В Українському Домі 5 вересня відкрилася виставка фотографій Олександра Глядєлова "І побачив я", що показує 35 років історії незалежної України у 323 світлинах. А 14 вересня видавництво ist publishing представило велику книгу фотографа-документаліста.
Свій вступ я би могла почати з гострих питань, що турбують нинішні суспільства — наприклад, тем, пов'язаних з етикою фотографів сьогодні, документацією війни, або ж із дискусії про те, чи може фотографія привести до справедливості та бути доказом того, що росіяни чинять злочини проти людяності. Та, переслуховуючи це інтерв'ю, я стикнулася з тим, що про всі ці речі я можу проговорити й написати — але як описати тишу, яка виникає, коли, розповідаючи про злочини та жахи війни, автор, дивлячись на свої знімки, мовчить? Це мовчання промовисте і найбільше говорить про те, який відбиток лишає війна протягом всього людського життя.
Глядєлов — один із тих фотографів, хто дуже добре говорить про роль і значення фотографії, з ким надзвичайно цікаво поговорити про будь-які речі. Але його знімки — соціальна робота — це все те, що також має голос. Зрештою, я би радила побачити й відчути це самостійно, відвідавши виставку та погортавши книгу.
Наша розмова з Глядєловим відбулася також серед його знімків, однак не на виставці, а вдома. Тут також висять його фотографії, на полицях — книги. В сусідній кімнаті — майстерня, де він проявляє свої знімки та друкує фото. Але на чому зупинився мій погляд — невелика біла м'яка іграшка-лялька, що схожа на ангела, із вишитим серцем яскраво червоного кольору.
Я би хотіла почати цю розмову з вітання — адже ваша виставка є великою подією для всіх киян. Виставка позиціюється як така, що показує історію України за більше ніж 30 років. Існує думка про те, що історію суспільства пам'ятають саме за зображеннями. Чи ви згодні з цим твердженням? За чиїми фотографіями пам'ятатимуть історію України, на вашу думку?
Насправді ви самі відповіли на своє питання. Люди пам'ятатимуть історію і за моїми, але і не за моїми фотографіями. Бо я ж не один фотографую. І, наприклад, коли стався путч у Москві, мене не було в Україні взагалі — фотографії цих подій робили інші. А я в той час був на Камчатці.
Ми не знаємо, як все буде в майбутньому. Але зараз це так і є, адже фотографія зрозуміла людям, вони довіряють зображенню. Звісно, існують зміни, пов'язані зі штучним інтелектом, він багато чого робить. Тому ми не знаємо, до яких змін це призведе. Але так, фотографія — це свідчення.
Але ж фотографія — це також вибір фотографа, його погляд. Тож те, що ми бачимо перед собою — це вибір того, хто знімає.
Так, ви праві. Але фотограф — це також свідок, тож я ділюся своїм свідченням. Не можна сказати, що не було, наприклад, цієї фантастичної маніфестації, що була організована Народним рухом України на День Землі на київському Хрещатику 22 квітня 1990 року.
Вона була і я її сфотографував. Я зробив більше фотографій, але відібрав для виставки дві. Але всі вони, і відібрані, і ні — про одні й ті самі події, що сталися.
А чи було щось за цей час, що би ви хотіли сфотографувати, але не вдалося, з різних причин?
Я — не репортер. У мене зовсім інше до цього ставлення. Якщо мене десь не було, за якихось причин, то мене там не було. Я, може, хотів би бути, але так не вийшло, що я працюю незалежно сам.
Але у вас був певний період, коли ви працювали як журналіст.
Цей період був дуже коротким на початку 1990-х років. З середини 1990-х я свідомо перейшов до документальної фотографії і більше не повертався до іншого. Якщо запитати, для кого я фотографую, то найперше — це "Лікарі без кордонів". Це не медіа, це зовсім інша фотографія, яку французькою називають "документальне свідоцтво".
А як ви обираєте ті теми й ті співпраці, які для вас ближчі?
Щодо співпраці, то до мене звертаються. А якщо сам, то часто навіть не я, а сама тема мене захоплює та обирає. Тому я починаю її робити. Мене має турбувати те, що я починаю фотографувати. Якщо мені щось геть не цікаво, то я цього і не роблю.
Чи є якісь герої, яких ви знімали протягом тривалого часу, за якими ви слідкуєте і після проєкту?
Так, ці люди стали моїми друзями. Наприклад, коли я фотографував те, що відбулося в Україні з епідемією ВІЛ, кілька людей, яких я тоді фотографував, стали мені близькими, друзями. Ви бачите на виставці не всі фотографії із цієї серії. Але я їх фотографував і пізніше — як друзів.
А загалом які стосунки між вами та героями ваших фотографій? Я маю на увазі як формується довіра, чи є дистанція?
Це іноді пов'язано з часом, а іноді стається отак більш природно і швидко.
Коли розпитують про такі речі, чи, наприклад, є якісь майстеркласи, які б допомогли навчити довіри, я в це не дуже вірю. Бо це тобі довіряють, тобі як людині. У мене так було з дітьми, наркозалежними людьми, з хворими та з ув'язненими. На виставці, наприклад, ви бачите лише невелику частину фотографій з ув'язненими, бо коли я фотографував пострадянські в'язниці, більшість світлин я зробив не в Україні — це були Росія, Казахстан, Трансністрія. В Україні я знімав небагато — це були Миколаївська і Донецька області. Так от, щоб зробити такі фотографії, зайти в камеру на кілька хвилин, тобі мають дати дозвіл. І ув'язнені відчувають тебе як людину, котрій вони можуть дати такий дозвіл, або ні.
А чи були такі випадки, коли відмовляли?
Звісно, що були.
А що ви робили в таких випадках?
Ну, якщо люди проти, то я не фотографував. Бувало так, що наприклад, в одній камері сиділо шість людей, але один був проти зйомки, то я його і не знімав.
Зараз багато дискусій викликають фотографії на похованнях: чи потрібно отримувати дозвіл, чи ні...
Я розумію, про що ваше питання. Я вже давав багато інтерв'ю про це і мав виступ на документаційному симвопоумі "Найбільш документована війна" — я коментував свою позицію щодо цього.
Пам'ятаю, з чого почалися ці обговорення, з якого першого поста у фейсбуці все почалося, і тоді я зрозумів, що нарешті дійшли і достатньо дорослі для того, щоб почати про це дискутувати.
Часто як приклад наводять фотографію південноафриканського фотографа Кевіна Картера, який в Судані сфотографував голодну дитину, за якою споглядає хижий птих. Але мало хто знає сам контекст, ніхто не знає, в якому стані був фотограф і чому він ухвалив рішення зробити таку фотогарфію. Взагалі-то він своїм життям відповів за цей знімок — він укоротив собі віку. І дискусія про етичність цієї фотографії вже була, ми мали не одну таку розмову.
До речі, ось ще один приклад: фотографія страти людей, підозрюваних у співпраці з таємною поліцією — це сталося 1971 року в місті Бангладеш, що згодом стане столицею Бангладешу. Свою незалежність вони здобули в дуже кривавій війні. Тоді більше не було журналістів окрім двох фотографів Associated Press — Горста Фааса (Horst Faas) та Мішеля Лорана (Michel Laurent). Вони зняли цю жорстоку сцену, підписавши одну фотографію подвійним авторством. Ця фотографія отримала Пулітцеріівську премію. Ця свтілина і досі викликає дискусію, чи варто було її робити і що було би, якби цього не було задокументовано. Фотографи говорили, що якби їх не було, ніхто б не знав, який жах там відбувався.
Тож насправді немає рішення, чи варто у таких випадках піти, чи варто залиштися. Є лише історії тих, хто в таких ситуаціях лишався, а хто пішов.
Ви думали колись, що б могли ви зробити в такому випадку?
Коли мене запитують про такі речі, я кажу, що треба і можна знімати все, але багато чого залежить від того, хто ти як людина і фотограф, як ти фотографуєш. Бо зараз можна сказати, притягуючи сучасне ставлення і критику, що, наприклад, не можна було знімати старі воєнні злочини, адже на них люди могли впізнати своїх близьких. Але ж це треба було робити, чи не так? Потрібно було документувати, щоб лишилися свідчення.
Так і зараз — існує потреба у документуванні наслідків війни, тут і зараз.
Я думаю, такі вибори також більшою мірою спричинені відповідальністю — чи готова людина до цього.
Так, і той, хто сфотографував, тягне на своїх плечах цю відповідальність доскону.
Ви говорили про стан фотографа і я думаю, що це тема, про яку також не часто говорять. Можу зараз навести приклад роботи Юлії Кочетової "Війна — це особисте"...
Мені здається, що це питання взагалі важливе, воно не лише про фотографів. І навіть не стільки про його стан.
Є така документальна книжка The Bang-Bang Club: Snapshots from a Hidden War, — мемуари про чотирьох південноафриканських фотографів Кена Остербрука, Кевіна Картера, Грега Маріновича і Жуана Сілви, які задокументували кінець апартеїду. Вона розповідає про їхні особисті та моральні дилеми, з якими вони стикалися, дивлячись на страждання інших. Книжка була написана від імені двох з них — Маріновича та Сілви, й вони розповідають про все: про проблеми в приватному житті, проблеми із побутом, грошима, різними речовинами.
В одній історії йдеться про те, що Картер збирався в престур Африкою, але не мав грошей; він просив їх у друзів і вони взяли з нього обіцянку, що допоможуть, якщо той відмовиться від свого руйнівного стилю життя. Він погодився, але згодом порушив свою обіцянку. У той престур вони полетіли на гелікоптерах, Картер мав лише пів години на зйомку. І він зробив те фото, про яке ми вже говорили з вами. І коли сфотографував, то почав одразу ридати. Його відтягли від того місця за шкірку, щоб посадити в гелікоптер. Його потім звинувачували у тому, що він не лишився там. А насправді той хлопчик вижив. Його батько у момент зйомки отримував допомогу. Хлопчик виріс і помер дорослим чоловіком. Це все лишається поза межами історії про етичний вибір Картера і чому він ухвалив рішення це комусь показати.
Як думаєте, чому ці деталі маловідомі?
Бо люди не хочуть цього знати.
Знаєте, чи ви бачили таку короткометражку "Одна сота секунди"? Коли я спершу її побачив, я відчув, що від неї мені тхне. Я зрозумів, що ця історія інспірована Картером.
Я почав шукати все, що з цим пов'язано. Але маю припущення, що, напевно, цю стрічку зробили люди, котрі ні за що не будуть на такому місці, де потрібно буде вирішувати таке питання, брати на себе таку відповідальність. Це історія, зроблена людьми у білому пальто.
Я не захищаю Картера. Але я так розумію: він був певний, що мав зробити той кадр. Можливо, навіть маючи сумніви, але він зробив той кадр. І добре, що цим прикладом зараз молоді люди дискутують. Бо як би ми пам'ятали ті жахи? Як би ми пам'ятали інші війни, якби не фотографії?
І якщо повернутися до історій фотографів, описаних у The Bang-Bang Club: Snapshots from a Hidden War, то Марінович продовжує жити в Південній Африці та працює фотографом, а Сілва після того документував війни та конфлікти на Балканах, у Центральній Азії, Росії та на Близькому Сході. Двадцять третього жовтня 2010 року Сілва під час патрулювання з американськими солдатами в Афганістані наступив на міну та втратив ліву ногу нижче коліна, а праву ногу трохи вище.
Тож я хочу повернутися знов до питання, яке ви поставили раніше. Якщо почати забороняти щось фотографувати, дуже швидко це може стати нормою та відбудеться заборона на все. Тому я вважаю, що не можна забороняти фотографувати.
Я знов хочу повернутися до того посту в фейсбуці й того, що відбулося потім. Як реакція багато людей почали писати про те, що дають дозвіл фотографувати себе в будь-якому вигляді та стані, в одежі чи без неї, якщо людина поранена, вбита. Я двічі був поранений, двічі мене фотографували.
А що вас змушує повертатись до ваших тем і до фотографій, які ви зробили раніше?
Такою є документальна фотографія, це якраз пов'язано з відповідальністю. Якщо ти починаєш роботу, ти маєш робити. Так само працюють дослідження в науці.
Тобто я не такий фотограф, який знає, чим його фотографічна серія чи проєкт має закінчитися. Для мене це відкрите питання. Бо в науці, якщо експеримент закінчився негативно — це теж результат експерименту.
Ви вже сказали, що працюєте незалежно, в Україні це досить складно.
Це не тільки в Україні складно.
Але ви все одно продовжуєте це робити.
Бо я це люблю, мені це подобається.
Чи можна сказати, що ви вірите в те, що ваша фотографія щось здатна змінити?
Коли я фотографував для "Лікарів без кордонів", я робив свідчення, це так і працює. Всі фотографії, африканські фотографії, фотографії з Боснії — це все те, що було зроблено іншими у співпраці з "Лікарями без кордонів". Це було важливо.
А чи є якісь автори, на яких ви орієнтувалися, коли починали знімати?
Щоб сказати, що я на когось озираюсь — ні. Знаєте, коли я починав фотографувати, мене просто цікавило зображення. Я порівнював те, що я роблю, мені цікаво було дивитися на різні знімки. Але зараз ви бачите всі ці фотокниги у мене. Я часто беру їх в руки, дивлюся. Частина цих авторів — мої знайомі чи друзі. Але немає якоїсь людини, що була б моїм вчителем, якщо ви хотіли спитати про це.
Але тут важливо й інше: коли я працював з "Лікарями без кордонів", часто я не був фотографом. Інколи я працював як менеджер. Можу навести приклад: у 2010 році відбулася жахлива етнічна різанинаЗбройне етнічне насильство в південному Киргизстані сталося вдень 10 червня 2010 року та тривало в подальші дні. Більшість міжнародних звітів фіксує період 10–14 червня 2010 року. на півдні Киргизстану. Вона тривала три доби. Було вбито практично близько пів тисячі людей, понад дві тисячі домів було спалено вщент.
"Лікарі без кордонів" вже працювали в тій країні, але я приїхав пізніше. Мій контракт був відкритий від відділу комунікацій, а закритий як для "заступника голови локальної місії". У мене пунктів відповідальності було близько десяти або навіть більше. І все це не стосувалося фотографій взагалі.
Або ж у 2002 році я робив дослідження на вулицях Москви, знімав дітей на вулицях. Потім схожа місія була в Україні. Такими були проєкти, пов'язані з лікуванням туберкульозу. У всіх цих місіях я відповідав за соціальну частину і це ніяким чином не стосувалося фотографії. Відповідно, чи робив би я щось, не маючи такого досвіду або відповідальності, — я не знаю, на це складно відповісти зараз.
Якщо повернутися до виставки, то як ви працювали з кураторами? Чи ви обирали з ними ці фотографії?
Ми не тільки познайомилися з кураторами, це довга співпраця. Вибране мною колись, вибране спільно під цю виставку та простір. Наприклад, там є 53 фотографії дітей, а взагалі цей проєкт налічує 200 фотографій або навіть більше.
Так само те, що стосується теми Майдану. Майдан я показував на виставках кілька років. Показував і разом з війною 2014 року. Фотографії війни також були на різних виставках. Була також велика виставка в "Мистецькому Арсеналі" до 30-річчя незалежності, де ми теж показували мої фотографії.
Тобто все багато разів обиралося. Тому це був трошки інакший підхід: що обрати від обраного.
Натомість книжка менша, ніж виставка, за кількістю фотографій. Вона трошки відрізняється від виставки, це не формат каталогу. Вона містить фотографії, яких, наприклад, у просторі немає.
У чому для вас різниця між фотографією, яка висить в експозиції, та тією, що в книзі?
Первинно для мене фотографія — це та, що розміщена на виставці. Бо коли я фотографую, в моєму уявленні є та фотографія, як вона має бути надрукована. Я уявляю її надрукованою руками.
Фотографії всюди працюють по-різному. На виставці також впливає простір, розміщення, ваш стан як глядача. Книжка цього не має.
Що ви дізналися про себе нового під час роботи над виставкою та книжкою?
Тут я навіть не знаю, що вам відповісти. Я дізнався, що мені жалко, що я не можу показати більше. Адже бачите, все тематично обмежено лише Україною. Я можу показати значно більше. Але це було таке рішення — показати фотографії, пов'язані з нашим контекстом. Тому, з одного боку, перед вами масштабна виставка, а з іншого — вона водночас дуже стисла.
Мені сподобалася ваша фраза під час одного з попередніх інтерв'ю: вас запитали, чим відрізняється досвід роботи під час інших війн від роботи в зонах бойових дій в Україні, і ви сказали, що ця війна — наша, своя. І отут, власне, я хотіла вас попросити трошки розшифрувати, що означає "своя", як це сприймається, що це додає?
Це ж зрозуміло: я не можу бути ні над схваткою, ні дивитись на обидві сторони. У мене є лише моя сторона. Я такий самий, як інші українці: атакували мою країну, гинуть мої друзі. За віком я не можу воювати, єдине, що я можу — я фотографую.
Саме цим вона і відрізняється. Бо коли був в інших містах, я розумів, що я іноземець. І незважаючи на те, що в мене можуть бути різні почуття до двох сторін конфлікту, я все одно не з цього конфлікту, не з цієї землі.
Але чи відрізняється ваш погляд і відбір у такому випадку?
Ми знову повертаємося до того, що я не журналіст. Тому, де би я не був та щоби я не фотографував, я фотографую те саме. Я фотографую людей. Я не відсторонений.
Ставши свідком війни в Чечні, я говорив своїм друзям, що буде війна в Україні. Я бачив, як діють російські військові — вони не рахують своїх і не щадять нікого зараз. Це відбувалося тоді й відбувається зараз.
Через моє ставлення до людей мене часто називали одним із динозаврів гуманізму, навіть колись називали романтиком. Це був мій друг, філософ Саша Жадан. Я був дуже здивований цьому і сказав, що я ж не поет першої половини XIX століття. На що він відповів: романтика — це частина гуманізму.
Але ви дійсно любите людей, це видно з ваших фотографій.
Так, я люблю людей. Я весь час кажу, що я їх, незважаючи ні на що, продовжую любити.
Але ті, хто на нас напав, вони ж іншими сприймаються. Наше ставлення до них інше. Наше ставлення до них таке саме, яке колись описав Хаджимуратов: він описував сцену насильства й після того, як росіяни пішли і лишили людей на самоті, вони довго думали, що це були за створіння. Це дуже схоже на те, як ми сьогодні говоримо про росіян. Що вони навіть не достойні ненависті.
Я відчуваю те саме. Я маю лише кількох друзів. Один з них, я навіть не впевнений, чи полишив Росію, але він відверто про все пише у своєму вейсбуці. Є ще фотографка Вікторія Івлєва — вона з початку вторгнення живе в Україні. Але щодо більшості мені немає що сказати — вони імперці.
Я би хотіла повернутися до любові до людей, що виражена на ваших фотографіях. Наприклад, на цих, що розміщені у вашій квартирі.
Люди все відчувають, тому не підпускають до себе, коли відчувають небезпеку, і навпаки.
Спочатку вони мають зрозуміти, що небезпеки немає, і це дасть поштовх для розмови. Наприклад, була така історія: я знімав дітей, що спали у підвалах. Але десь два чи три місяці вони не давали мені дозвіл. Потім пояснили, з чим це було пов'язано: справа у тому, що вони бачили, як я підходив на Майдані до фотографа Єфрема Лукацького та вітався з ним і чоловіком, з яким він говорив. Я не знав, хто це. А виявилося, що це був начальник кримінальної поліції.
Ці діти довго чекали, щоб зрештою зрозуміти, чи несу я якусь загрозу чи я співпрацюю з поліцією. І коли зрозуміли, що все добре — дали дозвіл. А після того як ми разом всі були заарештовані, то взагалі стали своїми.
Це було восени 1996 року, тоді мінялася погода, ставало холодніше на вулиці. Я пам'ятаю, що в той день одягнув іншу куртку, а мій паспорт був у кишені іншої. Тому коли нас схопили на вулиці й повезли у відділок, я пояснював, хто я. І це правильно, бо я міг би бути ким завгодно. Міг би вдати з себе будь-кого, аби підібратися до дітей. Мене допитували десь дві години.
Після того як мене зрештою відпустили, я ще десь годину чекав на хлопців. А потім вони сказали: "Краще, дядя Саша, щоб нас разом більше не арештовували".
А ось ця фотографія — це портрет чудового хлопчика у дитячому будинок родинного типу, зроблена у 2001 році. Зараз він воює, у цивільному житті був танцівником.
Інша фотографія — це свідчення другої війни в Чечні, хвиля біженців в Інгушетії, що жили у великих наметових таборах. Це був листопад 2001 року, я фотографував умови, в яких вони зустрічали третю зиму цієї війни. Це були намети, покинуті МТС, покинуті ферми, коші, підвали овочевих баз. Жах. Я практично побачив і сфотографував усі центри для колективного такого проживання.
(Довго мовчить)
Якщо говорити про роботу над виставками — які ваші спостереження за тим, як ваші фотографії сприймають за кордоном? Яка реакція людей на ці кадри?
Реакції бувають різні. Але загалом люди вміють дивитися та відчувають те, що показано. Наприклад, коли була моя виставка в Лісабоні й ми показували три серії: дітей, тюрми та порушували тему наркотиків — прийшов чоловік, який, побачивши все, вибачився і одразу пішов, він сказав, що в нього хворе серце і він боїться, що йому буде зле. Також я часто бачу, як люди плачуть, але попри це все одно дивляться.
Наприклад, була така виставка "Чуєш, брате", що стала частиною Docudays UA. Коли я на неї погоджувався, я не знав, що на мене чекає. Спочатку виставку показали в Києві, а потім возили Україною. Зрештою ця виставка була також показана в Лондоні, Парижі, Мюнхені, Гамбурзі. У Франції вона була показана на площі Сен-Мішель у будівлі біля каскадного фонтану. У якийсь час ця будівля була віддана художникам під майстерні, а на двох поверхах був виставковий простір. Саме там була ця виставка. Вона складалася із фотографій Майдану й війни 2014 року. І от я розвішую роботи, в якийсь момент до мене підходить дядько, він зупинився перед однією фотографією — на ній поле соняшників і троє солдат, що стріляють із міномета. Він сказав: "Жахливо, це ти сфотографував?" Я кажу, так. Він каже: "Але ж соняшник — це символ життя. А ці діти несуть смерть". Тобто він не просто побачив фотографію війни, для нього спрацював інший символізм. Культура — це містки між різними контекстами. І коли я йому сказав, що ці хлопці після цього загинули, як мені сказали потім через рік, він заплакав.
А яке місце символізм займає для вас у фотографії?
Якщо люди щось бачать, зчитують, це добре.
Але ви про це не думаєте, коли знімаєте?
Я не вибудовую кадр із циркулем і лінією. Це зовсім інше. Є потік часу, деколи щось відбувається швидко.
Але я би навів ще один приклад до нашої розмови про символізм: є такий гарний момент у одному документальному кіно про американця, що лише кілька років як помер. Це Тоні Локарно, що має італійське походження та рано лишився без батьків. Він ріс у родині дядька, який був досить жорстоким як людина і займався полюванням. Дядько навчив Тоні стріляти.
Але коли хлопець закінчив школу, у нього з'явилася мрія: він захотів стати таким фотографом, як Роберт Капа. Він хотів фотографувати такі війни та конфлікти. Нічого не розуміючи про фотографію, він прийшов у магазин, на невеликий бюджет купив камеру, яка називається "Leica для бідних" — "Аркус". Це така пластикова квадратна камера.
Коротше, він став фотографувати. І коли його призвали до війська, то він хотів працювати на армійську газету. Але офіцер йому відмовив. Той спитав чому. На що офіцер відповів: ти молодий. Хлопець цього не зрозумів, адже він був досить дорослим, щоб стріляти, але все ж коли потрапив у піхоту, то випросив у свого командира можливість фотографувати, та лише після того, коли він завершував свої обов'язки як військовий. У якомусь магазині у Франції він знайшов хімію і ночами обробляв знімки. Це, до речі, хороші фотографії. І що мені подобається: ці знімки у фільмі коментують спеціалісти з мистецтва.
Але до чого я почав це розповідати: під час зимових боїв одного дня Тоні був у караулі, а зранку мали повернутися із завдання його побратими. Та він побачив лише сержанта. Він спитав — де інші? Той у відповідь повів його подивитися: всі солдати лежали на білому снігу убиті, лицем до землі. І от ми бачимо цю фотографію у фільмі. Тоні починає це коментувати й говорити, що якби побачив це деінде — для нього ця фотографія була би символом, але коли він потім перевернув цю людину, зрозумів, що це був його друг. Вся символіка кудись зникла. Був його друг на прізвище Таненбау.
Ця фотографія була опублікована в газеті, але коли Тоні повернувся з війни додому, він склав усі знімки в картонну коробку і заховав їх у підвалі своєї сестри. Він не повертався до цього. Він зробив чудову кар'єру у великих глянцевих журналах, фотографуючи президентів, зірок Голлівуду, але тема війни була для нього закрита.
У фільмі він часто каже, що коли людину вбивають в реальності, це не буває як в кіно, коли люди красиво і повільно падають на землю. Більшість, кого він бачив убитими, лежали так, як тоді його друг, лицем до землі. Він був ситий війною. І я можу зрозуміти чому — бо він пройшов війну не як фотограф, а як військовий. Фотографуючи. В нього є смерть у кадрі. Мало на світі насправді військових фотографів, які мають таку фотографію. А він має, крім того, це його бойовий побратим.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
