Шефредакторка Суспільне Культура і дослідниця сучасного мистецтва Катерина Яковленко ставить питання про те, чим сьогодні є сучасне мистецтво в Україні та де його шукати.
У 2023 році художниця Люся Іванова створила серію робіт "Як я можу пояснити Світ новонародженому (й гадки не маю)". Це невелика серія, де авторка намагається передати своїй дитині досвід життя в часі війни, де радість і трагедія опиняються поруч. Гриби, їжаки, зайці, люди без лиць — придивіться до її яскравого живопису, жах на них також зображений яскраво, щоб більше не розбачити.
"Як сповістити рідних про смерть?". Це теж не риторичне питання. Це художня робота Павла Ковача, написана крейдою на дошці. Це — робота Павла Ковача. Досвід художника, який став військовим. На питання як Павло відповідає, так само крейдою: "...Пошепки, свистом, поглядом, шелестом, криком, порухом, подихом, дотиком, тьохканням, запахом...".
Питання, що виникають в українському сучасному мистецтві, невичерпні.
Відповіді на них також, можливо, невичерпні. Але дещо в пошуку їхнього розв'язання є спільним.
Від початку повномасштабного вторгнення поставали й інші питання. Зокрема, про можливість мистецтва під час війни, особливо близько до лінії фронту. Це питання таки розв'язали: я зазвичай наводжу приклад виставок, які художник Любомир Тимків робив під час свого перебування у війську — він буквально робив це в окопах. Саме там, в окопах, пишуться і вірші, і проза. Не лише військовими, але й цивільними.
"Чи потрібні виставки під час війни?" — ще одне питання, яке поставало. Але і воно, кінець кінцем, розв'язалося практичним шляхом: виставки не переставали робити. Варто згадати досвід Нікіти Кадана у Voloshyn Gallery в Києві (художник там опинився на початку повномасштабного вторгнення), або ж роботу галереї "Міжкімнатний простір" у Львові. Це різні виставки, їхні глядачі також різні. У першому випадку глядачем був сам художник, у другому — люди, які приходили в галерею, за запитом.
"Звідки українська культура бере свою опірність?" — це питання також поставало, але краще не питайте. Зрештою, відповідь на нього — у перших двох прикладах робіт, з яких починається цей текст.
Але на четвертий рік повномасштабного вторгнення йдеться не виключно про опірність чи витривалість. Мистецтво, як і саме українське суспільство, змінюється щодня, воно про різні емоції, переживання, і втрати, адже це різні історії та досвіди життя людей. Не лише про онімінння мови, деколонізацію, загрозу життя, але й про втрату побратимів, про можливість сексу із протезами, про "бусифікацію" та переховування. Але й також про життя попри війну, що проявляється у різних мистецьких формах, часто метафоричних, не прямолінійних, через образи та дії, а також через наукові підходи — залежно від авторських методів, естетичних вподобань та матеріального забезпечення.
Тож, думаю, питання має звучати не так. А радше: що таке опірність взагалі, як вона співіснує із бажанням вгамувати емоції, елементарною необхідністю виживання, бажанням допомоги, відчуттям провини, злості, любові тощо? Сьогодні опірність може з'явитися у спілкуванні з людьми, а завтра внаслідок невиспаних ночей через обстріли зникне, або ж збільшиться в рази, як снігова лавина. Ці почуття не універсальні. Універсальним є бажання жити.
Та чи опірність — це єдина роль, яка відводиться українському мистецтву сьогодні?
"У вас занадто багато порожнечі та травми", — коментують відвідувачі одну з європейських виставок. Але про що ця порожнеча і травма, чи можливо створювати щось інше? Мене тут хвилює не стільки, чи можливо створювати інше, а те, що та як формує наше уявлення про мистецтво, чого ми від нього очікуємо? Чи ми очікуємо, що мистецтво буде регулювати та пробуджувати виклично щасливі емоції? Як тоді бути з горем, яке мистецтво помагає зменшити та прожити?
Зрештою, як бути з усією історією мистецтва, на яку ми дивимося у світових музеях? Як щодо мистецтва Франциско Гої, Пітера Брейгеля, Отто Дікса, Кете Колльвіц, Джона Неша, Френсіса Бекона, Марії Яреми, Аліни Шапочніков та багатьох інших? Як ми сьогодні дивимося на їхні роботи, чи з таким самим бажанням заплющити очі на травму та насильство?
Початок повномасштабного вторгнення вплинув на матеріальність робіт, вони стали крихкішими, почали гостріше реагувати на повсякдення. Ця крихкість у дечому була реактивна, хоч у деяких випадках вона переросла в метод та прийом. А що відбулося з мистецтвом та його матеріальною складовою за ці три роки? Чи ця крихка матеріальність тепер формує існування творів? Чи місце, яке відводиться українському мистецтву, — це лише щось маленьке, незначне, крихке?
Матеріальна складова робіт надзвичайно важлива. Власне, часто вона стає наріжним каменем, коли робота отримує ту чи іншу форму, або ж буде відправлена "у стіл". Як існує паперова архітектура, так само, напевно, можна і назвати мистецтво, що лишається у своїй нереалізованій формі з низки причин: наприклад, галереї та музеї можуть спиратися на те, що вже існує в публічному полі, не пропонуючи нових можливостей для створення робіт.
Від початку 2022 року реакцією допомоги стало створення грантів та програм для митців і мисткинь з боку іноземних інституцій, які готові були не лише приймати художників у себе, але й також надавали підтримку на відстані. Однак ці можливості все більше скорочуються, вони також не є сталими.
Важливим кроком та відповіддю на це могло б стати створення стипендіальних програм та програм підтримки, наприклад, у допомозі із майстернями чи матеріалами. Втім, такі ініціативи поодинокі й не покривають всіх потреб. Адже полотно й олія, власне те, як часто описують українське мистецтво, — більш демократичні матеріали, ніж, скажімо, мультимедійна інсталяція.
Пригадайте роботи Олексія Сая для Burning Man, Каті Бучацької у Ліверпульському соборі, Івана Світличного у галереї в Білостоку, Жанни Кадирової на вокзалі у Львові, Алевтини Кахідзе на Мальтійській бієнале, зрештою, остання робота Дани Косміної, що була показана у межах Архітектурної бієнале — усі вони є свідченням того, що українське мистецтво може захоплювати будь-якого глядача як своєю формою, так і своєю ідеєю.
Але повернемося до крихкої матеріальності. Вона також потребує уваги та турботи. Зокрема, особливих умов зберігання й реставрації. Тому важливо не лише, як та де створюється мистецтво під час війни, а також що з ним далі відбувається: чи існує змога зберегти всі ці роботи, що важливо не лише у цифровому вигляді, але й у їхній матеріальності? Хто здатен зібрати ці твори, зберегти їх та законсервувати (за потреби)? Що ми покажемо потім, коли війна завершиться і нас спитають — а про що ваше мистецтво? Лише скриншот посту художника, який було видалено? Або ж попіл від згнилого паперу?
Цей текст народився з фрустрації, яка мене супроводжує у відповідях на всі ці питання. Перебуваючи у мистецькому середовищі та дивлячись на художні процеси зсередини, я бачу, наскільки глибоким та масштабним є художнє мислення, як воно міняється та трансформується в обставинах війни. І як його не існує для тих, хто проходить повз. Доступ до цього знання передусім лежить у спілкуванні, а також у відвідуванні майстерень та виставок. І я щиро вдячна тим, хто перебуває зі мною у діалозі. Це живий процес, який постійно міняється. Більш швидко його можна побачити у невеликих просторах, часто неформальних та некомерційних галереях.
Немає підписки на таке знання, воно не приходить в одному імейлі та не розміщене на одному сайті.
Його не побачити з вікна потягу "Укрзалізниці", треба пройтися трошки далі від перону. Зрештою, це робота для тих, хто пише та досліджує мистецтво.
Читаючи цей текст, ви, напевно, думаєте: де ж відповідь на те питання, яке озвучене у заголовку? Ось повний опис цього завдання.
Дано: один впливовий художник китайського походження, чию роботу мають намір показати в Україні. Художник вже давно не створює роботи сам, для цього в нього є команда. Бюджет роботи наразі неозвучений. Чи відвідає художник Україну — невідомо. Чи досліджував художник український контекст — невідомо. В описі роботи йдеться про те, що та створена із тканини, подібної на український камуфляж, який художник замальовує білою фарбою. Щоб ніхто не переплутав суть, в описі додають, що ця робота про пацифізм.
Щоб розв'язати це завдання, я додам ще декілька уточнювальних запитань: чи у створенні цієї роботи залучені українські художники? хто отримає кошти за виробництво? чи приїде художник в Україну, аби зустрітися зі своїми колегами, більшість з яких не мають можливості виїзду? чи відвідає художник одну з ділянок поблизу лінії фронту, аби переконатися у тому, що камуфляж відповідає дійсності?
Можливо, коли знайдуться відповіді на всі ці питання, можна буде зрештою і відповісти на ключове: скільки ай вейвеїв потрібно, аби в Україні настав мир?
Обережно, двері зачиняються.
Наступна станція — перша найбільша виставка найвидатнішого (вставити ім’я), відкладіть свої справи та відкорковуйте просеко.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
