"Нещасна та країна, що потребує героїв", — це цитата із "Галілея" Бертольта Брехта, яку грузинський режисер Дата Тавадзе знову і знову згадував під час протестів у Сакартвело. "Брехт найбільше допоміг мені тоді, коли він відмовився від героїзму як пози", — каже грузинський режисер у коментарі Суспільне Культура.
Дата Тавадзе — художній керівник Royal District Theatre у Тбілісі вже понад 15 років. У Сакартвело та за його межами режисер працює над проєктами, які мають на меті перетворити театр на рух — живу публічну практику опору, солідарності та взаємної турботи. Зараз тривають прем’єрні покази його вистави "Кавказьке крейдяне коло" в Театрі на лівому березі. Це перша постанова Дати Тавадзе в Україні.
Режисер розповідає Суспільне Культура, чому українська версія вистави "Кавказьке крейдяне коло" ближча до свідчення і чому не ризикнув би поставити цю історію в Сакартвело.
"Яка ж страшна ця схильність до добра!"
Грузини (мешканці Сакартвело) вірять, що перший тост завжди має бути за мир. Але дія п’єси Бертольта Брехта "Кавказьке крейдяне коло" відбувається скоріше не у Сакартвело, а у казковій країні. "Це універсальна історія про війну, але з точки зору того, хто виживає", — каже режисер Дата Тавадзе.
Німецький драматург Бертольт Брехт написав цей текст у 1944 році, коли втік від війни до США. Це притча про служницю Груше, яка рятує сина губернатора, покинутого під час повстання у палаці. Для порятунку Міхеїла Груше змушена тікати, долати небезпеки й навіть жертвувати особистим життям. Але через роки біологічна матір Нателла таки з’являється і претендує на дитину. Вирішити спір має неоднозначний суддя Аздак, який вдається до давньої судової чи навіть біблійної традиції: він наказує хлопчику стати в накреслене крейдою коло, а жінки мають його звідти витягти. Першою не витримує Груше, відпускаючи руку малюка, щоби не завдати йому болю.
"Для мене ця п’єса — посібник із виживання в екстремальні часи, які породжують і крайнє зло, і крайню доброту. Це історія про те, що навіть в останній момент, коли здається, що вибору немає, він все одно існує. П'єса про багато речей: політику, війну, корупцію, справедливість, сім'ю, братерство, бідність і багатство", — описує режисер.
У коментарі Суспільне Культура Дата Тавадзе уточнює:
"Ця історія не втішає ілюзіями, а дає практичну етику для часів катастроф. Це інструкція, як залишатися людиною, коли світ намагається зробити тебе або циніком, або мучеником. Що робити, коли інституції руйнуються, коли правила стають зброєю, а «нормальність» перетворюється на розкіш? Брехт дає карту для вибору під тиском — вибору не між добром і злом, а між недосконалими варіантами".
Тож брехтівська фраза "Яка ж страшна ця схильність до добра!" (в оригіналі — Schrecklich ist die Verführung zur Güte! — Ред.) стає для режисера "тихим двигуном історії" у виставі.
"Брехт називає справжню небезпеку: не лише небезпеку зла, а й небезпеку того, що добрі наміри можуть обернутися гординею, насильством чи створенням міфу про власну винятковість. В екстремальні часи «творення добра» може стати перформансом, валютою або зброєю — і Брехт застерігає нас залишатися чесними щодо цього. Турбота служниці Груше не є сентиментальною; це рішення, ухвалене поміж страху, виснаження та непевності, — коментує режисер. — Ця історія також нагадує мені, що виживання ніколи не буває лише індивідуальним. Груше виживає, тому що продовжує обирати крихку лінію турботи; вона виживає лише рятуючи іншого — і тому, що у світі, навіть у руїнах, усе ще є люди, здатні розпізнати справедливість".
"Можна перевезти декорації та костюми, але неможливо перевезти температуру реальності"
Вистава "Кавказьке крейдяне коло" — це подарунок ризького театру Дайлес київському Театру на лівому березі. Прем’єра у Латвії відбулася в березні 2023 року. "Оскільки вистава про війну, доволі символічно, що ми почали працювати над нею в Латвії, тримаючи на думці Україну під час усього процесу створення постанови. І майже містично те, що врешті-решт вона опинилася в Києві", — каже композитор Ніка Пасурі, який разом із режисером та іншими членами команди приїздив до України працювати над українською версією вистави.
Постанову перенесли на українську сцену зі сценографією, декораціями, костюмами та реквізитом. "Візуально це може виглядати як перенесення, але етично це стає новою виставою. Можна перевезти декорації та костюми, але неможливо перевезти температуру реальності, — вважає Дата Тавадзе. — У Києві ця історія не сприймається як алегорія «про війну», вона звучить як розмова в теперішньому часі".
Тавадзе вірить у співтворчість з акторами — тож разом з акторами у виставі змінюється все. Грузинський режисер зізнається, що спільний ворог допоміг швидко знайти порозуміння з українською командою: "Нам не потрібно багато говорити одне одному, щоби порозумітися, бо ми знаємо реальність війни, яка почалася в Грузії і продовжується в Україні тією самою людиною".
За словами режисера, українським авторам вдалося знайти баланс між епічною структурою Брехта та інтимною правдою: між тим, коли варто відсторонитися і розповідати історію, а коли дозволити тілу залишатися всередині небезпеки. Актори обрали концентровану та несентиментальну інтонацію — не холодну, а саме точну, коли жести стають економними, гумор — гострішим, іноді темнішим, а мовчання набуває іншої ваги, описує Дата Тавадзе:
"Тут немає місця для розкоші мелодрами. Емоція з'являється через дію, ритм, дихання, таймінг. Це ближче до свідчення".
І хоча ми не бачили виставу на сцені ризького театру Дайлес, певні, що український контекст підсилює багато епізодів (чого тільки вартує сцена, де слуги забирають собі одяг і коштовності після втечі губернатора та його дружини — вона сприймається як сцена мародерства).
Чи не найцікавішим виходить образ судді Аздака, ключовий у другій дії, коли всесвіт вистави оговтується після війни. У різних акторських складах Аздака втілюють Ірина Мак і Світлана Штанько. Режисер називає цей образ "тріщиною в апараті" і "парадоксом надії з брудними руками".
Аздак — це той, кому не довіряєш до останнього. "Він народжений зламаною системою та перетворює залу суду на поле бою, де можуть перемогти й слабкі, але не тому, що світ справедливий, а тому, що хтось вирішує повернути правила проти влади", — описує Дата Тавадзе.
Він додає: "В українській версії актори не вдають катастрофу — вони працюють поруч із нею, всередині неї. І глядач слухає інакше: не як споживач класики, а як людина, для якої питання справедливості не є філософським".
"Вдячність, яку я чув від глядачів, стосувалася не естетики, а впізнавання"
Час від часу герої вистави переривають дію брехтівськими зонгами або завмирають, ніби дійові особи картин, і тоді можна сповна оцінити візуальне та музичне оформлення вистави.
Музиканти грають наживо, сидячи просто на сцені (Центр музики молодих), а тлом для дії стають то палац, то гірські перевали з корівками, то оселя з килимом на стіні. На сцені співіснують великий кінь на колесах, візок із супермаркету, імпровізована труна, маски, схожі на маски театру но, та масштабне неонове "крейдяне коло". Загальна вартість декорацій, костюмів, реквізиту та інших елементів сценографії, які ризький театр Дайлес подарував Театру на лівому березі, становить 60 тисяч євро за даними LSM.lv (над сценографією працювала Кетеван Надібаідзе).
Утім, режисер каже, що вдячність, яку він чув від українських глядачів, стосувалася не естетики вистави, а впізнавання.
"Найсильніші реакції не були гучними — вони були точними, — згадує Дата Тавадзе перші прем’єрні покази. — Люди казали мені, що відчули: ця п’єса не про минуле, а про те, як залишатися людиною зараз. Дехто казав, що впізнав себе в Груше не як у святій, а як у людині, змушеній обирати відповідальність на неймовірній швидкості. Я також пам’ятаю, як глядачі реагували на гумор: сміх, який є не полегшенням, а опором. У Києві сміх може бути способом сказати: ми все ще тут, нас не змусили замовкнути. І зрештою, театр може бути місцем, де відточується справедливість — не гарантується, але вимагається".
"Театр — не втеча від реальності, а форма ясності, яка не зрікається втіхи, іронії, ритму та гри"
Ще один брехтівський рядок, який завжди залишається із режисером — думка про те, що "в темні часи ми все одно співаємо, але співаємо про темні часи". "Для мене це і є театр — не втеча від реальності, а форма ясності, яка не зрікається втіхи, іронії, ритму та гри", — каже Дата Тавадзе.
"Пісні про погані часи" стали жанром у Brecht.Cabarett української режисерки Оксани Дмітрієвої в театрі "Золоті ворота". Це вистава за мотивами брехтівських "Барабанів уночі" (прем’єра відбулася у вересні 2025 року, а постанова залишається в репертуарі театру — Ред.). Ми поцікавилися, чи бачив Дата Тавадзе цю виставу.
"Я чув сильні відгуки про виставу від колег, і мені щиро цікаво — особливо тому, що «Барабани вночі» — це Брехт у момент, коли стикаються революція, розчарування та приватне життя, — відповідає режисер. — Сподіваюся побачити її наступного разу, бо це саме та розмова, якої зараз потребує Україна: не пропаганда, а складний погляд на надію, втому та ціну історії".
Ми також запитали в режисера, чому він не ризикнув би поставити "Кавказьке крейдяне коло" у Тбілісі — хоча ризикнув, наприклад, поставити Liberté, яка викликала доволі бурхливу реакцію в Сакартвело й була знята з репертуару театру (контекст тут).
"Liberté не була діалогом із класикою — це був крок у реальну теперішню небезпеку: вона говорила сьогоднішньою мовою, торкалася сьогоднішніх нервів, і саме тому вона викликала таку реакцію, — відповідає режисер. — «Кавказьке крейдяне коло» у Сакартвело має особливий статус «недоторканності» через культову постанову Театру Руставелі (Грузинського державного академічного театру імені Шота Руставелі — Ред.). Вона настільки канонізована в нашій культурній пам'яті, що ставити її тут — це не лише художній вибір, це пряма конфронтація з міфом і очікуваннями".
До того ж Дата Тавадзе має особисту історію, пов’язану з цією постановою від Роберта Струа: його бабуся Іза Гігошвілі грала там служницю Груше, а сам режисер у п’ятирічному віці виконував епізодичну роль у виставі. Він був хлопчиком, який стояв у центрі "крейдяного кола" і якого не могли поділити служниця Груше та "біологічна мати" Нателла. Про свою участь у виставі режисер дізнався вже тоді, коли приїхав працювати у ризький театр Дайлес — туди його бабуся встигла свого часу з’їздити з гастролями із Тбілісі.
"Зараз у Сакартвело театр — у протесті, ми стикаємося з репресіями проти митців. Ми бачили, як театр став рухом, здатним створювати наратив за межами своєї будівлі", — каже Дата Тавадзе. Він вважає, що навіть у більш мирні часи театр має бути місцем опору — бо завжди є щось, що треба захищати та чому протистояти.
Наступні покази вистави "Кавказьке крейдяне коло" в Театрі на лівому березі відбудуться 4 і 26 лютого.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
