повернення улюблених героїнь — але нічого суттєво глибшого чи цікавішого.
Та стрічка Девіда Френкеля (який знову став режисером) і сценаристки Алін Брош Маккенни — це рідкісний випадок, коли продовження не просто повторює формулу, а намагається сказати щось актуальне про час, у якому ми живемо. Попри те, що формально це все ще гламурна комедія-драма про моду, за лаштунками вона ставить серйозні питання про майбутнє журналістики, яка все більше цінує не глибину, а кількість переглядів і рекламні прибутки. І вже лише за це бажання говорити про реальність 2026 року, а не просто ностальгувати та повторювати старі жарти, стрічку хочеться відзначити — навіть попри окремі недоліки.
Можна було очікувати, що головною сильною стороною стане візуальна складова: костюми, локації Нью-Йорка, атмосфера світу високої моди та безліч камео моделей і дизайнерів. І тут стрічка справді не підводить — усе виглядає дорого, стильно та впізнавано (включно з Леді Гагою, яка не лише написала для стрічки нову пісню, але і з'являється у непоганій сцені). Але приємним сюрпризом стало те, наскільки органічно автори вплітають у цю глянцеву обгортку роздуми про кризу традиційних медіа та критику сучасного капіталізму, який знецінює будь-яку працю, яку хоч трохи складніше виміряти цифровими показниками.
Якщо на початку нульових найбільшим страхом глядачів був надмірно вимогливий та суворий керівник, а також відчуття тотальної розгубленості на новій роботі, то тут герої стикаються із суттєво масштабнішим викликом — сучасним світом, яким правлять вже не строгі успішні візіонери, а безликі алгоритми та бездушні процеси оптимізації. І навіть попри те, що Енді, здавалося б, вже не та наївна журналістка-початківиця, з якою ми познайомилися у стрічці 2006 року, навіть їй буде складно адаптуватися до світу, де медіа закриваються через хвилинну примху мультимільярдерів, яких цікавлять лише сухі прибутки.
Емоційні арки персонажів, яких ми пам'ятаємо молодими, саркастичними й амбітними, приводять їх більшої зрілості й людяності. Особливо це стосується Міранди Прістлі – напевне, найбільш впізнаваної персонажки цієї історії. Меріл Стріп грає вже не просто титана індустрії, а жінку, яка вперше змушена серйозно задуматися: ким вона є поза своєю владою, посадою і легендарним статусом. Ця лінія виходить найтоншою й найзворушливішою в усьому фільмі, але при цьому не переписує персонажку настільки сильно, аби глядачі могли сказати, що Міранда "вже не та".
До слова, якраз один із небагатьох нових персонажів у стрічці — лагідний чоловік Міранди Прістлі у виконанні Кеннета Брани — чудово дозволяє нам роздивитися персонажа Меріл Стріп у дещо новому світлі. Загалом фільм добре дотримується балансу між новими героями та персонажами, яких ми давно знаємо і любимо — новачків достатньо, аби у нас було відчуття того, що час йде, світ змінюється, а головні герої заводили нових знайомих, а не просиділи останні 20 років у кріокамері.
А ось коли мова заходить про романтичну і комедійну складову, стрічка свідомо звертається до традицій Нори Ефрон — тут немає надмірного драматизму, зате вистачає гострих діалогів між неідеальними, але неймовірно симпатичними персонажами. Ці відсилання працюють приємно й ненав'язливо, додаючи стрічці легкості та шарму, якого так бракує багатьом сучасним комедіям.
Водночас автори не скочуються в сентиментальність: гумор залишається гострим, а конфлікти — цілком дорослими, і розв'язуються за допомогою розмов, а не емоційного надриву. Також відчувається візуальний вплив постановниці Ненсі Маєрс, відомої своїми романтичними стрічками з ідеальними заміськими локаціями та розслаблено-стильними образами героїнь.
Попри всі свої сильні сторони, "Диявол носить Прада 2" обмежений правилами свого жанру — це ж, зрештою, романтична комедія з елементами драми, а не щось більш претензійне. Деякі нові персонажі лишаються функціональними (а азійські глядачі вже встигли розкритикувати стрічку за стереотипне зображення китаянки-помічниці Енді), а окремі сюжетні повороти аж надто легко передбачити. Та ці зауваження не перекреслюють головного: сиквел вийшов значно розумнішим, емоційнішим і своєчаснішим, ніж можна було очікувати від повернення через двадцять років.
Нехай вас не лякає глянцевий антураж і комерційний розмах: "Диявол носить Прада 2" не виявився черговою спробою без зайвих зусиль заробити на глядацькій ностальгії. Частково це вдалося завдяки сильній грі Меріл Стріп, частково — завдяки щирому бажанню поговорити про те, що залишається від професії журналістів і редакторів, коли головним критерієм успіху стають кліки, і навіть "журнал моди" — термін з якогось напівзабутого минулого.
Рубрика "Рецензії" публікує огляди й критичні тексти на мистецькі твори та інші культурні події.
Матеріали відображають особисту позицію авторів тексту. Думки, висловлені у текстах, не обов’язково збігаються з позицією редакції.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
