Австралійський сталевар Кейсі Гадалета, бабуся якого родом із Сумщини, вирішив стати добровольцем Збройних сил України після того, як побачив кадри з убитими цивільними у Бучі на початку повномасштабного російського вторгнення. Подолавши 15 тисяч кілометрів, він опинився на фронті, де пройшов через важкі бої, поранення та тривалу реабілітацію.
Після втрати ноги чоловік отримав протез. Він розповів Суспільне Крим, що готовий повернутися на передову, адже взяв на себе зобов’язання боротися до кінця.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
"Найбільше мені запам’яталося одне фото – родина з чотирьох людей. Мати біля стіни, поруч — двоє синів. І маленька дівчинка років чотирьох чи п’яти. Вона була роздягнена, зі зв’язаними руками й ногами, з мотузкою на шиї. Саме тоді я остаточно вирішив: їду в Україну", — пригадує Гадалета.
Кейсі разом із розвідувальною групою, яка працювала при 80-й десантно-штурмовій бригаді, виконував завдання на Курщині під час наступу ЗСУ на Суджу у 2024 році.
"Ми мали подолати приблизно 2,5 кілометри відкритої місцевості на території Росії – у цьому причепі... Важлива частина розвідки — зайти на територію ворога і подивитися, як у них усе облаштовано та де саме розташовані позиції", — повідомив він.
Гадалета згадує, що їх майже одразу почали вести російські дрони, а згодом підключилася й артилерія. Шлях, який у звичайних умовах зайняв би близько години, розтягнувся на весь день. Розвідгрупа отримала наказ штурмувати позиції російських військових.
"Я був першим у групі. Тобто саме я завжди заходжу першим — у будівлю чи в траншею, яку треба зачистити. Тому намагався рухатися максимально обережно. Ми підійшли приблизно на 50 метрів до ворожої траншеї. У цей час наші дрони працювали по позиції, як то кажуть, "розм’якшували" ціль. Ми залишили речі і я підійшов ще ближче – десь на 15 метрів. Мій заступник був позаду мене. Я сказав: "За мною", — розповів він.
Після цього — перший спогад у чоловіка був таким:
"Пам’ятаю тільки яскравий спалах — такий коричнево-помаранчевий. І я просто впав. Спочатку взагалі нічого не відчув".
За кілька секунд боєць зрозумів: наступив на міну, а його ногу поранено.
"Я намагався накласти турнікет, але моя броня заважала нормально його затягнути. Почав нервувати й потроху панікувати", — згадує австралійський доброволець.
Ту ніч група провела просто неба — під обстрілами, на морозі, без можливості евакуації. Кейсі каже: боявся, що втратить не лише ногу, а й руку. Через крововтрату лікарі не могли одразу оперувати, оскільки показники були критично низькими.
"Чесно кажучи, я краще б помер, ніж залишився і без руки, і без ноги. Тому вирішив ризикнути й зняв тиснучу пов’язку з руки. Але крові я втратив настільки багато, що навіть через три тижні гемоглобін був критично низьким. Лікарі казали: робити операцію в такому стані було небезпечно. Я би помер", — розповів він.
Після кількох місяців реабілітації Кейсі отримав протез. І тепер знову говорить про повернення на фронт.
"Я взяв на себе зобов’язання перед цією країною і перед цією справою. Особливо після всього, що я бачив, зокрема того, що робили із цивільними. Тому я йтиму до кінця: доки матиму сили, доки фізично зможу — я продовжуватиму боротися", — наголосив військовий.
За його словами, Україна для нього не була чужою задовго до війни. З дитинства він чув про неї від бабусі Інни — українки із Сумщини. У 1958 році вона втекла з Радянського Союзу на торговельному судні. Спершу дісталася Британії, а вже потім — Австралії.
"Вона жила за радянських часів і завжди казала, що Україна — дуже красива країна. І що тут набагато холодніше, ніж в Австралії", — пригадує Кейсі.
Тепер Гадалета знає Україну не лише з родинних історій. Найбільше його вражають українські військові.
"Українські солдати, з якими я служив, завжди були дуже хоробрими. Вони також дуже шанують родину і є дуже хорошими бійцями", — уточнив він.
Тепер своє майбутнє австралієць Кейсі бачить в Україні.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
