Щороку, 12 січня, в Україні відзначається День українського політв'язня – день шани тим людям, які були заарештовані через політичні переконання. Цей день відзначають з 1975 року за ініціативою Вʼячеслава ЧорноволаУкраїнський політичний діяч, дисидент, один із засновників Народного руху України, який закликав протистояти репресіям і жорстокості Радянського режиму.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Суспільне Крим поспілкувалось з експертами та колишніми політвʼязням, щоб дізнатися більше про долю бранців Кремля.
Адвокат Микола Полозов
Як ви вважаєте, чому досі не проходять обміни, пов'язані з кримськими політв'язнями?
Це справді велика проблема. Власне й останній обмін військовополоненими, тобто більшість там все ж таки були саме військовополонені, а не цивільні заручники, пройшов після тривалої паузи. Майже півроку не було жодних обмінів. Щодо політв'язнів, останній великий обмін і в принципі останній обмін, коли звільнили частину українських політв'язнів, зокрема Едема Бекірова, Олега Сенцова, Олександра Кольченка, українських військових моряків захоплених у Керченській протоці — все це відбувалося понад чотири роки тому, 2019 року. І головна проблема полягає не в тому, що українська влада не хоче цих людей повертати, а в тому, що російська влада не бажає випускати українських політв'язнів зі своїх в'язниць.
За якими статтями утримуються українські громадяни, які є мешканцями Криму?
Якщо ми говоримо про українських політв'язнів із Криму, то значна частина це, звичайно ж, кримські татари, яких переслідували, у тому числі за звинуваченнями в участі діяльності "Хізб-ут Тахрір". Це статті "участь у діяльності терористичної організації" або "організації діяльності терористичної організації", а також "спроба незаконного повалення влади"
Якщо ми говоримо припустимо про Нарімана Джеляла, братів Ахтемових, то це "диверсія", звинувачення в "контрабанді вибухових пристроїв". Якщо ми говоримо про Івана Яцкіна, то це "державна зрада у формі шпигунства".
Палітра цих кримінальних статей вона не те щоб дуже широка, але як правило вони передбачають значні терміни покарання і, звичайно ж, горезвісні терористичні статті це і певні труднощі із захистом, це й жорсткіші умови відбування покарання.
Голова "Об’єднання родичів політв’язнів Кремля" Ігор Котелянець
Яка зараз ситуація з українськими політв'язнями?
Загалом після початку повномасштабного вторгнення сам термін "політв'язень" став не таким конкретним, як був раніше. Бо раніше до повномасштабного вторгнення в нас було там 130-170 ув'язнених за політичними мотивами і все. І ми розуміли, що це цивільні люди, які жили своє життя і за те, що вони там десь пост написали чи на мітинг вийшли — їх ув'язнили.
Після повномасштабного вторгнення цивільних в ув'язненні тисячі. А щодо тих, хто був ув'язнений до 2022 року, то от приблизно їх 200 людей. Ну це лише ті, про кого відомо правозахисним організаціям.
Щодо їх становища, воно суттєво погіршилося, бо як ми вже говорили, після початку повномасштабного вторгнення в них немає консульської допомоги. Тобто раніше там родичі їздили або консули приїздили, або там адвокат приходив. Тобто щось було, а зараз вони сам на сам. І немає ніякої можливості їм щось передати. В більшості, на жаль, немає можливості писати листи чи дзвонити. Адміністрації колоній часто зловживають повноваженням. Вони використовують будь-які формальні причини, щоб там погіршити умови утримання.
У Росії є невичерпний ресурс цивільних на нові ув'язнення. Росія контролює велику частину території, на яких продовжують проживати українці. Росія може набрати українців в будь який момент, але це не може виправдовувати бездіяльність у питаннях звільнення. Україна має ініціювати і створити механізми, які будуть дозволяти як звільняти цивільних і політичних в'язнів, так і попереджати нові затримання.
Експолітвʼязень, військовослужбовець Євген Панов
Пане Євгене розкажіть, будь ласка, як змінилося ваше життя після повернення з російського полону ?
Як змінилося? З полону вже пройшло чотири з половиною роки, вже багато що змінилося, у нас усіх зараз життя дуже змінилося. Тому що війна і я зараз саме там ,де наразі потрібно бути. Там, де жив, все окуповане, на щастя, всі близькі виїхали, скажімо так відносно у небезпечні місця. І я можу тепер не дуже хвилюватися, тому що спочатку було дуже важко, коли вони там знаходились. А потім вже можна було виконувати задачі по захисту нашої країни. Зараз я не на самому нулі. Але скажемо так, виконую задачі по підготовці майбутнього нашого наступу та звільнення нашої країни.
Чому вирішили піти на війну? У вас якийсь час були політичні амбіції. Чому вирішили саме захищати, чому не працювати в державному секторі?
Тому що, ну якщо я скажу, що я чекав цю війну, ну це буде якось банально. Я знав, що вона буде, я тільки помилився в строках. Я думав, це буде трохи пізніше. І ми не встигли підготуватися як слід. Саме в своєму місті, коли вийшов закон про ТрО, доклав свої зусилля, щоб створити батальйон саме в своєму місті.
Батальйон створили, він зараз виконує бойові завдання, юридична адреса батальйону місто Енергодар. Я думаю, що туди повернемось і все буде добре. Я хотів сказати, чому не в державному секторі — в мене насправді досвіду праці немає в державному секторі, я працював на атомній станції. Я досі депутат міської ради міста Енергодар, але зараз вийшли такі закони, що депутати зараз ні до чого, там все виконує міський голова та військово-цивільні адміністрації і так далі. Тобто я зараз виконую задачі саме в Збройних силах України.
Які взагалі були дії української держави після того, як ви повернулися з полону, чи забезпечила вона вас? чи продовжує забезпечувати якоюсь допомогою, щоб ви відчули на собі після повернення?
Коли ми повернулися з самого початку, ми ж всі були в лікарні Феофанії. Там трохи нас полікували. Та в принципі вся допомога, ніякої допомоги не було. Зараз там щось вийшов якийсь закон, мені там кажуть, сплачують якісь гроші. Я ще нічого не отримував. Кажуть, що я в якомусь списку Мінреінтеграції. Я поки що нічого не отримував. Не знаю, скільки там грошей. А так, ніякої не було допомоги. Дякую, що витягнули. Далі вже своїм ходом, як то кажуть.
Що думаєте робити після деокупації територій?
Я насправді думаю, що ця війна дуже надовго. Збройні сили — це не те місце, про яке мріяв, але я так вважаю, що саме тут потрібно зараз бути всім чоловікам, захищати свої родини, захищати нашу країну. Тому думати, що я буду робити після — я навіть про це не задумуюсь. Треба звільняти моє місто, звільняти Крим. А далі там воно вже буде як буде, дай Бог дожити нам всім до цього, щоб була Україна звільнена.
Сказали, що не мріяли бути в Збройних силах, а про що мріяли якщо б не війна?
Я просто мріяв жити звичайним життям, ходити на роботу, заробляти гроші. Є друзі, куми, відпочивати. Тобто мені багато не треба. Хотілось би більш спокійного життя, скажемо так. Нажаль такого, я думаю, вже не буде. Принаймні в мене не буде.
Нещодавно відбувся обмін, чому, як ви думаєте, з дев'ятнадцятого року не відбуваються обміни по тих, хто перебуває в російських тюрмах, кого звинувачували саме в Криму?
Я взагалі не знаю, як відбуваються ці обміни. Дуже дякую тим людям, що займаються, що звільняють наших полонених. Тому що я не знаю, що можна запропонувати на обміні Росії, щоб вона погодилась на обмін.
Чому не відбувається саме політвʼязнів? Ну як можна з тією владою, яка зараз є в Росії, про щось домовлятися? Тоді, я думаю, відбувся обмін, це було так: в Україні змінився президент, вони щось хотіли. Як завжди вони хочуть, щоб Україна була колонією Росії і щось пропонували якісь там дружні кроки. Мені мабуть пощастило, що мене звільнили, я знаю, що там багато ще залишається, особливо кримських татар.
Колишній політв’язень Андрій Захтей
Андрій, як за пів року після звільнення у вас змінилось життя?
Поки потихеньку приходжу до себе. Лікуюсь. На пігулках. На чому можу — на тому лікуюсь, тому що братися за якісь там серйозні лікування, то потрібні серйозні кошти. Скажем так, стараюсь триматися. Маю може десь в лютому місяці, можливо, лягти у госпіталь.
Всі ніші зайняті, тобто чим зайнятися, поняття немає. Тим більше зараз війна на дворі. Сиджу пока дома, стараюсь там трошки брату допомагати, як говориться на хліб з маслом щоб було. В основному дома сім'ю.
От за цей термін після звільнення, можете сказати, що першочергово потрібно після звільнення?
Точно необхідна психологічна допомога. Тому що це тяжко. Тяжко звикнути. Хтось щось скаже, а ти боїшся своєї реакції. Я постійно по сторонах дивлюся, ніяк ще не відпускає. Зриваюся на різні дрібниці, на які просто можна б було не зриватися. От як не як заспокійливе — сім'я.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram та у Facebook
