Нойзрок-гурт Sportcafé випустить свій дебютний альбом Go-punk 3 квітня.
До того як почати експериментувати з нойзроком і хардкор-панком, вони 5 років існували під назвою Povod та базувалися здебільшого у Запоріжжі. У складі вокалістки Лідії Юрʼєвої, гітаристів Микити Скоковського й Іллі Харченка, басиста Віталія Перця та декількох непостійних барабанщиків вони грали власну версію постпанку, відмінну від трендового "панельного" звуку.
Власне, із запорізькою частиною команди Вінстон Вон і поговорив для інтервʼю на Суспільне Культура. Барабанщик Мирослав Свідерок (родом із Мукачева) не зміг приєднатися до інтервʼю, бо живе в Ужгороді. Більше про концерти, військову службу та претензії до майданчиків — в розмові.
Між першим синглом "Індивід" і виходом альбому пройшло близько року. Що затримало реліз альбому?
Микита: Спочатку був один варіант звучання, а потім ми з Іллюхою почали балуватися різними інструментами та можливостями. Дуже хотілося, щоб звучало по-справжньому, живо, ніби записане в одній кімнаті. Я постійно натикався на різні відео і плагіни, які допомагали це зробити. Якщо прослідкувати, то кожен новий сингл трохи відрізнявся за звучанням, тому що я вводив все нові техніки обробки запису, орієнтуючись, наприклад, на Стіва Альбіні. І в результаті воно стало таким, яким є зараз на альбомі. Ще від синглу до синглу ми надихалися різною музикою, тому альбом — це ніби збірка усього, що ми слухаємо.
Ілля: Робота над альбомом так би не затягнулася, якби я після покупки кожної нової педалі не перезаписував свої партії заново. Це тривало 3 місяці. Це також причина, чому на альбомі будуть нові пісні, яких ще ніде не було. Прикол у тому, що я дуже довго не міг придумати нічого нового. А потім купував якусь педаль, і партія просто придумувалась сама, за 5 хвилин.
Пісні, які виходили синглами, на альбомі звучать інакше. Чому так?
Ілля: Не хотілося самоповторення. Не хотілося, щоб люди, почувши альбом, знову послухали ті самі пісні, що і в синглах. Тобто фактично до альбому увійдуть ті самі пісні, але звучатимуть по-іншому.
Віталік: Нас всіх об'єднувала ідея створити круту студійну роботу. Студійна робота — це обличчя гурту. Або ми кайфуємо від того, що ми віддаємо, або зовсім нічого не випускаємо.
Микита: Дуже не хотілося зводити, як, наприклад, Soundplant або Plan. Це дуже пластикове, шаблонне зведення. Зараз усі так зводяться. Є якийсь воркфлоуworkflow, тут — звичний режим роботи в цих звукарів, і вони по ньому усе роблять. Це завжди вокал на передньому плані, якийсь інструментальний шар, якісь легенькі ефектики. Ми хотіли зробити сміливіше.
У своєму пості в Telegram-каналі Ліда писала, що у вас найміцніший склад на українській незалежній сцені. Як ви прийшли до того, що можете працювати тільки одне з одним?
Ліда: Просто нам комфортно і весело. І все.
Віталік: Але певний генезис відбувався дуже довго — ми то розходилися, то сходилися. Але завжди залишалися разом.
Ліда: Як рідні.
Ілля: Я сам по собі дуже уникаюча людина. Якщо мені щось не подобається, я просто скажу людині "іди нах*й" і піду. Але чомусь я завжди відчував потребу бути саме тут. Колись я щиро був впевнений, що ніхто в Запоріжжі не слухає таку музику, як я.
З Микитою я познайомився тупо з відчаю. Я тоді грав з тіпами, у яких не було ніяких цілей, ніякого азарту, амбіцій. Але потім, коли зустрів Микиту, ми в такому складі й залишилися, тому що були щиро вмотивовані робити музику.
Микита: Але це про Povod — це все було давно і нікому не цікаво, особливо нам. А Sportcafé зібралося трошки інакше. Зайдемо здалеку. У наш будинок в Запоріжжі влучила ракета. І Слава Свідерок зі Smile, Chaos! запросив нас пожити у нього в Мукачеві.
Ми жили там цілий рік безкоштовно. Ми до цього колись мали разом грати у Львові, але щось не склалося — не пам'ятаю, що саме.
І якось так вийшло, що ми вирішили поджемити. Зрештою так ми почали грати разом. Я взяв у руки бас-гітару, і почалося щось таке важке, цікаве, панкове. Тоді нас було троє — я, Ліда і Славік. Потім подумали, що нам треба басист чи гітарист. Але не хотілося, щоб це був Povod № 2. Тому ми спочатку нікого з пацанів не звали.
Але інших гітаристів, котрі пишуть музику так само, як я, я не знаю. Крім Іллюхи. В Україні таких нема — це я гарантую. Так само, як і вокалісток, з таким же тембром та підходом, як у Ліди, я не знаю. У результаті позвали Іллюху і потім вже й Віталіка.
Віталік спершу не міг грати, бо грав тоді разом із "Пацюком та Сонячними котиками". Потім він повернувся до нас, і так з'явилося Sportcafé. Зійшлися на тому, що немає нікого ріднішого, ніж оці п'ятеро людей.
Слухачі часто відзначають Славу як талановитого барабанщика, коли мова заходить про Sportcafé.
Микита: Спочатку ми хотіли взяти барабанщиком Вову з гурту Mauser. Він зараз у Паліндрома на барабанах. Але коли я побачив, як Славік грав у Львові, то усі питання відпали самі собою.
Віталік: Я взяв свій найдорожчий, улюблений інструмент. І якось ми почали грати зі Славою в міксі. І це просто якась машина. Я зрозумів, що таке щастя, саме в момент, коли почав зі Славою ритм-секцію. У нього удар з моєю басовою нотою звучить як один моноліт. Такої щільної ритм-секції у нас жодного разу не було, хоча ми грали з багатьма барабанщиками.
Ілля: Слава грає у Smile, Chaos! та в інших проєктах, але в них усіх ти чуєш, що це манера Славіка. Але все одно у нас є симбіоз усіх п'ятьох, і тому Sportcafé звучить саме так, як воно звучить. Якщо прибрати когось із нас та поставити якогось іншого гітариста або басиста, або вокаліста, або барабанщика, то звучання буде уже не те.
У Telegram-каналі Євгена Тимчика вас за результатами опитування назвали "найкращим живим гуртом української сцени". Як проходить ваша підготовка до виступів?
Микита: Основний наш принцип — "або впадлу, або не впадлу".
Ілля: На репетиціях ми можемо якісь пісні просто ігнорувати, бо нам зрозуміло, що ми їх точно зіграємо, і нам лінь їх ще раз грати по колу. Ми краще посидимо вдома, подивимося якийсь серіал, кайфанемо від життя. Деякі гурти люблять сидіти, дрочити одну пісню по 5 годин. Це не погано. Комусь це ок, але ми вдаємося до більш прагматичних методів.
Як ви обрали назву, коли настав час перейменовуватися?
Ліда: Ми сиділи собі, жартували. І нажартували Sportcafé.
Микита: Більшість із нас не вживає алкоголь. Ми бачили багато вивісок зі словом "спортбар" і вирішили — а хай у нас буде "спорткафе". От і все.
Чи набрид вам постпанк за усі роки, що ви грали у цьому жанрі?
Ліда: Мені так. Набридло стільки років мусолити один і той самий вайб, ті самі тейки, ті самі настрої. Та і, якщо чесно, ми не готи. Тобто, ну, який постпанк? Ми дуже енергійні, ми дуже живі, ми амбітні. Коротше, в нас більш нестримний вайб. А постпанк цього не дає. Там, скоріше, навпаки, якісь скуті жанрові рамки.
Тому я взагалі за те, аби ми перекочували більше в панк. І ми поступово ідемо до цього. Деякі наші пісні — більш попсові, а деякі, навпаки, більш експериментальні. З елементами постпанку теж є. Бо постпанк — це все-таки офігенний жанр. Там є де розігнатися, але ми хочемо іще далі.
У всіх синглів та в альбому одна обкладинка. Що стоїть за таким рішенням?
Ілля: На обкладинці є декілька елементів — це колаж художника Олександра Рогова з Ужгорода. І спочатку в нас була ідея: кожен окремий елемент колажу зробити окремою обкладинкою під кожен сингл. Але на той момент, коли виходили сингли, він не міг відклеїти окремі елементи. Зараз ми добилися того, що в нас вийшло, що деякі елементи можна відклеїти. І, можливо, ці елементи якось будуть втілені в майбутньому. У чому саме, я казати не буду.
Микита: І взагалі, це один реліз. Це все — частини одного проєкту. Тому й одна обкладинка на все. Знову ж таки, ми не заморочуємося сильно, тому що музика має сама за себе говорити.
Більшість ваших виступів за останній рік відбулися у київському клубі Otel'. Чи не набридла вам та сама сцена щоразу?
Микита: Ні. А де ще виступати? Де нам дозволять робити сцену так, як ми бачимо? Поки що тільки Otel' пішов назустріч нашим приколам. Є багато нюансів, які впливають на організацію виступу — фінанси, оренда. І для нас Otel' — оптимальний варіант.
Віталік: І парадоксальність полягає в тому, що ми виступали в Otel' дуже багато разів, але завжди по-різному.
Микита: Якби був "Кощей"Кощей — бар та концертний майданчик на Подолі у Києві, який існував з 2017 року до 2021 (дати приблизні) та був осередком панк- та DIY-культури., то я би ще там виступав. Але "Кощея" давно немає. Я б всюди виступав, якби орендарі були більш зговірливі. І якби вони так не трусилися за свої дві колонки по 200 доларів. Через це на деяких майданчиках кожен гурт, який виступає, виглядає схожим на інший. Кожний концерт одне й те саме: музиканти в рядочок стали, барабанщик десь позаду сидить, щось собі стукає. Ми хочемо ближче бути, ми хочемо, щоб люди відчували нас і щоби ми відчували людей.
Ми ж взагалі не граємо те, що записано. Я би не назвав це лажою, але хочеться іноді х*ранути по гітарі, тому що воно проситься. Виступ — це просто демонстрація того, як ти бачиш свою музику. Тому поступливість від організаторів та концертних майданчиків — це дуже важливо для молодих гуртів.
Власними силами ви організували свій "Антисольник" у вищезгаданому Otel'. Разом із вами ділили сцену іще 5 гуртів. Як ви обирали цих людей, з якими хочете поділити сцену?
Ліда: Ми їх не обирали. Це вони обрали нас. Я зробила історію і запитала, хто хоче виступити разом з нами на сольнику, і відгукнулися ці люди. Це спрацювало блискавично і просто. Була максимально дружня атмосфера.
Віталік: Найбільший прикол був у тому, що я малим у баті в машині слухав Radio Roks, а на той концерт якраз прийшла Соня Сотник.
Микита: Зокрема, на нашому "Антисольнику" виступав гурт "Клуб пасивних курців". Чуваки перший раз грали. І після концерту вони написали у себе в каналі, що вперше в житті заробили гроші з музики. Ми були щасливі, що дали їм такий шанс.
Останнє питання стосується більшою мірою Віталіка та Микити. Як воно — бути панком в армії?
Віталік: З армією пов'язана більшість чоловіків зараз. Це норма нашого життя. Там насправді є багато панків. Вони можуть навіть не слухати музику, але за поведінкою і поглядами бути панками.
Микита: Я вважаю, що мені пощастило служити в Києві, у відносній безпеці. Але ця безпека може рано чи пізно закінчитися. І поки є час, я дуже радий, що є можливість щось робити.
В армії ти не думаєш — панк ти чи не панк. Є військовослужбовці й цивільні. Це найбільша різниця. Це дві різні реальності. Там різні люди: хтось військовий до мозку кісток, хтось ні. Але чуваки в основному всі в одному човні. І всі розуміють, де вони опинилися. Хтось за своєю волею, хтось не за своєю.
Я декількох товаришів по службі на концерти до себе запрошував. Вони цікавляться, хто що робить. Я поки не потрапив у армію, не розумів, наскільки мало знав про цю структуру. Якщо ти щось робиш щиро, якщо ти чимось цікавишся, а не просто пливеш по руху, то там це викликає повагу. Головне, щоб це не заважало службі. І всі розуміють, що є музика, а є служба. Служба насамперед.
Ваша мобілізація припала на період роботи над альбомом. Чи вплинув емоційний досвід служби на альбом?
Микита: Ні. Навіть на БЗВП ми теж слухали музику, коли давали телефони. Ми з Віталіком виходили, один навушник вмикали. Тоді ще новий альбом High Vis вийшов, і ми сиділи, слухали. Скоріше настрій трохи помінявся. Менше стало цієї легковажності.
Ти розумієш, що ти собі не належиш в принципі. І що ти маєш більш відповідально ставитися до якихось завдань. Я не тільки про службові завдання, а про якісь суто життєві.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
