Леся Васильченко — художниця, чия практика досліджує перетини візуальної культури, технологій та хронополітики — політики часу. У своїх роботах вона ставить під сумнів лінійність історії та фіксованість майбутнього, створюючи аудіовізуальні середовища, в яких час розглядається як самостійна субстанція, що виходить за межі людського досвіду.
Васильченко працює з рухомим зображенням, інсталяціями, архівними матеріалами та медіаархеологією, об'єднуючи ці засоби у складні, багатошарові наративи. Вона також займається кураторською діяльністю, розвиваючи критичне мислення про майбутнє через мистецькі та дослідницькі формати.
Художниця стала лауреаткою премії PinchukArtCentre 2025. Її робота "Ніч без тінів і світло без проміння хвиль" об'єднує архівну зйомку, особисті відео та зображення війни у складну візуальну композицію про пам'ять, контроль і виживання.
Яна Качковська поспілкувалася з Лесею Васильченко про її роботу "Ніч без тінів і світло без проміння хвиль" та пошук нової мови для фіксації історії.
Чому ти вирішила поєднати особисті архіви, державні кіноархіви та футажі з відкритих джерел, і як ти обирала між цими візуальними фрагментами?
У своїй практиці я часто використовую медіаархеологію як спосіб осмислення того, як формуються й контролюються уявлення про час. Хронополітика як термін використовується у філософії, соціології, мистецтві та критичній теорії для осмислення часу не як нейтрального способу сприйняття реальності, а як явища, що формується, регулюється та ієрархізується через владу, ідеології, технології й медіа.
Інсталяція поєднує дві відеороботи — "Ніч" і "Тахіонесс". "Ніч" — це документація української ночі, починаючи з 1918 року і аж до лютого 2025-го. У "Тахіонессі" (в теоретичній фізиці "тахіон" — це частинка, що може рухатися швидше за світло) понад тисяча зображень сходів сонця над Україною — з 1990 року, року мого народження, до 2022-го — зібрана в єдину відеопослідовність за допомогою технологій штучного інтелекту.
Схід сонця тут — це результат більше ніж людського погляду, це момент, коли око машини спостерігає за людською реальністю та мріє про власний світанок. Штучний інтелект конструює образи світанку, що формуються з архівів людського бачення. Тут 35 років світанків показані як одна подія.
Разом ці відеороботи формують простір, у якому час не лінійний, а одночасний. Він тут рухається водночас уперед — до світанку — і назад, у минуле, в темряву незадокументованого, непочутого; у простір потенційного — того, що ще не набуло форми, що ще не стало інформацією. Я хотіла створити ситуацію, де глядач стає частиною цього майбутньоминулого — не просто свідком, а співучасником формування теперішнього моменту.
Щоб знайти зображення ночі більше ніж ста років, я провела багато днів в архівах Пшеничного (Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного — Ред.), на барахолках у пошуках зображень та VHS-касет. Мені багато допомогали, щоби зібрати таку величезну кількість відео- та фотоматеріалів, де хоч на пару секунд камера зафіксувала нічне небо кожного з цих років, і щоб встигнути змонтувати роботу.
Можна було сидіти увесь день і переглядати футажі з одного й того самого року, чекаючи, що, можливо, на мить камера засвідчить ніч, і в підсумку знайти лише 3 секунди. Я також використала футажі з фронту, зняте для мене моїм другом відео нічного неба, зняте моєю сім'єю з вікна шістнадцятиповерхівки в Києві, YouTube, рекламу, новини, CCTV (системи відеоспостереження), відео з дронів. "Ніч" монтувалася в PinchukArtCentre за допомогою великої проєкції на стіну, бо на моєму екрані було неможливо побачити матеріальність кадрів, все виглядало просто темним і без деталей.
Поєднання різних візуальних матеріалів — це спроба відтворити поліфонію часу. Кожне з цих джерел, носіїв зображень, несе власну матеріальність, притаманну часові зйомки. Для мене було важливо не протиставляти ці архіви чи монтувати їх у хронологічній послідовності, а дати їм можливість співіснувати. Пластика відео, ритм рухомих зображень, чорно-білий, пікселюватий чи зернистий контраст стають не просто візуальними елементами, а й медіатехнологічними слідами епохи.
Особисті архіви були для мене більше про погляд, який не намагається зафіксувати історію, але мимовільно задокументував свій час. Державні архіви часто мають іншу інтонацію — інституційність, лінійність своєї структури збереження, наче свідчення наміру. Це образи, зняті з певною метою, у межах конкретної ідеології, які з часом втрачають свою функцію контролю і починають говорити про щось більше, інше — або ж чекають на своє переосмислення.
CCTV, наприклад, вводять у простір машинне бачення — більше ніж людське. Через відсутність "оператора", який навігує камеру й вирішує, що саме буде задокументовано, ми отримуємо архів непереглянутого — футажу, більшість якого ніхто з людей не буде передивлятися. Лише машинне око стає свідком. І це не лише новий тип "візуальності", а й інший тип "свідчення", який не передбачає інтерпретації, лише фіксацію.
Яке значення має назва циклу "Ніч без тінів і світло без проміння хвиль"? Чи є вона метафорою до стану сприйняття реальності в умовах війни, постпам'яті або технологічного нагляду?
Я досить довго шукала назву для інсталяції, що поєднує два окремі відео, і вирішила зупинитися на рядку одного з віршів Лесі Українки, який зрезонував з ідеєю роботи. "Ніч без тіней" — це ніч, у якій немає чітких контурів, інформація є несформованою в знання. Це простір, де зникли орієнтири, де ніч стала абсолютною, позбавленою предметності. "Світло без хвиль" — це холодне, алгоритмічне, технічне світло, яке не гріє, не проникає, лише фіксує. Це, коли ти дивишся, але не можеш зрозуміти повну картину; коли світло не розкриває інформацію, а фрагментує її.
Це також коментар до стану, коли маємо справу з образами подій, які не прожили особисто, але вони продовжують впливати на нас. І, звісно, це про споглядання — про те, що спостереження стало фоном нашого існування. Водночас це про те, як камери бачать більше, а алгоритми аналізують ситуації швидше, ніж людина здатна осягнути інформацію. Йдеться про форми бачення, яким не потрібне світло для формування оптичного зображення — достатньо хвилі, сигналу чи температури. Такі неоптичні технології, як тепловізори або SAR-супутники, здатні "бачити" в повній темряві.
Ця робота не стільки про майбутнє й минуле, скільки про момент між "вже" і "ще ні", і про присутність споглядача чи споглядачки в центрі цієї часовості. І як це споглядання формує наратив у хаосі часовостей, де історичне минуле та спекулятивне майбутнє переплітаються в одне ціле. Інформація про те, як світло долає технічні, часові та політичні бар'єри — як, наприклад, зорі, які ми бачимо на нічному небі, хоч вони, можливо, вже давно згасли, але їхнє світло ще тільки доходить до нас із затримкою в мільйони років.
У роботі "Ніч" використано відео з фронту, надане Юрієм Тимошенком. Як вибудовувалися межі між мистецьким і документальним, між особистим і спільним досвідом війни?
Матеріали з фронту — особливо коли вони зняті твоїм найкращим другом, за життя якого ти весь час хвилюєшся — не просто документація чи матеріал для роботи. Ці відео для мене — не "репортаж", а крихітне вікно, через яке я дивлюсь на те, що інакше залишилося б за межами мого досвіду. Коли він надсилав відео нічного неба, я намагалася теж підняти погляд угору, щоб хоча б на такому рівні синхронізуватись, побачити разом, розділити момент, побути поруч.
Часто саме небо було єдиним, що він міг надіслати — аби його повідомлення не перехопили, а геолокацію неможливо було відстежити за об'єктами на зображенні. Нічне небо стало дуже символічним у нашій дружбі. Насправді у "Тахіонесс" теж було багато Юриних світлин світанку 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення він долучився до лав ЗСУ, і зображення неба стало невід'ємним контентом у нашій переписці.
У відео представлена велика кількість вирізок із новин. Чи є це коментарем до ролі медіа у формуванні колективної уяви про війну?
Мене цікавить, як новини функціонують не лише як джерело інформації, а як структура формування сприйняття часу. Як ця структура "формує історію" з безмежної кількості даних, що з'являються й зникають, не потрапляючи до офіційних наративів й архівів в їхньому звичному розумінні.
У безперервному потоці інформації та в умовах постійної гіперконективності медіа задають ритм нашого часу — створюючи відчуття застиглого теперішнього. Постає багато питань, наприклад: хто саме документує? хто формує наратив? де і ким нині зберігається те, що фіксується кожного дня? і чи зберігається це десь, крім архівів платформ, які публікують інформацію? Я би хотіла глибше дослідити ці запитання.
У "Ночі" ми бачимо кадри з 1918 року і 2025-го в одному безперервному потоці. Це монтаж без наративу, але з вибудованим ритмом — ніч як плинність і розрив, як повторення і повернення. Більшість кадрів нічного неба тривають близько двох-трьох секунд. Цей проміжок називають "видимим теперішнім" — це коротка тривалість, протягом якої людське сприйняття об'єднує сенсорну інформацію в "теперішнє", в єдине переживання моменту, в "зараз".
"Тахіонесс" — відеоробота, що досліджує сучасні способи моделювання майбутнього через технології передбачення. Як метафора передчуттів, тривожного прогнозування чи проривної пам'яті, вона стосується прискореного часу, що приходить до нас "із майбутнього", або того, що випереджає розуміння. Це спостереження за тим, як архів, пам'ять і дані перетворюються на інструменти проєктування майбутнього.
Технологічне майбутнє переважно будується на тій історії, яка є задокументованою — і це одночасно велика проблема та виклик: як працювати з тим, що не було задокументоване, витіснене, залишене в тіні. Адже минуле, зафіксоване у даних, формує основу для алгоритмів прогнозування, де розпізнавання патернів (pattern recognition) перетворює історичні повторення на сценарії майбутнього — виключаючи все, що не було задокументовано чи не вписується в алгоритм.
Цей часовий зсув, це взаємозалежність майбутньоминулого — важлива метафора у роботі. Тривалість відео — 8 хвилин — також невипадкова. Це час, за який світло від Сонця досягає людського ока. Ми завжди бачимо світло із затримкою — тобто бачимо "теперішнє", яке вже стало минулим.
Чи є між "Тахіонесс" і "Ніччю" різниця в інтонації або художній стратегії, що відображає трансформацію вашого досвіду війни?
"Ніч" фіксує як визначні історичні події, так і побутові історії пересічної людини — від індустріалізації Донбасу, де мій дідусь працював шахтарем, будівництва ДніпроГЕС та електрифікації міст 1950-х до блекаутів і нинішньої ночі як часу терору. Це також відео про те, що не було задокументоване — про прогалини у видимому, у знанні про те, що ще не набуло форми. У роботі "Ніч" важливий хантологічний вимір — присутність відсутнього, повернення того, що ніколи повністю не зникло. Робота не реконструює історію, а дозволяє їй у своїй незавершеності бути присутньою тут і тепер.
Ніч у цій роботі — не просто частина доби, а стан часу, в якому минуле постійно проривається в теперішнє, нагадуючи про себе через образи, фрагменти, злами. Хантологія — це про привидів політичного, історичного, особистого. В українському контексті це особливо відчутно: чимало моментів нашої історії були витіснені, викреслені, забуті або свідомо не зафіксовані. Але вони не зникли — продовжують існувати як тінь, що чекає на свій час, аби проявитися. Саме ці привиди і є матеріалом цієї роботи.
Ніч — це також простір альтернативних наративів. На противагу їй денне світло асоціюється з дискурсом Просвітництва — раціональністю, доказовістю, контролем.
"Тахіонесс" — більше про те, як сьогодні формується майбутнє, як воно залежить від аналізу "наявного" та обчислення минулого. Про важливість роботи з архівами, з тим, що не стало архівом поки що. Це відео підсвічує значення, важливість ненаписаних, тіньових історій, що, попри відсутність фіксації, мають силу впливати на пам'ять і формування майбутнього.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
