"Я зрозуміла, що кожному театральному критику треба спробувати поставити виставу", — каже режисерка та сценаристка Марися Нікітюк, яка вперше презентувала п’єсу "Свято мерців" В’ячеслава Волконського на сцені Театру драматургів у межах Фестивалю імені Філіпа Арно, де постанова здобула перемогу.
Під час фестивалю імені Філіпа Арно, що проходив із 6 по 8 лютого у Театрі драматургів, показали ескізи вистав за шістьма сучасними п’єсами, що раніше перемогли в конкурсах Drama.ua, "Липневий мед" і "Тиждень актуальної п’єси". Після кожного показу відбувалися відкриті обговорення з експертами та публікою. Переможець фестивалю отримує грант на створення повноцінної постанови в репертуарі театру.
Валерія Вдовіченко для Суспільне Культура побувала на прем’єрі "Свята мерців" і поспілкувалась із режисеркою та акторами. Розповідаємо, як створювали виставу та чому важливо слідкувати за її подальшою долею.
Текст, що привів Марисю Нікітюк до театрального дебюту
"У прифронтовому селі життя завмерло між двома світами — живих і мертвих. Тут працює маленьке ритуальне бюро, де смерть стала бізнесом", — так описує свою п'єсу драматург В'ячеслав Волконський.
Події розгортаються у вересні 2025 року в селі Нещире, що розташоване за 50 кілометрів від лінії фронту. У центрі сюжету — родина з трьох жінок: 85-річної Аїди, її доньки Еріди та онуки Лєвки. Вони тримають похоронне бюро "Крила", яке облаштоване прямо в літній кухні їхнього дому. Проте цей бізнес далекий від звичайних ритуальних послуг: родина займається кремацією місцевих багатіїв, яких за попередньою домовленістю ліквідовує їхній партнер Славік.
"Ця історія почалася з того, що Максим Курочкін (драматург, співзасновник Театру ветеранів — Ред.) попросив мене почитати п’єси, а перед цим Микита Поляков (режисер, диригент, художник "Свята мерців" — Ред.) запропонував написати одну. Я зрозуміла, що сцена знову поряд зі мною, бо у минулому я займаласьМарися Нікітюк у 2007 році заснувала портал Teatre (майданчик для публікації театральної критики), а також була однією із засновниць міжнародного драматургічного освітнього фестивалю "Тиждень актуальної п'єси". театральною критикою.
Тож, я почала читати ці п’єси і розуміла, що вони хороші, але не мої. І раптом мені трапився один текст — такий, ніби я написала його сама. Він мене не відпускав. В мене з’явився азарт і бажання з цим матеріалом працювати, бо я зазвичай використовую лише свої тексти. Це пов’язано з тим, що так, як я, мало хто відчуває, особливо у нас. А тут я знайшла рідний для себе матеріал.
Після цього написала В’ячеславу Волконському і він мені сказав, що образ Лєвки списував з мене і ще однієї дівчини. Я зрозуміла — це доля".
Історія Лєвки — це історія Аліси в країні жаху
Коли глядачі починають заповнювати невелику залу театру, актори вже перебувають на сцені. Тютюня витирає кров із підлоги, Лєвка сидить на декорації в правому кутку сцени, палить електронну цигарку та дивиться відео у TikTok, а Бошка (у виставі вирішили об'єднати Додіка та Бошку в одного персонажа) допомагає відвідувачам знайти, де сісти, й одночасно взаємодіє з іншими акторами.
Деякі місця зарезервовані, проте особливо вирізняється стілець, на якому лежить сидіння для унітаза. Воно ще відіграє свою роль у виставі.
Жіночі персонажі п'єси мають імена давньогрецького походження, які працюють як додатковий символічний шар. Аїда відсилає до царства мертвих, її донька Еріда — до хаосу й розбрату, що панує в цьому домі. Лєвка ж названа на честь прекрасної німфи, викраденої в підземний світ і згодом урятованої коханим. У розмові з військовим Сивим героїня сама проговорює цю історію, ніби підказуючи ключ до прочитання п'єси: прифронтове село постає як сіра зона між життям і смертю, уособлення підземного царства. І шанс Лєвки на втечу й виживання з'являється лише тоді, коли цей зв'язок остаточно розривається.
Лєвка — одна з небагатьох героїнь п'єси, яка дозволяє собі говорити про почуття вголос. В одній зі сцен вона звертається до матері з проханням про ніжність, однак натомість отримує агресивну відповідь: мати сприймає ці слова як докір і звинувачення. Вічна тема конфлікту поколінь загострюється під тиском жорстокості війни.
Протягом усієї історії Лєвка щиро говорить про своє кохання до Романа — хлопця, який зник безвісти на війні. Втім, у певний момент ця історія набуває болісної двозначності: у відвертій сцені героїня зізнається, що він відштовхнув її, і залишається відкритим питання — чи було це кохання колись взаємним.
Лєвку у виставі зіграла Марія Стопник. Режисерка розповіла, що дуже полюбила історію героїні й одразу побачила Марію в цій ролі. Образ Тютюні на сцені втілив актор, військовослужбовець та співзасновник Театру ветеранів Максим Девізоров. Роль військового із позивним Сивий отримав актор Михайло Жонін, який з початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до ЗСУ. Також у виставі взяли участь: Сергій Дерев'янко, Наталія Ярошенко, Ірина Наконечна, Дмитро Коник, Юрій Кулініч, Дмитро Чернов та Василь Кисіль.
За словами Марисі Нікітюк, актори дуже відповідально поставилися до роботи й одразу заявили, що будуть вчити текст, хоча правила фестивалю цього не вимагали. Більшість із них мають досвід роботи як у кіно, так і в театрі.
Ірина Наконечна, яка втілила роль Еріди, розповіла, що команда працювала дуже злагоджено — "як один корабель".
"Театральний досвід вчить тебе смирення"
Ми поцікавились у Марисі, чи виникали якісь складнощі під час підготовки вистави.
"Це інша робота. Іноді я почувалась розгубленою, адже режисерський досвід у кіно й театрі суттєво відрізняється. Як людина з бекграундом театральної критики, я часто уявляю масштабні міжнародні постановки, однак у реальних умовах — за стислих термінів і необхідності зібрати десять професійних акторів, залучених в інших проєктах, — реалізувати цей задум у повному обсязі майже неможливо. Іноді я навіть не розуміла, яке завдання поставити перед командою. Я знаю, що треба ще трохи доробити, відшліфувати й більше порепетирувати, бо у нас був всього місяць на підготовку.
Для мене це був дуже емоційний та цікавий досвід. Я щаслива, що він зі мною стався. До того ж він вчить тебе смирення. Я зрозуміла, що кожному театральному або кінокритику варто спробувати поставити виставу або зняти фільм, бо тоді ти починаєш розуміти внутрішній механізм".
Після оголошення переможців Фестивалю імені Філіпа Арно Марися Нікітюк опублікувала пост, в якому подякувала драматургу В'ячеславу Волконському та всім акторам "без яких цього всього б не було".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
