Політв’язень Костянтин Давиденко повернувся в Україну під час обміну полоненими цьогоріч на День Незалежності. Він сім з половиною років провів у російському ув’язненні. 2014 року уродженець Шахтарська на Донеччині виїхав з окупованого міста до Харкова.
2018 року він приїхав до окупованого Криму оцінювати майно, яке власники хотіли продати згідно з українським законодавством. ФСБівці одразу затримали його у Сімферополі. Давиденка звинуватили у шпигунстві і засудили до 7,5 років ув’язнення. У лютому 2025-го він мав вийти з колонії та повернутися в Україну, але ще більш як пів року росіяни утримували його в депортаційному центрі для іноземців.
В інтерв’ю Суспільному Крим Костянтин Давиденко розповів про російське ув’язнення, катування, повернення додому та як свою професію хоче використати, аби Росія сплатила Україні всі збитки, завдані під час агресії.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
— Понад 7 років в російській неволі. Костянтине, поділіться, як проходить ваше відновлення?
Майже завершив обстеження, майже завершені лікувальні процедури. У когось стан гірший, у когось трохи кращий. Залежно від умов, де кожен з нас утримувався, і терміну утримання. Відновили документи, майже відновили здоров’я. Так що поки все добре.
— У 2018 році вас затримали в тимчасово окупованому Криму. Як ви там опинилися?
Я за професією оцінювач. У 2014 році після сепаратистських подій на Донбасі я виїхав з окупованої території. Бізнес, клієнти, і всі налагоджені відносини — все залишилося в окупації. Треба було шукати нових клієнтів, новий офіс, нову роботу. Оскільки багато майна у Криму належало громадянам України, які проживали не в Криму, але оцінка майна все одно була потрібна, для цього потрібно було виїхати на об’єкт оцінки і його оглянути. І саме таким оцінювачем час від часу виступав я. Коли траплявся клієнт з материкової України, я виїжджав до Криму і такі оцінки проводив. Бо діяльність оцінювача вона екстериторіальна — якщо ти маєш сертифікат, можеш діяти по всій території України. Не важливо, окупована територія чи не окупована.
— Якою була ваша позиція щодо російського вторгнення в Україну? І чи могли ви припустити тоді, що вами зацікавляться російські спецслужби?
Я був впевнений, що мною цікавляться російські спецслужби, але я не знав, що це дійде до такого масштабу. Бо вони цікавляться там просто всіма. Немає такого аспекту життя в Російській Федерації і на окупованих територіях тим паче, яким би не цікавилися спецслужби. А свою позицію щодо всього, щодо анексії, щодо України, Росії, я ніколи не приховував. Є міжнародні закони — вони мають виконуватися. За міжнародним законом Крим — це територія України. І як би там не фантазували, що Хрущов комусь щось подарував — це все маячня. Ви підписали угоди, Гельсінські угоди, ви визнали кордони України, ви підписали договір про кордон з Україною. Те, що у нас змінилася влада, це наша внутрішня справа. Від того наші кордони не змінюються.
— Ви розуміли усі ризики перебування на тимчасово окупованій території, але поїхали туди у 2018. Пам’ятаєте ту поїздку?
Я заїхав 11 лютого 2018 року через Чонгар. Там перейшов цей кордон, сів в автобус, доїхав до Сімферополя. Там мене зустріли колеги. Ми поїхали до них в офіс. Обговорили робочі моменти, йшлося про оцінювання земельної ділянки. Ми вирішили, що потрібно поїхати перекусити і їхати на об’єкт оцінки. Я вийшов з офісу, йшов до машини своїх колег. У цей час на мене налетіли люди, повалили мене, почали штовхати, зв’язувати мене. Підняли, заштовхали в автобус і повезли. Ніхто нічого мені, звісно, не сказав. Окрім криків: "Стояти, стояти!"... Ніяких документів мені ніхто не показав, не пояснював. Просто схопили і повезли.
— Що відбувалося далі?
Мене привезли спочатку на допит у підвал. Це будівля колишнього управління міліції на залізниці, на Павлюка. Там мене почали катувати. Не питали нічого. Мене просто били. Це супроводжувалося різними погрозами, криками: "Проклятий бандеровєц! Ми тєбя убьом, ми тєбя похоронім!".
За кілька годин прийшла людина у формі. Він назвався слідчим ФСБ. І пояснив, що вони вважають мене шпигуном. Мовляв, я хотів підкупити військових Російської Федерації, щоб вони працювали на СБУ. Я кажу: "Так це ж повна маячня". Вони кажуть: "Немає ніякої різниці. Ось тобі аркуш, тут все уже написано, твоє зізнання вже написане. Просто підпиши його і все". Я кажу, що це маячня, що я сюди приїхав за зовсім іншою справою. Вони кажуть: "Ваші справи з оцінки нас не цікавлять. Нам потрібно ловити шпигунів. У мене план — два шпигуни на рік щонайменше треба зловити. От одного я вже зловив. Крім твого зізнання, нас нічого не цікавить більше".
Звісно під таким тиском я змушений був підписати. Вони зняли мене на камеру, як вони мене ведуть, як я читаю з аркуша начебто свідчення. Уже надвечір мене відвезли до тимчасового ізолятора, там мені нарешті дали хоч попити, поїсти. Там я переночував і на ранок прийшов конвой, мене відвезли в аеропорт Сімферополя і відвезли літаком до Москви. Там уже Лефортовський суд взяв мене під варту на час слідства і мене помістили в СІЗО Слідчий ізолятор"Лефортово".
— Засідання у вашій справі відбувалися в закритому режимі. Єдина публічна інформація — про обвинувачення і сам вирок. Якими були ці суди і чи мали ви шанс на захист?
Шанс на захист там дуже мізерний. Проти мене було висунуто два обвинувачення. Перше — що я хотів підкупити військовослужбовця Російської Федерації. І друге — це те, що я на телефон знімав військові об’єкти і ешелон військової техніки. Україна змогла дати мені хорошого адвоката. Аргумент був її (адвокатки — ред.) який: оскільки мій телефон вилучили без пошкоджень, кожен телефон на кожне фото дає оригінальні метадані. Вона взяла довідку, які оригінальні мітки мають бути саме для мого номера телефона. І написала клопотання, аби з’ясувати, чи збігаються мітки з оригіналами фотографій, що є в матеріалах слідства.
Потім на допиті вона запитала в слідчого, що там з клопотанням щодо фотографій. "Яке клопотання?", — каже слідчий, – "Не було ніяких фотографій". Вона каже: "А, не було, то все окей". А вже потім, на суді, ці фотографії знову з’являються. Автоматичний документ, який був спочатку, з двома обвинуваченнями, він і потрапив до суду. І завдяки цій помилці росіян, потім адвокату вдалося під час апеляції довести, що вирок має бути зменшений з 10 до 7,5 років.
— Пам'ятаєте оголошення вироку?
Я знав, що мені дадуть не рік і не два, і навіть не п’ять років. Ти чекаєш чогось поганого, потім воно настає і я такий: "Ну от, воно все так і сталося". Не дуже приємні відчуття, але порівняно з тим, що могло бути, — не найгірше. А коли вже апеляція скасувала два з половиною роки, це вже була, звісно, радість. Я не приховував своєї посмішки. Ще й журналісти українські були. Вони мені передали пакунок. Там було сало, горішки, ще щось. І це так приємно було. І ще адвокат домоглася, щоб мене відправили відбувати покарання не в Омськ, як це планувалося, а в Саратовську область. Тобто там де значно легші умови. І у мене прям була потрійна радість в один день. Оце був з усіх цих днів напевно найкращий.
— Костянтине, ваша справа була не публічною і дуже мало інформації про те, де вас утримували і як до вас ставилися. Розкажіть про це.
Трохи менше ніж півтора року перебував у СІЗО "Лефортово". Уявіть собі: кімнатка два на три метри, з високими стелями, десь метрів п’ять, напевно. Стоїть одне ліжко, стоїть друге ліжко до підлоги, стоїть металевий стіл і стоїть металеве відро — це туалет. Оце твоя камера. Раз на день годинна прогулянка також на закритому майданчику. Навколо — стіни, зверху — ґрати. Раз на тиждень тобі дають шматочок мила і ведуть тебе в лазню. Там ти можеш помитися. Три рази на день тебе годують, ну як годують: каша, капуста, на перше щось типу щі. Найкраще — це був гороховий суп з розвареного гороху. Це було свято, коли був гороховий суп, бо його хоч можна їсти, він хоч якийсь має смак. От таке от там життя. Щоправда, є і бібліотека. В СІЗО "Лефортово" з усіх російських в’язниць бібліотека вважається найкращою. Вони навіть цим пишаються.
— Які умови утримання були вже безпосередньо в колонії у Саратовській області?
До Саратова ще треба було доїхати. Окрім "Лефортово", я ще був у Сімферопольському СІЗО. По етапуванню я проїхав через Краснодарське, два Ростовських СІЗО, був у СІЗО Армавіру. Якщо у "Лефортово" була камера на 1-2 особи, то, наприклад, у Ростові чи Краснодарі там великі камери. Мій особистий рекорд — у Краснодарі була 14-місна камера, а перебувало там 54 особи. Протягом тижня усі 54 в'язні чекали етапування далі.
— Але найбільше часу ви провели саме у Саратовській області?
Так, там я провів п’ять років. В колонії значно легше, ніж в тюрмі. Це бараки, це відкрита територія. Там є виробничі об’єкти, є їдальня. Є якісь локальні ділянки, де ти можеш вийти, походити. Є навіть імпровізовані спортивні снаряди, які самі "зеки" зробили. Але все одно це п’ять років. П’ять років ти їси цю гнилу капусту, п’ять років ти їси цю пересолену рибу. П’ять років ти маєш примусово працювати. У мене були планові покарання: двічі на рік я сидів в ізоляторі, бо я ж "особливо небезпечний злочинець", на їхню думку.
— Чи мали ви можливість спілкуватися з рідними?
Вже в колонії я мав змогу спілкуватися з батьками. На той момент у них в окупації вже були російські номери. А в колонії були такі таксофони: батьки кидали гроші на картку і я їм телефонував. Більше проблем було у спілкуванні з вільною Україною, бо у мене ж дружина і син, вони перебували в Україні, і за кордон ти звідти не подзвониш. Тому з дружиною і сином я не мав всі ці роки жодного особистого спілкування.
— Скільки років вже вашому синові?
Йому у 2018-му було п’ять. А зараз дванадцять, майже тринадцять.
— Ви вже встигли з ним побачитися?
Ще ні. Наскільки я знаю, вони зараз у Словаччині. Ми ще не бачилися і навіть не розмовляли. Нас ще не зкомунікували. У мене немає їхнього номера. Обіцяли допомогти представники нашого МВС і консульської служби, але поки не вдалося знайти номер телефону.
— Лютий 2022. Як ви дізнались про початок повномасштабного вторгнення Росії і як до цього поставилися?
Ми всі дивилися новини. Всі ці їхні "учєнія" і думки про те, що це призведе врешті до війни, були. Але вже остаточне підтвердження ми отримали 24-го зранку. Ми лягаємо спати і чуємо, що летять оці важкі бомбардувальники, це характерний такий звук. І ми чуємо, що один пролетів, другий, третій, десятий. І ми розуміємо, що вони не по гриби полетіли, а полетіли вони найімовірніше в Україну. І вже потім десь по обіді увімкнули телевізор в колонії і там вже все, виступає цей президент їхній і каже, що "ми началі спецоперацію". Це був жах. Я ж бачив на власні очі, як це відбувалося в Донецькій області. І я розумію, якщо за тим же сценарієм це рухатиметься далі, то це буде таке суцільне "ДНР". І що тепер буде з країною? Страшно було. І ти ж нічого не можеш зробити. Ти просто сидиш замкнений чортзна-де.
— Українські правозахисники писали, що ви в колонії відкрито висловлювали свою позицію і спілкувалися з іншими ув’язненими про російську агресію проти України. Якими були ці розмови і як до них ставилися росіяни?
Та як поставилися росіяни — дали мені ізолятор. За такі розмови я провів півтора місяця в ізоляторі і потім ще три тижні. Розмовляти рідною мовою і говорити правду — це для них привід зачинити мене в ізоляторі. Там же не тільки росіяни сидять, там сидять хлопці з Узбекистану, Таджикистану, з Казахстану, з Азербайджану, Вірменії. Їм дуже цікаво було дізнатися, як саме відбувалися в Україні події і в 14-му році, і що таке Україна. І вони у мене питали: що, як, хто такий Бандера. Тому що там усі думають, що Бандера — це такий страшний звір, який попід руку з Гітлером ходив і їв людей, росіянам голови відкушував. А те, що він сидів взагалі у німецькому концтаборі, ніхто не знає.
— Ви відбули термін ув’язнення, але на волю так і не вийшли. Вас як громадянина іншої країни доправили до депортаційного центру. Там раз у раз продовжували термін утримання. Як вам це пояснювали?
Офіційне пояснення дуже просте — "у нас СВО Спеціальна воєнна операція — так Росія називає повномасштабну війну проти Україниі немає дипломатичних відносин з Україною". А не офіційно пояснили дуже просто: "Ти сидітимеш тут далі або вербуйся в російську армію. Або, якщо тебе захочуть обміняти — обміняють". От я і сидів.
— Коли вас везли на обмін, ви розуміли, що відбувається?
Керівник цієї установи сказав: "Тебе літаком до Москви везуть". І я думаю, це або на обмін, або далі сидіти. І вже коли мене передали до рук поліції, тоді я побачив, що там у літаку ще сидять інші хлопці у військовій формі, замотані. Перед тим як мене замотали скотчем, я встиг побачити, що там ще є хлопці, і тоді я зрозумів що це напевно на обмін.
— Костянтине, після обміну і повернення в Україну ви емоційно просили сприяти звільненню інших бранців. З ким ви бачилися в неволі?
Кожен рік там, це навіть не рік зруйнованого життя. Це рік втраченого життя і рік, який потрібен на відновлення цього життя щонайменше. Це втрачене здоров’я, це втрачені можливості, нерви. Рік там — це п’ять років тут. Там є хлопці, в яких є проблеми з ногами, бо їм повідбивали ноги і вони не можуть ходити. Палицями їм перебили ноги. Там є хлопці, в яких проблеми з нирками. Там є хлопці, в яких проблеми із зором, вони не бачать. Там просто літні люди. Ми бачимо тільки верхівку, що приїжджають автобуси, з яких виходять радісні люди, яких огортають українськими прапорами. Це звичайно класно, це супер. Я був такий щасливий, коли я вийшов і це все побачив. Але я розумів, що цьому передувала гігантська робота. І якщо на одного мене знадобилося стільки часу, щоб мене визволити, то скільки треба часу, щоб визволити усіх наших полонених, розумієте? Саме тому я так відреагував тоді.
— Костянтине, як досвід неволі вплинув на ваше світосприйняття?
Психолог, яка зараз зі мною працює сказала: "Ти ще не зрозумів, що ти на волі. До тебе це дійде через кілька місяців, через пів року. Зараз ти в цій ейфорії". Я вчора пішов в АТБ і купив квасу — для мене це новий досвід. Я сім років не міг собі уявити, що можна просто піти в магазин і купити собі квас. Я звик, що якщо тобі щось треба, то це потрібно якось діставати. Там у тебе дуже мало є чим займатися, але дуже багато часу на роздуми про себе, про сенс життя. Якби мені сказали: "Костя, зараз ти б став розповідати про свою українську позицію там в Криму?". Я б сказав: "Я і тоді розказував, і в полоні розказував, і буду розказувати, я ще більше буду розказувати про це". Також я хочу відновити свої документи на право займатися оцінювальною діяльністю і продовжувати свою роботу, бо я бачу, яка в ній зараз потреба. Стільки збитків понесла наша країна і потрібно оцінити всі ці збитки.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
