Що таке діорама та чому інтерес до такої форми досі існує? Культурна журналістка й оглядачка Леокадія Шугурова згадує своє дитинство та дивиться на традицію діорам у сучасному мистецтві крізь критичну оптику, намагаючись поміркувати про те, що нам розповідають танки, штучні тварини та сцени батальних битв у мистецьких просторах і як сучасна війна впливає на їхню інтерпретацію?
Цей текст написано в межах "Школи культурних компетенцій" від "Промприлад Артцентру" за кураторства арткритика Костянтина Дорошенка.
Фото біля танка. Клац. Фото на танку. Клац.
Хтось із дорослих просить подивитись у кадр та робить знімки на пам'ять. Згодом я здивувалася, коли побачила сцену, яку вже проживала колись. Тільки мене фотографували у Дніпрі на початку 2000-х, а цю дитину — батьки у центрі Києва біля знищеної російської техніки, двадцять років по тому.
Біля моїх танків, у приміщенні поруч, розташована найбільша в Україні й одна з найбільших у світі діорам — "Битва за Дніпро" (1975). Я не пам'ятаю, про що думала, коли побачила її в дитинстві. Але могла б вважати, що якщо воно велике, значить — важливе.
На полотні площею 840 квадратних метрів із радіусом огляду 230 градусів розгорнувся героїчний сюжет форсування річки у 1943 році. На передньому плані реальні предмети: залишки оборонних споруд, зброя, засоби переправи, а також фігури бійців у натуральну величину.
Діорама зображує епізод переправи радянських військ на правий берег Дніпра у жовтні 1943 року на території Дніпропетровської області, в районі сіл Військове — Вовніги. Форсування 25-ї та 78-ї гвардійських стрілецьких частин, контратака німецької армії та створення плацдармів для подальшого звільнення області.
Цю діораму, а також аналогічні у Переяславі та Севастополі створено Студією військових художників імені Митрофана Грекова — об'єднанням, яке діє й досі, продовжуючи розвивати російський мілітарний міф. Зображення глорифікує війну, приховує все незручне, особисте й трагічне.
Художниця Анна Щербина підмітила зворотну сторону військових діорам. У 2020 році вона створила обернену діораму із зображенням збірного образу сіл Луганської області, які відвідувала разом із "Восток SOS". Її робота нагадує дніпровську експозицію, але ніби відображену в кривому дзеркалі. Не лише тому, що вона показує блокпост, стару хату, осінні голі дерева та неасфальтовану дорогу — типовий прифронтовий пейзаж, який, із невеликими змінами, міг би існувати й у 1943 році. А ще й тому, що її робота розвернута півколом не до глядацтва, а навпаки — від нього. Уявляю, наскільки некомфортно може бути дивитися на зображене, не маючи можливості охопити його повністю.
Історія діорам почалася не з музеїв, а з театрів.
У 1822 році у Франції Луї Даґер і Шарль Бутон побудували атракціон, який назвали діорамою: складна система підсвічування та дзеркал створювала ілюзію зміни пейзажів — від готичних руїн до італійських гір.
Наприкінці ХІХ століття цей ефект "живого зображення" перейшов у природничі музеї — зокрема, у Біологічний музей Стокгольма (1893) та музей Ґріґоре Антіпи в Бухаресті (1908). Діорама обіцяла глядачам тотальну ілюзію присутності: поєднання вигнутого мальованого фону й реальних предметів на передньому плані, підсилене грою світла та звуку, створювало відчуття занурення у простір.
Це видається чудовим інструментом демонстрації віддалених у часі та просторі сцен у період масового поширення публічних музеїв. Пізніше з'явилась потреба вирішувати, наскільки цей формат відповідає сучасним запитам відвідувачів, адже його стало можливим замінити телевізором, проєктором, окулярами доповненої реальності. У деяких музеях від діорам відмовляються.
Смітсонівський національний музей природничої історії у Вашингтоні у 2003 році повністю прибрав свої класичні діорами з таксидермованими тваринами. Так само частково позбутися або законсервувати діорами під час переїзду в нову будівлю планує Публічний музей Мілуокі.
За збереження діорам та інших великих об'єктів там виступають активісти, навіть було створено НГО Preserve MKE.
Окрім можливої технічної неактуальності, проблема частини діорам пов'язана з тим, що виникнення публічних музеїв було тісно переплетене з добою колоніалізму європейських держав. Тому тепер експозиції переосмислюють. Наприклад, у британському музеї Пауелла-Коттона діорами із тваринами Африки та Індійського субконтиненту (1896–1939 рр.) не планують змінювати. У проєкті "Колоніальні істоти" музейники працюють над інтерпретацією історій тварин, на яких полювали в європейських колоніях, та людей, що створювали ці об'єкти.
В українських музеях діорама часто є формою репрезентації двох сюжетів: військових і природних. З одного боку, вона фіксує переможні битви, з іншого — ідеалізовані пейзажі.
У фільмі "Діорама" (2018) режисерки Зої Лактіонової ці два виміри, війна та природа, зіштовхуються. Стрічка розповідає про Азовське море біля Маріуполя, що стало небезпечним через замінування. Фінальна сцена показує природничу діораму в музеї: екскурсоводка говорить: "І найголовніше на Білосарайській косі — це унікальна природа. І всі, хто хоч раз побували на лагідному Азовському морі, ті повертаються і повертаються назад".
Пейзаж, який у 2018 році ще можна було споглядати з безпечної відстані, замикається всередині музейного простору.
Повернемося до дніпровського музею. Після 2014 року там з'явилася експозиція про російську війну проти України. Діорама була оновлена під час ремонту — поруч із полотном додали мультимедійні панелі, фотопанно та інсталяції. Наприклад, фотопанно із зображенням жінок і підлітків, які обробляють землю, поруч із тінями тих, хто пішов на фронт і не повернувся. Манекени відтворюють учасників боїв у районі сіл Військове – Вовніги: червоноармійця, піхотинця вермахту та чорносвитника — погано навченого солдата, мобілізованого на деокупованих територіях і відразу відправленого в бій. На стінах — проєкції з кадрами форсування Дніпра, списки ідентифікованих загиблих, а на великому екрані — документальний фільм, який показує Другу світову через зіткнення двох тоталітарних режимів.
Проте цей фільм вступає в конфлікт із самим полотном діорами, що продовжує відтворювати героїчний радянський наратив. Попри оновлення, експозиція Другої світової залишається замороженою за зачиненими дверима. Музей отримує звернення з питаннями щодо збереження окремих експонатів та прохання зберегти героїчний наратив. Дослідниці Валерія Лавренко та Юлія Пісчанська ставлять питання: "Коли завершиться «Битва за Дніпро» у суспільній свідомості?".
Мені б хотілося подумати про актуальність діорами як явища. Чи можемо ми сьогодні дивитися на природу, ніби у вікно? Наскільки етичною є використання таксидермії? Проте, згадуючи діораму в тимчасово окупованому Маріуполі, я можу думати лише про деколонізацію напівпублічних просторів українських музеїв. Я хочу побачити "Битву за Дніпро" після реекспозиції. Чи наблизили зміни цю діораму до погляду, який запропонувала Анна Щербина?
Діорами мають і практичну, і художню цінність. З практичного погляду, вони можуть поступитися місцем новим інтерактивним технологіям, як це вже відбувається в деяких американських музеях. Але як художні об'єкти вони залишаються частиною нашої складної спадщини, яку ми ще не опрацювали. Очевидно, подібні масштабні проєкти вже не створюватимуть, щоби зображати сучасну війну.
"Битва за Дніпро" та інші подібні роботи потребують змін в експозиції та великих контекстних пояснень. Адже місце в нашій пам'яті мають знайти не лише події, зображені на діорамах, а й сам час, коли ці діорами були створені.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
