Нещодавно команда видавництва Ist Publishing оголосила передпродаж перевиданої книжки "Де кураторство" з оновленим дизайном та розширеною передмовою — видання, з якого почалася історія невеликого видавництва в Харкові. Книжка майже одразу стала бестселером, а її наклад швидко закінчився.
Упорядниці Катя Носко і Валерія Лук'янець відповідають на десять питань Суспільне Культура про те, хто такі куратори та як одна книжка здатна вплинути на цілий книжковий ринок.
Що нового читацтву пропонує перевидання?
Катя Носко: Цього року для перевидання ми переклали всі тексти українською мовою, адже у виданні 2017 року ми зберігали пряму мову художників та художниць в оригіналі. Можна сказати, що більша половина книжки була опублікована російською, що не викликало питань на той момент. Цей факт сьогодні направду дивує, адже пройшло лише вісім років, але всі зміни, що ми проживаємо, та травми, що поглиблюються або тільки-но з’являються, настільки інтенсивні, що виглядає, ніби перше видання публікувалося у попередньому житті.
Також зважаючи на те, що "Де кураторство" стало першою книжкою видавництва Ist Publishing, мені було важливо зберегти її візуальний образ. Напевно, це дещо сентиментально звучить, але для мене ці два проєкти — книга та видавництво — одні з найважливіших, над якими мені коли-небудь доводилося працювати. Я запросила Остапа Ящука, графічного дизайнера, переосмислити нашу концепцію. Зрештою в основі лишився перший вигляд книги (на сторінках видання ви можете побачити деякі дизайн-елементи, які були відскановані та органічно перейшли до оновленої версії книги), напрацьований Варварою Перекрест.
Також ми лишили систему навігації: позначення власних назв (виставок, інституцій), виокремлення цитат, ключових тез із розмов, приміток. Кожен із цих текстових елементів має своє вираження у дизайні.
Самі тексти за змістом ми не редагували, але подекуди додано низку приміток, що було необхідно з огляду на те, що книжка редагується все ж таки у 2025 році. Також, як це буває, після першого видання ми познаходили деякі неточності в біографіях та назвах виставок, тож завдяки читачам та самим авторам і авторкам, які вказали на помилки, ми все це відредагували.
Чи є якісь інтерв'ю або есе, які з часом набули нового значення, або ж сьогодні прочитуються інакше, мають іншу вагу?
Валерія Лук'янець: Як дуже влучно зазначила Катя, відчувається так, ніби ми створювали цю книгу в іншому житті. І це ж стосується не лише присутності російської мови у першому виданні, але й взагалі парадигми, у якій ми всі жили тоді. Книга зафіксувала не лише історію виставкових проєктів, але й зріз тогочасного мистецького поля, і в цьому також полягає її цінність.
З того часу відбулося глобальне переосмислення більшості сенсів, багатьох попередніх досвідів, і саме культурне поле змінилося сильно.
Коли ми спілкувалися з учасниками видання (уточнювали дані, підписували згоди), кілька авторів спитали у нас, чи можна внести зміни в їх тексти, бо дещо змінилося, щось стало більш чи менш актуальним… то ми відмовили у цьому, тому що зрозуміли, що варто почати змінювати хоч дрібні деталі, хоч один текст — а погляди на безліч подій так сильно змінилися за останній час, що маленькими поправками не обійдеться — і це може призвести до переписування половини книги. А ще ж є тексти авторів, які уже не з нами.
Взагалі, уявімо собі, що ми б робили це дослідження зараз! Переконана, що тексти були б іншими, інші речі б виходили на перший план, щось та когось взагалі б не згадували… Та й сама еволюція виставкових проєктів і дослідницька діяльність в Україні за цей час вже створила інший кут зору на кураторську практику.
Тому не буде помилкою сказати, що майже все у книзі набуло нової ваги.
Ваша книга — це пряма мова. Чи було бажання змінити це?
Валерія Лук'янець: Ні, щодо прямої мови у нас сумнівів не було, а про що ми потім дещо пошкодували — це про те, що не зберегли формат інтерв'ю в усіх текстах. Тоді нам здавалося, що повторювати ті самі питання з розмови в розмову буде нецікаво, а цілісний текст буде читатися краще… Тепер є відчуття, що то була хибна мотивація.
По-перше, лише частина питань були однаковими, по-друге, такі різні відповіді на них легко нівелювали б цю однаковість, а по-третє, саме діалогові тексти сприймаються живіше. І якби ми всі тексти залишили у формі інтерв'ю, було б чудово.
А як щодо погляду на запропоновані вам концепти: художник як куратор та куратор як художник. Чи вони досі актуальні, чи, можливо, за цей час додалися додаткові погляди на кураторську роботу?
Катя Носко: Ці концепти базувалися передусім на тому, що ми обрали головними нашими співрозмовниками художників та художниць. А далі у назву ми додали художній прийом, який наче розширює поле роздумів про те, як ці діяльності переплітаються і посилаються одне на одного.
Думаю, що ці концепти можна продовжувати формулювати та множити, адже кураторство стало вагомою частиною проведення різноманітних публічних подій, маркетингових кампаній брендів та інституцій. Збирати десятки тисяч людей на виставки, дбати про прояви фінансових інформаційних партнерів — це все сьогодні стало частиною кураторської роботи, за якою стоїть безліч завдань широкого діапазону, але одночасно з цим нескладно помітити, як мистецтво у таких проєктах ризикує перетворитися на декорацію, на тлі якого розгортаються рекламні меседжі, вау-ефекти, а імена художників не завжди вказуються. Бізнес знає, що емоції та досвід добре купують.
У своїй книзі ми хотіли підсвітити зовсім інший бік кураторської роботи. Ми схиляємося до того, що кураторство є практикою, яка уважна передусім до мистецтва і ставить у центр художні твори, що спільно проблематизують явища, теми, процеси. Куратор робить їх видимими, і у всій складності інтелектуального та виробничого процесу він лишається відкритим до розмови з глядачем.
Взагалі, на ваш погляд, чи є розуміння в широкого кола читачів, хто такий куратор сучасного мистецтва, чи все ж це досі незрозуміла царина?
Валерія Лук'янець: Розуміння ролі точно поглибилося, але чіткої відповіді на питання "хто такий куратор?", на мій погляд, не має бути, як і на питання "хто такий художник?". Це настільки широка, рухлива та гнучка форма діяльності, що вписувати її у рамки немає потреби.
Власне, 10 років тому, коли ми починали дослідження, ми ніби хотіли окреслити кураторську роль, але натомість у процесі побачити, що чітких меж немає і саме в цій свободі й з'являється місце для кураторського висловлювання.
Давайте відверто: чи не є показником вдалого кураторського проєкту саме вихід за межі того, до чого глядачі звикли і чого очікували?
Працюючи над перевиданням, що вас найбільше здивувало у власних старих редакторських рішеннях? Чи є щось, що сьогодні ви зробили б інакше?
Валерія Лук'янець: Те, що ми зробили б інакше, — про це ми вже сказали, і робимо це в оновленому виданні. А от дивує нас значно більше сам лише факт, що книга була настільки не такою, як всі, що нам довелося відкрити видавництво, щоб її видати.
Починаючи з міксу українських та російських текстів, від якого ми потім були не в захваті, до того, власне, від чого ми в захваті й дотепер — як-от навігація по книзі.
Коли ми захотіли зробити два окремі довідникові блоки в книзі: один — з усіма проєктами, згадуваними у текстах, а другий — із художніми угрупованнями, і всіх їх виділяти своїм окремим кольором, що робило усю книгу кольоровою (і, відповідно, дуже дорогою в друку). Я вже мовчу про сам процес збору інформації для цих блоків, де у нас була напівархівна-напівдетективна робота.
Мабуть, зараз найбільш дивують не стільки редакторські рішення, скільки те, як ми це все зробили лише вдвох, і ще й над англійською версією одразу паралельно почали роботу. Адже видавництво з'явилося лише на фінальному етапі, і це ж була найперша публікація в Ist Publishing, тому, на додаток до авторсько-упорядницьких завдань, безліч суто технічних та практичних питань ми теж вирішували самостійно, а вони буквально випливали з-за обрію кожен день, бо ми тоді не знали, як видаються книги.
Чи змінився ваш особистий погляд на кураторство з часом: від першого видання книжки та до сьогоднішнього моменту?
Валерія Лук'янець: Мій погляд змінився. І не так на кураторську діяльність в цілому, як на українське кураторство. Він змінився сильно ще й через те, що я уже 6 років майже не живу в Україні.
Та попри те, що я більшою мірою перебуваю поза мистецьким контекстом, фізично не маю можливості відвідувати більшість проєктів, які б дуже хотіла побачити, натомість маю постійний вау-ефект стороннього спостерігача. І зміни у художньому полі та кураторській практиці зокрема, і розвиток кураторського дискурсу мені добре помітні. Вони вражають. Тому що навіть попри такі складні умови і брак фінансування у воєнний час відбувається відчутне зростання.
Водночас з'являється більш глибоке розуміння, що умови для розвитку мистецтва і кураторства як його складової у нас ніколи не були сприятливими. Зараз із моєї перспективи і робота українських кураторів, і художній процес загалом сприймаються ще більш значущими, ніж раніше.
У передмові ви говорите про великий інтерес до книги з боку спільноти і не лише. Як ви оцінюєте цей інтерес, чому, на вашу думку, до книжки є такий сильний інтерес?
Катя Носко: Можу припустити, це тому що фігура куратора закріпилася у системі мистецтва в Україні, стала публічною, з'явився попит в інституційному полі, серед глядачів, замовників, медіа. Тобто відбулася певна зміна, і вона стала настільки значущою, що зараз, напевно, жоден проєкт не робиться не під чиїмось кураторством, навіть якщо за цим стоїть тільки менеджмент та маркетинг.
Фігура куратора стала чимсь обов'язковим та професіоналізувалася, хоча, як ми бачимо, такого не було у 1990-ті. Я маю на увазі тенденцію, а не окремі випадки.
Крім цього, наша книга потрапила у віху неформальної освіти, що активно почала розвиватися десь років 5 тому, з появою різних курсів, майстерень, воркшопів, повязаних із кар'єрою митців та кураторством зокрема.
Ваша книжка стала поштовхом для створення видавництва. А як, на вашу думку, вона вплинула на розуміння кураторства?
Катя Носко: Ми намагалися показати множинність підходів у кураторській практиці, це стосувалося й "інтуїтивного" кураторства, коли це ще не перетворилося на окреслену роль у системі українського мистецтва. Думаю, що все ж таки двадцять дві розмови, що увійшли у книгу, показали принаймні вектори, у які рухається кураторська думка. Особисто мені подобалося чути оці всі історії, де і як виставки створювалися — на кухні, гаражі, коридорі, руїнах будівлі, — це все розширює наші уявлення про те, якою може бути виставка.
Не в останню чергу було важливо чути мотивації, навіщо це взагалі було робити. Також після упорядкування книги мені стало зрозуміло, що інколи, коли ти займаєшся кураторством, це не завжди усвідомлюєш, і що фактично це неосяжний за обсягом масив роботи, яку складно виміряти, бо це нематеріальна робота, зав'язана здебільшого на якостях, харизмі та особистості куратора.
У рецензії до першого видання на ArtUkraine ідеться: "Підсумовуючи презентацію книги «Де кураторство», учасники та учасниці обговорення зійшлись на тому, що тема кураторства, лишаючись досі малодослідженою, потребує нових дописів, книг, у яких би могла бути розглянута з різних точок зору. Лакуни, що утворились протягом останніх десятків років, у фіксації художніх процесів необхідно активно заповнювати". Чи щось змінилося за цей час у дослідженнях українського кураторства?
Катя Носко: Якщо говорити про книжковий формат, то справжньою подією у 2020 році став вихід "Кураторського посібника", упорядкованого кураторами та дослідниками мистецтва Олександрою Погребняк, Дмитром Чепурним і Катериною Яковленко. Наскільки я пригадую, автори зосередилися на описі кураторських практик за останнє десятиріччя, що виявилося дуже доцільним і влучним.
Я зрозуміла, що тема дійсно хвилює, цікавить, бо ми завершили роботу над "Де кураторство" у 2016-му, і за чотири роки з'являється проєкт, авторам якого стало цікаво розібратися у процесах із 2010-х років. При цьому я усвідомлюю, скільки імен, подій ми просто не можемо охопити, і від цього вони не стають менш важливими. Також я слідкую за видавничою програмою "Асортиментної кімнати", що фіксує прояви кураторських ідей та рішень.
Паперовий формат, як на мене, органічно підхопили подкасти, наприклад Hi, it's me, Stein, у якому художниця та ведуча Оля Штейн послідовно торкається питань кураторської практики в Україні, або окремі статті, присвячені конкретним виставковим проєктам, наприклад зі збірки Бориса Філоненка "Культура під тиском".
Також мені відомо, що Ліза Герман, яка захистила дисертацію з кураторства, готує серію розмов про виставкові проєкти в Україні, фокус — на виставках після 2022 року. Коли ці матеріали будуть опубліковані, вони стануть наступним кроком у створенні простору для засвідчення кураторських намірів та досвідів.
Ви анонсували перевидання українською, а чи плануєте робити оновлену версію англомовної книжки?
Катя Носко: Зараз є складнощі з міжнародною дистрибуцією. Найбільше англомовних книг ми продаємо на міжнародних ярмарках, що є одним із найвиразніших публічних напрямів діяльності Ist Publishing, але варто розуміти, що ці кількості обмежені. Скільки ми можемо взяти з собою на ярмарку — скажімо, до 30 книг одного найменування, якщо їх продамо, це вже добре. Але якщо наклад 1000, то тільки на ярмарки розраховувати не вийде, і ось тут починається, як то кажуть, точка зростання. Тому в питанні перекладу найбільш ефективний варіант – це продаж прав іноземному видавництву, яке зацікавиться у виданні.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
