У 2024 році німецький Федеральний архів передав "Довженко-центру" цифрові копії дев'яти фільмів, створених на території України в радянський період. Архів сам обрав, які фільми передати: три повнометражні та один короткометражний ігрові фільми, дві анімаційні та три документальні стрічки.
За повідомленням "Довженко-центру", деякі з цих фільмів збереглися лише у Федеральному архіві як унікальні сучасні копії на носіях із целюлозного нітрату.
Кіноархіви виникли у 1930-х як реакція на прихід звуку в кіно, але також як політичні проєкти. Суспільне Культура писали про це детальніше у матеріалі, присвяченому 30-річчю Національного центру Олександра Довженка. У нинішній скрутній ситуації довкола центрального українського кіноархіву ми вважаємо за потрібне підтримувати розмову про кіноархіви як такі, пояснюючи, як вони працюють, з якими викликами й питаннями стикаються, та чому ця тема важлива і цікава у XXI столітті.
Про все це ми поговорили з Адельгайд Гефтберґер — кінознавицею, заступницею голови відділу кіно Бундесархіву.
Розкажіть трохи про кіноколекцію Бундесархіву та її історію. Коли вона була сформована?
За кількістю аналогових носіїв це одна з найбільших кіноколекцій у світі. У нас понад 250 000 назв фільмів. Коли у 1934 році нацисти заснували Райхсфільмархів (Reichsfilmarchiv), його метою був збір та обмін фільмами. Під час Другої світової війни фільми вивозили з окупованих країн, а архівні матеріали використовували для пропаганди.
Райхсфільмархів фактично був одним із засновників FIAF, Міжнародної федерації кіноархівів, й активно підтримував зв'язки з іншими архівами до 1939 року.
Коли війна закінчилася у 1945 році, Червона армія вивезла значну частину фондів до Москви, а союзники вивезли частину матеріалів та фільмів до США. Дещо залишилося, що призвело до заснування Державного кіноархіву Німецької Демократичної Республіки у Потсдамі. Вони опрацювали те, що залишилося від Райхсфільмархіву, і він став національним архівом, який почав збирати все, що вироблялося в НДР.
Тим часом у 1952 році в Кобленці (місто поблизу Бонна, тодішньої столиці Західної Німеччини — Прим. авт.) був заснований Федеральний архів (Бундесархів) Західної Німеччини. У 1958 році у відділі, відповідальному за кіно, почав працювати Ганс Баркгаузен — і це був приклад того, як нацисти продовжували свою кар'єру в державних установах. Він знав кіновиробництво нацистських часів і спромігся повернути матеріали зі США, але на той час між Федеральним архівом і архівом НДР не було жодної реальної взаємодії.
Вважалося, що колекція Федерального архіву зосереджена на документальному кіно, тоді як архів у НДР працював як державний кіноархів; вони були активними у FIAF і мали добрі зв'язки зі світом за межами залізної завіси.
Припускаю, через радянські зв'язки?
Це питання того, як працювали політичні мережі в той час, але один факт цікавий: голова державного кіноархіву в Потсдамі, Вольфґанґ Клауе, мав можливість подорожувати всюди. Певний час він навіть був президентом FIAF (з 1979 по 1984 рік) і головою Комісії FIAF з каталогізації з 1969 по 1979 рік — фактично з того часу, як його призначили головою Державного кіноархіву НДР.
Як ці архіви об'єдналися після возз'єднання Німеччини?
Це сталося у 1990 році. Було вирішено, що керівники з архіву НДР мають піти. Вольфґанґ Клауе працював на нижчій посаді, але зрештою мусив піти, і в 1998 році він відіграв ключову роль у заснуванні Фонду DEFA (DEFA — велика кіностудія в НДР — Прим. авт.).
Отже, після об'єднання ми маємо щонайменше три шари колекції у Федеральному архіві: фільми, зібрані з 1934 по 1945 роки, і архіви Східної та Західної Німеччини з Потсдаму й Кобленца. За часів НДР у кінотеатрах виходило багато російських, польських та чеських фільмів, дубльованих німецькою. Це теж тепер частина нашої колекції.
Очевидно, що ці пласти були політично забарвлені, оскільки жоден архів не є нейтральним. Як ці політичні чи ідеологічні впливи враховуються в сьогоднішній роботі Федерального архіву?
Установи, про які ми говорили, були пов'язані зі своїми урядами. Місце, де ми зараз перебуваємо — Федеральний архів — зовсім інакше. Велика архівна хвиля припала на 1960-ті роки, коли люди замислилися над тим, що саме вони хочуть зберегти. Зараз ми можемо назвати це "кураторським" підходом. У роботі з архівами завжди беруть участь люди, чи не так? Архіви керуються програмними цілями, але очолюють їх люди.
У Райхсфільмархіві пріоритети були очевидними. У Західній Німеччині архів часто використовувався для створення реклами Федеративної Республіки. НДР базувалася на іншій тоталітарній системі; тут ніхто цього не заперечує. До речі, ще однією частиною Федерального архіву зараз є архів Штазі, який був інтегрований не так давно.
Кіноархів НДР з усіма його цілями та впливами — це розділ історії німецького кіно, який ще належить написати. Країна витратить на цю тему набагато більше часу, особливо тому, що відносини між західною та східною частинами Німеччини не є ідеальними.
Як ви працюєте з цими непростими відносинами між Західною та Східною Німеччиною?
Нам ідеться про те, як архів працює зі своєю колекцією — комплектування, каталогізація та доступ. Закон про Федеральний архів говорить, що ми відкриті для всіх; вам більше не потрібна тема дисертації, щоб прийти та отримати доступ до матеріалів. Ми хочемо вийти за межі простої каталогізації та запитати: що саме архів робить доступним? чи приховує він частини, які комусь не подобаються? Ми відкриті — через нашу онлайн-платформу ми ділимося і метаданими, і цифровими копіями, якщо об'єкт оцифрований і це дозволено авторським правом.
Інша річ — розібратися в мові опису іншого архіву. Ключове слово "Berliner Mauer" (Берлінський мур — Прим. авт.), наприклад, в архівах НДР відсутнє. Вони називали її інакше: "Антифашистський оборонний вал" (нім. Antifaschistischer Schutzwall).
Деякі архіви містять жахливу лексику, стереотипи, пропаганду в описах, тому нам потрібно з цим працювати.
Контекстуалізація — інструмент архівіста. Для фільмів, які ми оцифровуємо, ми маємо дисклеймер, у якому визнається, що вони можуть містити стереотипи або пропаганду. Ми вирішили не писати окремі тексти для кожного фільму, але віримо у надання контексту. І ми зацікавлені в тому, щоб фільми показували в кінотеатрах із вступним словом та подальшим обговоренням.
Контекст можна надати в кінотеатрах, звісно, але деякі покази, як-от "Олександр Невський" Ейзенштейна 9 травня в берлінському кінотеатрі Babylon, здаються проблематичними незалежно від вступного слова.
Я наївно припустила, що кінопоказ не будуть використовувати як пропагандистський захід, чи не так? (посміхається).
Поговоримо про наш головний приклад — "Тріумф волі" Лені Ріфеншталь, щодо якого ми отримуємо запити щотижня — не обов'язково для показів у кінотеатрах, але для показів в університетах, музеях, для телевізійних проєктів.
Але показати його в кінотеатрі було б серйозною заявою, особливо в певну дату.
Так, я згодна. Ми не покажемо його у нашому кінотеатрі, тому що я не бачу в цьому потреби. Був випадок, коли Французька сінематека показувала "Останнє танго в Парижі", і це викликало протести. Я б, напевно, не пішла дивитися цей фільм, враховуючи всю історію навколо нього. Він може бути шедевром, але я просто не хочу його більше бачити. Те саме з фільмами Романа Поланські та Вуді Аллена. Для мене твір мистецтва та його творець нерозривно пов'язані. Навіщо показувати "Останнє танго в Парижі", коли в колекції є інші фільми?
Контекст має значення. Коли я викладаю каталогізацію, ми зі студентами обговорюємо описи в архівах. Я кажу: ми повинні писати їх як люди, щоб ті, хто знайдуть щось в архіві, розуміли, що опис зроблений людиною — він не є нейтральним. Існують правила, звісно: бути лаконічними, писати стисло, не знецінювати й бути настільки об'єктивними, наскільки це можливо. Але все одно людина описує архів, і ми не повинні цього приховувати. Жоден запис у каталозі не є невинним.
На прикладі українських фільмів ми стикнулися з питаннями, яку назву чи транслітерацію обирати. Іноді з наших записів незрозуміло, чи назва фільму в каталозі є оригінальною, чи це німецька назва для прокату, чи це переклад, зроблений кимось, хто знає лише російську і просто допоміг.
У 2024 році Федеральний архів оцифрував дев'ять фільмів і передав їхні цифрові копії "Довженко-центру" в Україні. Як обирали ці фільми?
Буду відвертою: якби Росія не почала війну проти України у 2022 році, ми б цього не зробили. Це був спосіб виявити солідарність. Ми шукали ці фільми саме через вторгнення. В іншому випадку ми б займалися чимось, пов'язаним із нашою колоніальною історією; у нас багато тем для опрацювання.
Я не очікувала знайти багато українських фільмів у Федеральному архіві. Більшість із них залишилися поза увагою під час попередніх архівних обмінів, адже не були ідентифіковані як українські. Ми відібрали ігрові, документальні та анімаційні стрічки, які було б доцільно показувати в кінотеатрах. Це була колективна робота, в якій нам допомогли друзі-науковці.
Тож ми обрали кілька фільмів, а потім я обговорювала з нашим технічним відділом обсяги роботи.
Скільки часу займає оцифрування 60-хвилинного фільму?
Загалом ми були зайняті три роки. Адже йдеться не просто про сканування; це оцифрування у 4K, кольорокорекція, налаштування кожного кадру, стабілізація зображення (найскладніша частина процесу) та цифрове зберігання. Ми також працювали над інтертитрами та субтитрами — в цьому нам допоміг Іван Козленко, наприклад.
Як ці фільми взагалі потрапили до Федерального архіву?
У кожного фільму своя історія. Деякі виходили в німецький прокат. Інші, як-от незавершена анімація, очевидно були вилучені з українських кінофабрик під час нацистської окупації. У нас є докази цього — наприклад, титри, де зазначено, що фільм вивезено з іноземної держави і його можна показувати лише членам Райхсфільмархіву. У нас є картки, які свідчать, що деякі з цих фільмів було наказано показати Гітлеру або Геббельсу, а потім титр, який говорить, що нікому не дозволено розповідати про його існування. Якби у мене було більше часу та людей, ми б більше зосередилися на провенансі (походженні — Прим. ред.) плівок.
Припускаю, що провенанс — це дещо проблематичне питання для більшості кіноархівів: не всі скажуть вам, звідки вони взяли фільми.
Ймовірно. Але для цього є щонайменше дві причини. По-перше, архіви часто самі не мають достатньо про це інформації. А по-друге, ви можете мати дані, які вже неможливо прочитати.
Архів може мати багато записів, зроблених за процедурами, які сьогодні нелегко зрозуміти. Люди могли вносити інформацію про походження не дуже охайно, тому що в ті часи це не вважалося чимось цікавим для архівів, як на мене.
Також архівісти з інших сфер кажуть, що кіноархіви часто погано працюють із документацією. Колекціонери та ентузіасти часто не зберігали записів про те, звідки походили предмети з їхніх колекцій. Федеральний архів має дані про наші кінофонди, доступні для пошуку онлайн, але провенанс залишається викликом. У Німеччині нам доводиться мати справу і з нацистською історією, і з історією НДР, де у людей також експропріювали речі, тож постає ще й питання реституції, а це складна тема.
А як щодо "трофейних фільмів" у російському Госфільмофонді, які, здається, є одним із наріжних каменів цього архіву? Чи Німеччина щось отримала назад?
Вражає, як багато вони вивезли — не лише фільми, а й паперові документи та інформацію про цензуру. У наших записах великі прогалини, тому що вони знаходяться в Госфільмофонді. Але чому це вважається російською спадщиною? Якщо подивитися на дані про реставрацію німецьких довоєнних фільмів, фільмів епохи Веймарської республіки, там завжди вказаний Госфільмофонд — звідки вони їх взяли? Очевидно, з Райхсфільмархіву. Чому вони повинні мати оригінальний нітратний негатив німецького фільму?
Відбувався певний обмін копіями, але нічого на рівні повернення оригінальних негативів. Росія оголосила все на своїй території культурною спадщиною. Були розмови про обмін: ви нам це, ми вам те. Для мене це має бути не торгівля, а розмова. Ми можемо передавати іншим архівам наші матеріали, якщо для цього є вагомі причини; для цього існує процедура.
FIAF не допомагає? Госфільмофонд досі є її членом.
Останнім часом там порушувалося питання реституції, але переважно воно стосувалося колоніальної спадщини. Реституція для німців зазвичай пов'язана з війною та провиною, але ми повинні мати можливість говорити про це відкрито — чи як про реституцію, чи як про репатріацію. Але на цей момент я не знаю, чи зміг би хтось у Госфільмофонді взагалі запропонувати щось подібне.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
