Книжковій серії "Сутінки" цього року виповнюється 20 років, і на честь цього ювілею перша частина кіноадаптації франшизи повертається у кінотеатри.
Суспільне Культура розповідає, як "Сутінки" вплинули на попкультуру нульових та десятих років, чи були перші відгуки проявом глобальної проблеми зі сприйняттям "жіночої" літератури й за що творіння Стефані Маєр можна справді критикувати. А ще — чи потрібно історії бути моральною та прогресивною у своїх підтекстах, аби заслуговувати на фанатську любов.
Феномен, що змінив попкультуру
Ось вам історія несподіваного успіху: молода домогосподарка без попереднього письменницького досвіду після декількох невдалих спроб опублікувати дебютний роман нарешті отримує від видавництва згоду. Чотири роки по тому її історія вже має тираж понад 53 мільйони примірників по всьому світу, а права на переклад продані в 43 країнах. Фінальна частина саги побила всі рекорди видавництва, коли продали 1,3 мільйона примірників у перший день виходу, а кіноадаптації сумарно зібрали у світовому прокаті понад два мільярди доларів і створили нове покоління кінозірок, кожна поява яких на публіці супроводжується шаленою реакцією фанатів. Якщо ви подумали, що йдеться про Дж. К. Ролінг, то це невипадково — між метеоритним злітом "Сутінок" і "Гаррі Поттера" безліч паралелей.
Обидві книжкові серії несподівано стали мультимедійними феноменами, об’єднали навколо себе віддані фанатські спільноти, які досі викликають дослідницький інтерес психологів, і навіть надихнули фанфіки, що згодом переросли у самостійні франшизи. Але хоч і "Гаррі Поттер", і "Сутінки" свого часу отримували немало критики (переважно з боку батьківських та релігійних організацій), глобальна реакція на ці франшизи була кардинально різною. Попри поодинокі спроби змалювати книги Дж. К. Ролінг як джерело негативного впливу на юних читачів, "Гаррі Поттер" залишився в історії попкультури як ключовий літературний феномен 2000-х. Так, деякі літературознавці посміювалися над світобудовою Ролінг, і з часом "поттеріана" стала символом міленіальських інтересів, над якою молодше покоління сьогодні може піджартовувати, але ніхто не сперечається з масштабом впливу творіння британської письменниці.
Тим часом "Сутінки" — феномен, що вартує мільярд доларів, і водночас історія, яку ненавидять так само часто, як і обожнюють. Навіть якщо ви особисто не читали та не дивилися жодної частини "Сутінок", то напевне натрапляли на фразу-мем "це все ще краща історія кохання за «Сутінки»", або бачили жарти про дівчат-міленіалок, які шаленіють від любові до Едварда Каллена чи Джейкоба Блека. І жартики в інтернеті – лише крихітна частина негативної реакції, що супроводжує феномен "Сутінок" вже друге десятиліття.
Оглядачі та колеги Маєр нещадно критикували як книги-першоджерела, так і зняті за їхніми мотивами екранізації — наприклад, Стівен Кінг якось порівняв феномен "Сутінок" та "Гаррі Поттера" і заявив, що Ролінг, на відміну від Маєр, "хоч вміє писати". Натомість видання Variety у своїй рецензії схарактеризувало кіноадаптацію як "анемічну до розчарування", а Premiere звинуватило стрічку в спробі нав’язати релігійний догматизм "навіть вампірам".
Та перш ніж шукати причини такої масової антипатії до "Сутінок", проговоримо очевидне: попри реакцію критиків і "хейтерів" книги Стефані Маєр все одно виявилися беззаперечно впливовими: зірки стрічок Роберт Паттінсон та Крістен Стюарт стали одними з найвідоміших акторів свого покоління, станом на 2026 рік Netflix працює над адаптацією "Опівнічного сонця" (версії "Сутінок", де події описуються з точки зору Едварда), і навіть написаний за мотивами першої книги фанфікшн, що згодом переріс у "50 відтінків сірого", став мультимільйонною франшизою. І це ми навіть не почали говорити про сотні натхненних "Сутінками" романтичних романів про любовні трикутники між смертними жінками, вампірами та вовкулаками, або ж про те, що відповідь на питання "Едвард чи Джейкоб?" сформувала романтичні уподобання цілого покоління (чи навіть декількох поколінь) жінок.
Чому критики не люблять "дівчачі" історії
Одна з ключових ідей сучасного переосмислення феномену "Сутінок" — теорія, що книги зіткнулися з настільки непропорційною кількістю критики через свою "дівочість". На відміну від "поттеріани", яка розповідає про пригоди хлопчика і навіть була опублікована під гендерно-нейтральним псевдонімом Джоан Ролінг, "Сутінки" — історія про дівчину, що написана в історично "жіночому" жанрі романтики та має переважно жінок серед своїх найбільш відданих фанатів. І хоча далеко не від всієї критики в бік "Сутінок" можна відмахнутися, списавши все на нелюбов оглядачів до жіночих історій, будемо чесні: традиційно саме історії про жінок (і написані жінками) стикалися з подібними упередженнями.
Жінок-романісток не одне сторіччя поспіль звинувачували у надмірній сентиментальності, надмірному фантазерстві та тому, що вони, буцімто, пишуть не про "серйозні" речі (пригоди, подвиги, соціальні конфлікти), а про одну лише любов. Та й взагалі до "жіночої" літератури історично були високі вимоги: у вікторіанські часи, наприклад, особливо багато уваги приділялося тому, чи вчать романи читачок "чогось хорошого", і чи часом не підривають їхнє моральне виховання.
Такими упередженнями грішили не лише чоловіки-літературознавці — навіть романістка Джордж Еліот (справжнє ім’я — Мері Енн Еванс) у 1856 році написала напрочуд критичний есей про "дурненькі жіночі романи, написані дурненькими жінками-романістками", звинувачуючи своїх жінок-колег у тому, що вони пишуть лише про кохання чи інші "несерйозні" теми.
Коли ж соціум стикається з історією, не лише написаною жінкою, але й орієнтованою насамперед на юних читачок, зневага критиків не знає меж — подивіться лише на те, як оглядачі десятиліттями посміювалися з дівчачих захоплень на кшталт бойзбендів, музики кейпопу, романтичних комедій чи любовних романів. Навіть написана жінками література, яка сьогодні вже є частиною "пристойного" канону незадовго після публікації стикалася з критикою якраз через свій фокус на "дівчачих" темах: Дафну дю Мор’є за життя вважали переважно "авторкою любовних історій", а деякі критики, які спочатку захоплювалися "маскулінним наративом" "Буремного перевалу" різко змінили свою думку, дізнавшись, що його насправді написала жінка.
Таке можна спостерігати не лише у літературному вимірі — коли Сполучені Штати уперше охопила "бітлманія" 1960-х, музичні критики без задньої думки списували весь феномен на те, що "неврівановаженим дівчатам" просто подобаються "симпатичні хлопчики, що співають про любов". Власне, одна з найпоширеніших претензій багатьох оглядачів до "Сутінок" — відсутність "повноцінного сюжету" та зациклення на внутрішніх переживаннях головної героїні.
Але у житті більшості читачів також немає того зовнішнього конфлікту, який ви знайдете в умовному "Володарі перснів" чи "Гаррі Поттері", а переживання зводяться до рефлексій над власними почуттями та емоціями. "Сутінки" створили для своєї авдиторії знайомий світ (нехай з вампірами й перевертнями) та певним чином нормалізували цілком природну для підлітків зацикленість на своєму романтичному житті. Зрештою, мало кому випадає нагода врятувати світ, але переживання щодо першої закоханості — емоція, яку пізнає майже кожен і кожна.
Іронічно, що найбільше критикам сподобалася екранізація "Затемнення" — цю частину франшизи зняв постановник Девід Слейд, який додав до переважно рефлексійного наративу Стефані Маєр екшн-сцени та трохи більш пригодницького настрою. На думку Hollywood Reporter, саме з цією стрічкою сага "нарешті знайшла правильний тон" завдяки "екшн-сценам", які "достатньо динамічні, аби навіть зацікавити глядачів-чоловіків". Безліч критиків відверто обурювалися тим фактом, що "Сутінки" (черговий жіночий роман) буцімто мали нахабність позиціювати себе як "горор" — історично "чоловічий" жанр, який претендує на серйозність.
Особливо часто оглядачі порівнювали сагу із серіалом "Баффі — винищувачка вампірів", стверджуючи що якраз останнє може вважатися "справжнім горором" з "феміністичними ідеями". Мовляв, принаймні у "Баффі" вампіри зубаті та злі, а не закохані та блискучі. Втім, ця позиція чомусь ігнорує існування одного з ключових персонажів Відона: Ангела, вампіра з душею, який був коханим Баффі протягом трьох сезонів, поки не пішов, щоб стати героєм власного спінофу. Та й будемо чесними: еротичну напругу між вампірами та людьми можна вважати центральною рисою вампірських історій ще з часів "Дракули" Брема Стокера.
Та хоч у нульових критика була нещадною до будь-яких прикладів "жіночої" попкультури, і навіть серйозні видання протиставляли "чоловічі" розваги та чоловіків-фанатів "дівочим" інтересам та дівчатам-фанаткам (останніх взагалі найчастіше змальовували істеричними), з відстані десятиліть ми нарешті можемо провести межу між мізогінним несприйняттям любовної літератури загалом і окремих проблем, які справді є у творчості Стефані Маєр. А ще — зрозуміти, що ж робило "Сутінки" настільки захопливими для всієї цієї мільйонної авдиторії (спойлер: не лише красиві хлопці).
Релігійний фундаменталізм і гендерні стереотипи
Якщо ви хоч трішки ознайомлені з біографією Стефані Маєр, то напевно чули про те, що письменниця — мормонка, яка отримала ідею сюжету "Сутінок" уві сні. Та навіть якщо ви не знаєте особистих поглядів Маєр, релігійний підтекст "Сутінок" складно не помітити — лише одна обкладинка першої книги в серії нагадує нам про вигнання Адама та Єви з біблійного раю. Так, якщо бути точними, то Біблія прямо жодного разу не ідентифікує заборонений плід як яблуко, але саме цей фрукт став асоціюватися у західній попкультурі з історією Адама та Єви, а відповідно й із забороненими пристрастями. І якщо Єва спокушає Адама плодом із Дерева пізнання добра і зла, то протагоністка "Сутінок" Белла Свон сама стає забороненим плодом для Едварда — він цілком буквально хоче її вкусити.
Зрештою, внутрішні конфлікти героїв і формують основну канву сюжету, на фоні якої розгортаються всі інші події: Белла мала би боятися Едварда та його непередбачуваних перепадів настрою, але закохується в нього, а він, відповідно, розривається між бажанням випити кров дівчини та вступити з нею в повноцінні стосунки. І хоч у книгах лише раз безпосередньо проговорюється тема наявності бога та раю чи пекла (Едвард пояснює свою відмову перетворити Беллу на вампіра тим, що вважає себе "проклятим" і боїться занапастити безсмертну душу дівчини), у "Сутінках" нескладно знайти ознаки релігійних поглядів авторки: книга засуджує розлучення та представляє Калленів як приклад "правильної" мормонської родини, шлях Белли від людської природи до вампіризму нагадує шлях переходу до нової віри, і вся сага просякнута ідеєю того, наскільки важливо утримуватися від сексу до шлюбу.
Щобільше, і у книгах Маєр, і у мормонській теології центральною ідеєю є те, що шлюб назавжди об’єднує людей, призначених одне для одного, і що кохання у мормонських (чи вампірських) парах існуватиме навіть після смерті. Однією з найбільш контроверсійних тез мормонської теології залишається думка про те, що віряни у житті після смерті отримують "ідеальне" тіло, створене з плоті та кісток, але без крові: люди з фізичними порушеннями зцілюються, будь-які тілесні недоліки виправляються, а темношкірі чи інші не-білі представники віри, ймовірно, стають… білими.
Власне, те саме відбувається і з людьми, яких у світі Маєр перетворюють на вампірів: будь-які фізичні проблеми виправляються, тіло отримує неймовірну силу та красу, а "зайвий" меланін зникає, тому вампіри будь-якого етнічного походження мають ідеально бліду шкіру, що сяє на сонці. І якщо ви саме зараз хочете заперечити, мовляв, у кіносазі "Сутінки" вистачає не-білих вампірів, то ось цікавий факт: Стефані Маєр була до останнього проти того, аби на ролі вампірів брали акторів з будь-якою шкірою окрім найбільш блідої.
І хоч режисерці Кетрін Гардвік вдалося переконати Маєр схвалити кастинг кенійсько-американського актора Еді Гатегі на роль вампіра-антагоніста Логана, більшість доволі консервативних ідей залишилися як у книгах, так і у їхніх екранізаціях. Карлайл — безумовний патріарх родини Калленів, і попри те, що жінки-вампірки фізично такі ж сильні та небезпечні, як їхні партнери-чоловіки, Есмі відводиться роль традиційної берегині домашнього вогнища.
Белла, яка протягом усіх частин саги намагається обрати між двома надприродно привабливими чоловіками, переважно відіграє пасивну роль "дівчини, яку рятують", і якраз той факт, що сильні, прекрасні чоловіки зацікавлені у ній, робить героїню особливою навіть у її власних очах. З одного боку, те, що Белла — персонажка майже без будь-яких визначальних рис чи особливостей крім нелюбові до фізкультури та математики, дозволяє читачкам легко уявляти себе на її місці. З іншого — що може бути більш стереотипним за пасивну героїню, яка живе лише коханням до прекрасного чоловіка і не має власних інтересів поза ним?
Але дозвольте подивитися на заявлену "звичайність" Белли Свон ще під одним кутом: дивлячись на суспільство, яке постійно тисне на дівчат і жінок, переконуючи їх у тому, що вони недостатньо худі, привабливі, харизматичні, доглянуті, підтягнуті та загалом не дотягують до "ідеалу", цілком можна зрозуміти бажання мільйонів читачок і глядачок уявити, що їм не потрібно змінювати себе, аби заслуговувати на безмежну любов.
Чи нормалізують "Сутінки" аб’юзивні стосунки?
Навіть якщо заплющити очі на більшість проблемних аспектів "Сутінок" (повільний темп історії, вампірів, що не дуже відповідають знайомому з готичної літератури образу, неідеальну протагоністку та доволі патріархальний підтекст), залишається одне питання, яке проігнорувати суттєво складніше: чи є стосунки між Беллою та Едвардом нездоровими (чи навіть відверто аб’юзивними)? Навіть ще до того як читачі дізнаються про справжню сутність Едварда, хлопець дивує (та лякає) Беллу своїми перепадами настрою, а коли героїня починає підозрювати, що перед нею не звичайний школяр-підліток, поведінка Едварда цілком підпадає під визначення газлайтингу.
Белла усвідомлює, що боїться Едварда, і що його перепади настрою ранять та бентежать її — але хлопець усе ще її приваблює. Під час своїх похмурих настроїв Едвард розмовляє та поводиться з нею зневажливо — і хоча читачі розуміють, що насправді ним керує кохання до дівчини (та бажання випити її кров), чи варто дівчатам звикати до думки, що за агресивною та холодною поведінкою їхніх однокласників може ховатися щира любов і загадкова сутність, яка лише чекає, аби її розкрили?
А що якщо придивитися детальніше до феномену імпринтингу, який є невід’ємною частиною культури перевертнів у світі "Сутінків"? Хлопці племені квілетів мимоволі прив’язуються до дівчат, стаючи їхніми партнерами на все життя — навіть якщо дівчина, про яку йдеться, є буквально немовлям. Перевертні раз і назавжди фіксуються на об’єкті свого кохання, і хоч вони терпляче чекають, поки дівчина достатньо не подорослішає, аби сформувати з ними пару, діти жіночої статі, до яких "прив’язалися" перевертні, буквально проживають дитинство з розумінням того, що в майбутньому на них чекає ось цей конкретний партнер. Вони — пасивні реципієнти кохання перевертня, які не відчувають до хлопця того самого емоційного потягу, але завжди обирають його як свого партнера.
"Непереборна" природа чоловіка стає важливішою за індивідуальні бажання дівчини, і хоч сцена, в якій Джейкоб розуміє, що має магічні почуття до буквально новонародженої доньки Белли, сприймається скоріше в гумористичному ключі, навіть цей абсурдний сюжетний поворот має неприємний підтекст, який нормалізує жіночу пасивність.
Та ось ще одне риторичне запитання: чи не нагадуємо ми тих самих вікторіанських літературних оглядачів, коли очікуємо, що література, орієнтована на жінок, буде "достатньо високоморальною" та "навчатиме читачок важливих життєвих уроків"? Попри те, що "Сутінкам" вже 20 років, цей феномен залишається складним та контроверсійним. Можливо, найкраще, що ми можемо з ним зробити — визнати його впливовість та заохочувати навколо нього дискусії, які не спрощують усе до тези про "погану жіночу літературу", захоплення якою читачки повинні просто перерости.
Останнім часом дедалі більше дослідниць публікують критичні аналізи "Сутінок" — з погляду літературознавства, теології чи соціальних наук, при цьому залишаючись щирими фанатками саги. Якщо ми усвідомлюємо, що умовні "Зоряні війни" можна любити, маючи при цьому цілком валідні претензії до їхньої світобудови та окремих сюжетних рішень сценаристів, то чому б не змиритися з тим, що "Сутінки" — феномен, який викликає стільки ж любові, скільки і критики? І дуже часто — від одних і тих самих людей.
Рубрика "Рецензії" публікує огляди й критичні тексти на мистецькі твори та інші культурні події.
Матеріали відображають особисту позицію авторів тексту. Думки, висловлені у текстах, не обов’язково збігаються з позицією редакції.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
