Про роль та місце митців без художньої освіти, про аутсайдерів та тих, хто опиняється поміж різними визначеннями — художниця Тамара Сафарова намагається означити місце тих, кого постійно випускають із зору та кому відводять місце поза каноном, що твориться. Суспільне Культура публікує її колонку.
Моя активна мистецька практика почалась у 2022 році як відповідь на повномасштабне російське вторгнення. Зі способу самовираження мистецтво перетворилось на форму опору, боротьби, публічної дипломатії. З того часу я часто чую запитання, у якому напрямі я працюю. Я вирішила самотужки розібратися у цій шафі з полицями під назвою "світ мистецтва". І виявила, що на жодну з наявних полиць я не можу себе покласти.
Мені хотілося знайти слова для своєї позиції — художниці, що виросла з внутрішнього болю, але свідомо і незалежно діє у сучасному мистецькому просторі, перетворюючи біль на енергію життя. Із цих роздумів у безсонну ніч 17–18 жовтня 2025 року з'явилося поняття "постаутсайдерське мистецтво". Воно означає мистецтво самоучки, що поєднує інтуїтивність і усвідомленість, особисту історію та колективний досвід, маргінальність із присутністю в мейнстримному полі мистецтва.
Щоб справедливо стверджувати, коли і як виник цей напрям, ще треба дослідити. Я ж означила те, що природно існувало до мене, адже у західному мистецькому дискурсі вже є роздуми на цю тему.
Створивши маніфест, мені хотілося обговорити це ще з кимось. У приватному листуванні я поділилась ідеями з колекціонеркою та дослідницею ар брюту Ханною Ріґер і вона відповіла: "Хоча я прочитала, що ти називаєш себе «постаутсайдерською мисткинею», я не дуже переконана в цьому, навіть якщо ти самоучка у світі мистецтва. Для мене ти не належиш ні до ар брют, ні до аутсайдерського мистецтва, адже ти надто рефлексивна стосовно сучасного мейнстриму та своєї інакшості!".
Я побачила в цьому не заперечення, а точку перелому. Адже саме в "надто рефлексивна" і полягає суть постаутсайдерського підходу.
Ми — покоління митців, яке не може бути "поза світом", але все ще відчуває себе інакшим усередині нього. Ми говоримо мовою мистецтва, щоб розповісти історії тих, хто довго мовчали.
Постаутсайдерське мистецтво — це не заперечення ар брют, а його еволюція. Але розберімося з цим детальніше, і почнемо із витоків.
Історичний бекґраунд
"Психологія художньої творчости" виникла як галузь медицини наприкінці XIX століття: творчість тоді вважали хворобливим явищем, різновидом істерії, від якої лікували багатьох митців. З часом ця наука розвернулася на 180 градусів і поклала основи арттерапії, якою ми її знаємо сьогодні.
У цей період німецький психіатр Еміль Крепелін почав збирати "малюнки душевнохворих", а його колекцію продовжив психіатр та історик мистецтва Ганс Прінцгорн. Він опублікував книгу "Художня творчість душевнохворих", яку захоплено сприйняла мистецька спільнота, зокрема Жан Дюбюффе, французький художник, що запровадив поняття "ар брют" — "грубе мистецтво".
Соціальний статус таких митців був ізольований, маргіналізований; багато з них творило у психіатричних лікарнях. Їхні ключові мотиви — внутрішня одержимість, психічний потік. Твори часто не мають опису концепції, процес творення і є суттю роботи. Вони не шукають визнання, а світ дізнається про них через дослідників чи кураторів. Медіа та техніки мають експериментальний і несистемний характер.
Знакові митці цього напряму: Алоїз Корбаз, Джеймс Едвард Дідс, Адольф Вьольфлі.
У 1972 році британський критик Роджер Кардинал запровадив термін "аутсайдерське мистецтво" (outsider art) — англійський еквівалент ар брют. Але якщо словами ар брют Дюбюффе позначав мистецтво людей із психічними хворобами, то "аутсайдерське мистецтво" — це загальний термін, що застосовується до самоуків поза офіційною системою. Серед них — Генрі Дарджер (автор 15000-сторінкового графічного роману про пригоди сестер-сиріт) і Джанет Собель (американська мисткиня українського походження, яка надихнула Джексона Поллока спробувати її техніку в більшому масштабі, в підсумку його робота була високо оцінена, а сама Джанет залишилася маргінальною).
Особливо варто відзначити "медіумістичне мистецтво" (mediumistic art): до нього належать художники, що творять несвідомо, постаючи провідниками духів.
Серед них: Ніна Карасек, Франциск Ярослав Пецка, Огюстен Лесаж, Медж Гілл, Катрін Гарріг.
Цікаво, що ранні роботи Фріди Кало поєднували наративні образи та розгорнуті тексти, запозичені з мексиканських ретабло (релігійних картин, що виражали вдячність за божественне втручання), тож насправді це дуже давня та повсюдна традиція.
"Наївними" (naïve art) називають художників, як-от Анрі Руссо, Нікола Піросмані, Бабуся Мозес, Фердинан Шеваль, що зазвичай приходять у мистецтво після десятиліть життя. Вони фіксують і втілюють реальність, яку бачать внутрішньо і зберігають візуально.
Всі вони мають спільну наївну рису — яскраву пам'ять і уявну візію. Ключовий мотив їхнього мистецтва — це щирість, простота, ідеалізований світ. Вони існують поряд з офіційною системою, та сприймаються радше декоративно, несерйозно.
Народне мистецтво (folk art) відзначається зв'язком із сільською традицією та природою: Катерина Білокур, Марія Примаченко, Едвард Гікс, Хлебінська школа живопису. В їхніх роботах наявна висока декоративність, символізм, зв'язок із природою та циклічністю.
З середини 1970-х у Франції виникає особливе мистецтво (art singulier), що характеризується свободою вираження, несподіваною оригінальністю, поєднанням самоуків та маргіналів. Визнання приходить через виставки та галереї. Яскраві представники: Ерве Ді Роза, Даніель Жакі, Жоель Лоран.
І ось нарешті ми приходимо в наші дні, до постаутсайдерського мистецтва, яке еволюціонувало з усього багатства аутсайдерських напрямів до нього.
Постаутсайдери — хто вони?
У класичній парадигмі Дюбюффе "чистота" ар брют полягає у відсутності свідомої рефлексії. Тут мистецтво постає як інстинкт, що виникає поза соціальним полем і без наміру бути побаченим. Однак у сучасному світі іншість перестає бути лише станом виключеності; вона стає позицією усвідомленої присутності.
Художниці та художники, яких можна назвати постаутсайдерами, уже не "поза світом", а на його межі: вони розуміють свою маргінальність, проте осмислюють травми, працюють із контекстом і при цьому зберігають інтуїтивність та "сирість" вираження. Думкою почуваю, що напрям виник у нульові, зі стрімким розвитком та доступністю інтернету, проте, як я зазначала на початку цього есе, ми ще маємо це дослідити.
Отже, постаутсайдерське мистецтво — це напрям, який позначає нове покоління у парадигмі outsider art. Він постає на перетині аутсайдерського та сучасного (contemporary) мистецтва, поєднуючи інтуїтивну автентичність і емоційну чесність з усвідомленою участю в сучасному культурному процесі. Його представники успадковують щирість, інтуїцію й емоційну глибину класичного аутсайдерства, але відкидають його ключовий міт — міт про "невидимого генія", якого відкриють лише після смерті (або у дуже зрілому віці).
Постаутсайдери не чекають, поки їх відкриють, вони діють тут і зараз. Це художник або художниця без академічної мистецької освіти, що використовує власний досвід як матеріал, говорить на актуальні суспільні теми, бере участь у виставках, резиденціях і культурних дискусіях, зберігаючи незалежність від системи.
Якщо аутсайдерів у традиційному розумінні визначала відчуженість, то постаутсайдерів вирізняє готовність вступати в діалог зі світом. Вони співпрацюють та ведуть діалог із системою, переформатовуючи її на власних умовах. Ключовий мотив таких митців — трансформація травматичного та особистого досвіду у свідому колективну мову.
Жан Дюбюффе колись сказав: "Справжнє мистецтво народжується поза культурними інституціями — там, де ніхто не очікує його побачити".
Я додаю до цього другий акт: сьогодні воно виходить із тіні саме, без дозволу чи допомоги дослідників. Мистецтво більше не потребує відкриття кимось іншим, а говорить від власного імені, не відокремлюючи дикість від усвідомлення: інстинкт і рефлексія співіснують.
Замість "або/або" такі митці обирають "і/і", бо в цій напрузі для них і є справжня свобода.
Cпираючись на ці критерії, я можу зарахувати до цього напряму таких митців, як Олена Каїнська, Сестри Фельдман, Ірина Максимова та інші.
Чи можна існувати "поза", якщо ми всі в центрі історичної травми
У Східній Європі "аутсайдер" давно не романтичний відлюдник. Наш регіон формувався під тиском колективних катастроф, політичних режимів та економічних розривів, і тепер, у 2020-х роках, поняття "аутсайдерства" взагалі потребує переосмислення. Сьогодні інтуїція й свідомість вже не розділяються; натомість аутсайдер вступає у діалог із суспільством, створюючи з тією ж внутрішньою необхідністю, що й ар брют, але вже з усвідомленням контексту, історії та ідентичності.
Повномасштабне вторгнення Росії створило ситуацію, коли кожен українець став носієм травми, а всі разом ми стали інклюзивним суспільством. Тут "аутсайдер" не відмежований від суспільства, а навпаки, є його точкою концентрації. Те, що раніше вважалось аматорством — інстинктивна експресія, повернення до дитячої образності, спалахи візуальної пам'яті, — стало "нормою" колективного стану, коли норма як така відсутня.
Сьогодні більшість українських та східноєвропейських митців працюють із темами втрати, страху, ідентичності, відновлення, тільки різними мовами і в різний спосіб. Художній жест знову стає способом виживання, фіксації реальності, спробою втримати людяність. Мистецтво, народжене в стані надриву, не потребує легітимізації академією; воно отримує право на існування самим фактом пережитого досвіду.
У воєнній Україні величезний пласт мистецтва створюють люди, які ніколи не мали стосунку до фахової мистецької освіти. Вони — військові, волонтери, переселенці, свідки окупації, люди, які пережили втрати. Їхні роботи — це не декоративність і не "наївність", а політичні висловлювання: про колоніальне насильство, геноцид, право на існування.
У західному світі політичне мистецтво зазвичай створюють люди в інституційному полі. В Україні часто навпаки: самоуки, DIY-художники, митці з нефаховим бекґраундом створюють одні з найгостріших висловлювань про війну, колоніальність, пам'ять.
Їхня "непідготовленість" стала перевагою: вони говорять без академічного фільтру, без самоконтролю, без страху не відповідати контексту. Це природно перегукується з жестом ар брют, але з абсолютно іншою мотивацією.
Україна довго існувала у тіні чужих канонів: імперських, радянських, російських, західних. Тому досі немає усталеної рамки, через яку ми дивимося на "інших" художників і тих, хто не вписується в норму. Багато художніх традицій були перервані, інші — маргіналізовані, частина — витіснена. У нас немає свого Дюбюффе, свого Музею аутсайдерського мистецтва, своїх термінів. Є хаотичний простір, де переплітаються фольклор, пострадянський кітч, травма, релігійні образи, попкультура, меми й інтернет. У цій множинності відбувається народження нової, постколоніальної моделі погляду.
Втім, українські інституції не мають ані ресурсів, ані системності, щоб працювати з нестандартними напрямами. Часто це не зла воля, а просто постійна криза: війна, релокація, блекаути, нестача кваліфікованого персоналу. Тому багато митців автоматично опиняються "ззовні", не тому що вони радикальні або маргінальні, а тому що система просто не має, де їх розмістити.
Через відсутність стабільної інфраструктури та постійну небезпеку, інтернет стає головним простором, де митці можуть заявити про себе. Соцмережі виконують роль музею, критики, архіву, видавництва й артринку одночасно. Це робить поле мистецтва горизонтальним: участь у ньому не потребує доступу. І саме тому формується нова "постаутсайдерська" етика: не зверху вниз, а зсередини й поруч.
Тому митці, які працюють у цих полях, не отримують мови для опису самих себе. І дуже часто почуваються аматорами, хоча роблять абсолютно самобутні речі.
На Заході self-taught artist — це окрема величезна культурна тенденція. Це окремі музеї, галереї, ярмарки такого мистецтва. В Україні ж слова "аутсайдер", "аматор" часто тотожні слову "непрофесіонал" і, на мою думку, це є ознакою колоніального мислення, яке відкидає унікальні голоси й підтримує архаїчну ієрархію. Академічне мистецтво, орієнтоване на естетику, не є інклюзивним, бо поняття естетики, краси, свідомо є дискримінаційними. Але це вже тема для іншого тексту.
Нам же ще належить виплекати традицію поваги до самоуків, адже насправді найбільш радикальні й новаторські митці — якраз ті, хто не вписується в систему.
Замість висновків: що відкриває постаутсайдерство для майбутнього мистецтва України та світу
Постаутсайдерське мистецтво пропонує інший спосіб говорити про творчість, що народжується поза формальними коридорами. Це не романтизація маргінального й не медикалізація "одержимості", як у ранніх підходах ар брют. Це уважність до індивідуальної травми, мови виживання й політичного досвіду. У цьому підході маргінальність перестає бути стигмою, а стає ресурсом, з якого народжується нова мова мистецтва. Постаутсайдерська оптика вчить бачити не слабкість, а силу в тих, хто працює поза інституційним комфортом.
Для України це критично: війна створила новий клас митців, тих, хто працює з руйнуванням, втратою, опором, пам'яттю. Їхні голоси не можуть бути маргіналізовані, вони центральні для розуміння сучасної культури.
Постаутсайдерське мистецтво запрошує до нових горизонтів: спільнота художників у цій оптиці; об'єднання в громадську організацію, що дає голос тим, хто поза інституційними рамками; запрошення кураторів, дослідників та інституцій до діалогу; самодокументування культури через спільні виставки, резиденції, статті; створення платформи, що збиратиме практики постаутсайдерського мистецтва.
Якщо ви відчуваєте себе "між", напишіть мені. Адже у цьому "між" і народжується постаутсайдерське мистецтво.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
