Яким було життя видатних українських художників та художниць і чому їхні біографії не такі відомі, як у закордонних митців? Політичні утиски та репресії намагалися знищити авангард на території нинішньої України й призвести до забуття.
Оксана Семенік у своєму блозі на Радіо Культура розповідає історію українського мистецтва — у цьому тексті вона ознайомлює з трьома художницями, що належали до кола митців-бойчукістів.
Читайте також першу частину: Тоді на театр хворіли так, як зараз — на грип". Хто створювали театральний авангард в Україні?
Оксана Павленко
"Промовте — життя моє — і стримайте сльози..." — такими словами розпочинаються спогади бойчукістки Оксани Павленко.
В житті у мисткині були й знищені роботи, і розстріляні друзі, і самотність у чужій країні. Але було й мистецтво та надії на світле майбутнє у вільній Україні.
Оксана Павленко народилась на Черкащині у заможній селянській родині. Батько працював на пана, тож мав кошти, щоб вивчити дочку.
В одинадцятирічному віці дівчина їде навчатись у новостворену жіночу гімназію в Черкаси. А вже 1914 року вступає до Київської художньої школи. За три роки молоду мисткиню приймають у щойно відкриту Українську академію мистецтва у Києві, столиці Української Народної Республіки.
Одним із засновників академії був і майбутній наставник Оксани Павленко — Михайло Бойчук. Коли ж мисткиня захотіла вчитись у нього, Бойчук спершу не дуже хотів приймати у свій клас жінку. Та все ж Павленко стала його ученицею. У творчості Оксани Павленко переважали теми життя українського села. Краса у повсякденній роботі надихала мисткиню, а в її творах селянки перетворюються на ренесансних мадонн.
Ще під час навчання в академії Оксана Павленко разом з іншими бойчукістами займалась монументальними розписами, які, на жаль, не збереглися. Вони були знищені ще під час боротьби з мистецтвом бойчукістів у 30-х роках.
Після закінчення академії у 1922 році мисткиня працювала у Межигірському керамічному технікумі у селі Нові Петрівці. Разом з іншим бойчукістом Іваном Падалкою вони створили навчальний заклад майже з нуля. Самостійно налагоджували навчальний процес, керамічне виробництво й побут студентів. Забезпечення від держави не було зовсім, навіть на їжу. Викладачам доводилось вимінювати у селян кераміку на їжу. Щоб спростити різні побутові питання, Оксана Павленко навіть стала депутаткою сільради.
У 1929 році Павленко отримує запрошення у Москву — викладати в інституті. Як згадує мисткиня, вона думала, що їде лише на кілька років, а виявилося, назавжди. Поки Оксана Павленко працює у Москві, починаються репресії проти її колег та друзів удома. Багатьох арештовують, звинувачують у буржуазному націоналізмі й тероризмі. У 1937 році Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку розстріляли.
Роботи бойчукістів знищують, а учнів Бойчука переслідують. Вижити щастить тим, хто опинилися поза Україною. Павленко пригадувала, що навколо неї утворилась пустка. Попри все мисткиня продовжує працювати над розписами та фресками для різних комуністичних новобудов у Росії, а також Киргизстані.
Оксана Павленко так і не повернулась до України. У московській квартирі художниці над ліжком висів портрет Михайла Бойчука. Вона продовжила листування з іншими бойчукістами, що вижили: Ярославою Музикою, Охрімом Кравченком, Григорієм Довженком та Сергієм Колосом.
Померла мисткиня 1991 року, не дочекавшись української незалежності чотири місяці. Зараз її картини зберігаються у Національному художньому музеї та Черкаському художньому музеї.
Софія Налепинська-Бойчук
Софія Налепинська народилась у Лодзі в польській родині. Батько працював залізничником. Дівчинка не відвідувала гімназії, здобувала освіту вдома. Їй пощастило навчатись у багатьох європейських школах, зокрема у Мюнхені та Парижі. Саме у французькій столиці Софія познайомилася з Михайлом Бойчуком – своїм майбутнім чоловіком і партнером у мистецтві.
Почуття були настільки сильними, що митці невдовзі одружились. Мисткиня закохалась не тільки у Михайла, а й в українську культуру. Навіть її сестра згадувала, що Софія зреклася своєї польської національності й стала говорити лише українською.
Вже у Парижі їхня маленька група об'єднується навколо спільних ідей та поглядів на мистецтво, які згодом і сформують нову мистецьку школу — бойчукізм.
У 1911 році Софія разом з Михайлом переїхала до України та почала працювати в музеях Києва і Львова, зокрема реставраторами. Таким чином вони вивчали українське мистецтво різних епох, краще розуміли його техніки.
Нелепинська тим часом захоплюється дереворитом, або ж ксилографією, гравюрою на дереві. Саме тиражованість цієї техніки допоможе зберегти в історії мистецтва твори Налепинської-Бойчук після того, як почнуться репресії і проти мистецтва бойчукістів, і проти них самих.
Після розпаду Російської імперії Україна нарешті отримала можливість створити власні інституції. У 1917 році почала працювати Українська академія мистецтв — перший мистецький вищий навчальний заклад на території України. Одним із засновників був Михайло Бойчук, а Софія працювала у його майстерні. За рік у подружжя народився син Петрусь. Мисткиня була вимушена покинути революційний Київ та поїхати у спокійніший Миргород. Навчання у майстернях тривало, попри артилерійські обстріли. Налепинська-Бойчук викладала у художньому училищі в Миргороді, а до Києва повернулась у 1921 році. Вона продовжила кар'єру викладачки, але Українська академія мистецтва змінила назву на Київський інститут пластичних мистецтв — уже під комуністичною владою.
Софія Налепинська-Бойчук активно береться за викладання і стає засновницею поліграфічного факультету. Мисткиня багато працює і над власними творами, зокрема ілюстраціями до текстів Тараса Шевченка. Графіка Налепинської-Бойчук виставлялася на численних закордонних виставках у Флоренції, Празі, Берліні, Філадельфії, Лондоні, Берліні й навіть Токіо. Так, дві її роботи потрапили до колекції Музею декоративного мистецтва Вікторії та Альберта у Лондоні.
В Україні ж починалися репресії проти українського мистецтва. У 1929 році багато викладачів звільняються з Київського художнього інституту, серед них і Софія Налепинська-Бойчук. Бойчукістів переслідують. Щоб урятуватися, митці намагаються запевнити радянську владу у своїй відданості.
Налепинська разом із майстринями з різних сіл створюють гобелени з портретами Сталіна та Леніна для виставки українського народного мистецтва. Однак це не рятує її від арешту. В 1937 році Налепинську-Бойчук звинувачують в участі у націонал-фашистській терористичній організації, на чолі якої нібито був її чоловік Михайло Бойчук.
На допитах вона відкидала всі звинувачення. І навіть попри те, що Михайло давно не жив із нею та мав іншу сім'ю, Софія не зреклася його. Того ж року Налепинську-Бойчук розстріляли.
Зараз її нечисленні роботи можна побачити, зокрема, у Національному художньому музеї.
Марія Котляревська
Марія Котляревська — одна з тих бойчукісток, які згадуються чи не найрідше. Її вчителем був Іван Падалка, а не сам Михайло Бойчук. І пов`язана вона була не з київськими колами, адже мешкала Марія в Дніпрі.
Майбутня мисткиня народилась у Горлівці на Донеччині. У дитинстві її родина переїхала до Дніпра. Дівчинка вступила до гімназії, а згодом навчалась на фізико-математичному факультеті в місцевому університеті. Та бажання малювати було сильнішим – Марія постійно вчилась у різних приватних студіях s самовдосконалювалася.
У 1922 році дівчина вступає до харківського художнього технікуму. Спочатку навчається у графіка і дизайнера авангардиста Василя Єрмілова, а згодом — у бойчукіста Івана Падалки. Котляревська згадувала, що на заняттях вони вивчали дуже різне мистецтво: від фресок та мозаїк Софійського собору до африканських скульптур, від середньовічної гравюри до літографій німкені Кете Кольвіц. Падалка особливо захоплювався творчістю мексиканця Дієґо Рівери та японською графікою. Котляревська стала найкращою ученицею Падалки.
Майже одразу після закінчення технікуму Марія починає успішну кар'єру в книжковій ілюстрації. Вона оформлювала, зокрема, книги Петра Панча, Леоніда Первомайського, Панаса Мирного, Тараса Шевченка. Працювала у багатьох видавництвах.
На жаль, це тривало недовго. Почалися репресії проти бойчукістів. Ними вважали навіть тих, хто підтримували їхні ідеї або мали зв'язки з арештованими Бойчуком, Падалкою чи Седляром. А у 1935 році твори Марії Котляревської були вилучені з фондів Дніпропетровського художнього музею та знищені як "націоналістичні та формалістичні".
Саму мисткиню хоч і не арештували, але тавро "бойчукістки" закріпилося за нею на все життя. Репресії ж наздоженуть мисткиню після Другої світової війни.
Марії не вдалось евакуюватися з окупованої нацистами України. Щоб вижити разом із хворою дитиною, Котляревська виконувала ритуальні написи на хрестах німецьких солдатів.
Після деокупації мисткиня працювала у Дніпровському історичному музеї Дмитра Яворницького. Їздила в експедиції, створювала замальовки експонатів та побаченого.
Однак перебування в окупації Марії Котляревській не пробачили й 1946 року заслали у сибірський табір. Після смерті Сталіна Котляревська змогла повернутися на батьківщину та, як і всі колишні політичні ув'язнені, отримала заборону жити у великих містах й обмеження у правах.
Мисткиня жила у місті Самар та працювала на меблевій фабриці. Весь цей час Марія Котляревська творила на різну тематику. Це і книжкові знаки письменників та художників, і краєвиди українського Півдня, й індустріальне будівництво.
За життя Котляревська створила неймовірну кількість робіт. Лише двічі за життя вона мала маленькі персональні виставки у рідному Дніпрі. На вісімдесятиріччя мисткині в художньому музеї готували велику персональну виставку. Та в останній момент її заборонили, а каталог зняли з друку.
Марія Котляревська так і не дочекалася справжнього визнання за життя. На щастя, тепер ситуація змінюється.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
