У "Мистецькому арсеналі" 2 квітня відкрилася виставка — "Ілюстротека. Українська ілюстрація у діалозі двадцятих", створена у кооперації з клубом ілюстрації Pictoric та кураторами Олегом Грищенком і Оленою Старанчук.
Відповідно до заявленої мети проєкт має дослідити сюжети української графіки першої третини XX століття та простежити їхні зв’язки із сучасною ілюстрацією.
Спеціально для Суспільне Культура Анастасія Курінська відвідала проєкт і розповідає про те, яким він вийшов.
Виставка триватиме до 10 травня.
Графіка як продовження розмови
Графіка як медіа постійно перебуває у фокусі "Мистецького арсеналу". Щоріч у межах "Книжкового арсеналу" можна побачити виставки української ілюстрації різного штибу. До прикладу, у 2019 році спільнота ілюстраторів "Ілюстрактор" організувала інклюзивну виставку промоплакатів "Оболонья. Стіна ілюстраторів". У 2021-му клуб ілюстраторів Pictoric представив міжнародну виставку "До речі, життя чудове", а у 2022-му — плакати, які об'єднує футуристична тематика — Coming Soon. Також у 2025 році Pictoric організував у "Мистецькому Арсеналі" міжнародний фестиваль ілюстрації та дизайну Pic Conference.
На цьому наголошує і співкураторка Олена Старанчук: підґрунтям нинішньої події стала багаторічна співпраця з інституцією. І хоч безпосередня підготовка "Ілюстротеки" тривала близько пів року, ідея визрівала значно довше.
Як каже Старанчук, на міжнародних подіях команда Pictoric часто чула від іноземців запитання про джерела української графічної традиції. І, за її словами, раніше на це було складно дати комплексну відповідь, не обмежуючись кількома іменами шістдесятників чи сучасників, виставка — спроба це зробити.
"Надмета цього проєкту — показати історію ілюстрації не як щось, що просто з'явилося з європейських модних тенденцій, а як глибоку, вкорінену тяглість. Ми хочемо пояснити, що ілюстрація була в абсолютно різних сферах: у видавничій діяльності, побутовому дизайні", — зазначає Старанчук.
Як пропонують говорити про ілюстрацію
Хоча заявлена мета проєкту ніби передбачала класичну лінійну оповідь, куратори свідомо відмовилися від хронології. Експозиція не ділиться на "старе" і "нове". Натомість у кожній залі розгортається позачасовий діалог, де твори митців минулого століття органічно співіснують із роботами сучасників.
Цей перегук за темами, стилями чи техніками виглядає настільки органічно, що без етикетажу іноді важко з першого погляду відрізнити, де чия робота. Тож можна наочно побачити, що традиції української графіки передаються, навіть якщо сучасні ілюстратори звертаються до спадщини несвідомо.
Ідею тяглості підсилює й архітектура простору. Щоб уникнути монотонного маршруту вздовж стін, архітектор виставки Ігор Тимощук запропонував винести експозицію в об'єм за допомогою будівельних риштувань.
"Мені дуже подобається цей індустріальний контраст між плоскими кольоровими роботами й монументальними риштуваннями. Це показує, наскільки недооцінений раніше медіум може вирости і яку площу зайняти", — говорить Тимощук.
Металеві конструкції, що пронизують усі зали, — насамперед смисловий жест. Вони нагадують про процеси, які так і не були завершені через репресії минулого століття, і водночас стверджують, що історія української ілюстрації продовжує будуватися на наших очах.
Найпромовистіше ця метафора втілюється у центральному експонаті виставки — "Українській абетці" Георгія Нарбута. Роботу інтегрували безпосередньо в риштування, які, коли дивитися згори, утворюють козацький хрест (символічно, адже абетка сама собою є синтезом традицій козацького бароко і народного мистецтва). Інсталяція зустрічає глядачів у першій залі й супроводжує до останньої, проглядаючись через проходи.
Через передчасну смерть митця оригінальний проєкт лишився незавершеним: у версії 1917 року графік виконав 14 аркушів, а з варіанту 1919-го збереглося лише три. Щоб заповнити ці лакуни, куратори запросили сучасних ілюстраторів домалювати літери та доповнити роботу сучасними образами, з єдиною вимогою — дотримуватися оригінальної колірної гами Нарбута.
Зазвичай ми сприймаємо ілюстрацію як прикладне зображення, що обслуговує текст. Куратори цієї виставки ж прагнуть оприявнити її як самодостатній вид мистецтва. Аби провести глядачів від стереотипів до ширшого розуміння форми, експозицію поділили на чотири тематичні блоки.
Усе розпочинається із зали "З обкладинки". Тут демонструють, що книжкова палітурка може обрамлювати не лише художні книжки, а й нонфікшн, і музичні партитури. Зала важлива також тому, що вона дає публіці змогу побачити, яким чином українська графіка XX століття була представлена у світі, зокрема на міжнародних виставках у Празі, Брюсселі, Римі та Берліні.
Наступний крок — зала "Школи", присвячена освітньому процесу, зокрема в Українській академії мистецтв (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), де викладали Георгій Нарбут, Михайло Бойчук і Василь Кричевський, та в осередках Харкова, Одеси і Львова.
Через ескізи, дипломні роботи та монументальні мурали, створені вже сучасними студентами, експозиція оприявнює тяглість.
Блок "Дитяча ілюстрація" показує, що література для найменших не потребує обов'язкового спрощення. Навпаки — для художників вона завжди була повноцінним полем для серйозних мистецьких пошуків і місточком, який формував естетичний смак дитини.
Класичні казки в оформленні Михайла Жука чи Олени Кульчицької органічно переплітаються із сучасними рефлексіями на теми Чорнобиля та повномасштабної війни (як-от у "Жовтому метелику" Олександра Шатохіна чи "Війні, що змінила Рондо" Романи Романишин та Андрія Лесіва).
Насамкінець простір "Поза книгою" остаточно вивільняє ілюстрацію за межі паперових сторінок.
Керамічна дошка Івана Падалки, ескізи для кераміки Михайла Жука, текстиль тут межують з інді-відеоіграми, анімацією та протестними плакатами. Зрештою ілюстрація набуває об'єму в пап'є-маше та оживає в цифрі, цілковито підтверджуючи тезу з кураторської експлікації: "Ілюстрація — універсальна графічна мова, що може існувати далеко за межами звичного книжкового середовища".
Післяслово
Виставка сприймається напрочуд легко, адже першочергова роль тут віддана візуалу. А втім, лаконічність текстового супроводу стає водночас і перевагою, і слабким місцем проєкту. З одного боку, експозиція не перевантажує глядацтво дидактикою. З іншого – дає радше панорамне бачення.
Як саме взаємодіяли між собою згадані мистецькі школи ХХ століття? Завдяки чому тодішнім майстрам вдалося викристалізувати стиль, який вирізнявся поміж європейських тенденцій? І головне — чим же врешті є ілюстрація, якщо ми відмовилися від її звичного трактування? "Ілюстротека" не дає вичерпних відповідей, але чи спонукає до власних досліджень?
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
