Понад рік тому під Бахмутом загинув відеооператор з Чернівців Максим Шварцман. Через постійні обстріли його тіло не могли забрати з поля бою одразу. Його дружина Марина прожила кілька днів у непевності й чекала відповіді на питання, чи справді її чоловік загинув. Згодом впізнавала його по речах.
На похорон дітей не брала, бо Максим хотів, аби вони пам'ятали його таким, яким був за життя. Зберегти пам'ять про чоловіка – одне із завдань Марини. Вона хоче видати книжку з його оповіданнями та картинами. Також написала книгу у пам'ять про дітей, які загинули через війну РФ проти України. Яким був рік після втрати Максима, чому змінила думку про багатьох друзів та як хоче, аби пам'ятали її чоловіка – Марина розповіла Суспільне Чернівці. Далі її пряма мова.
Чому Максим пішов у військо, хоча не мав бойового досвіду
– Максим родом із Каланчака на Херсонщині. Це місто було окуповане одним із перших, і йому було боляче на це дивитися. Там поховані його мама та вітчим. Була квартира, яку забрали окупанти й там живуть.
Він важко це сприймав. Дивувався, що під час АТО всі не пішли служити. Звичайно, я не могла його тримати за сорочку чи влаштовувати істерики. Нам з дітьми було страшно, бо почалися перші тривоги. Ніхто не знав, що робити. Одного разу ми прийшли до нього на місце базування: там робили коктейлі Молотова, приносили якісь речі, а він сказав нам їхати до сестри в Польщу. Там ми пробули два місяці.
Тоді ще в області формували бригади тероборони й він міг приходити додому. Першого вересня його відпустили на день, бо син йшов у перший клас, але напередодні йому подзвонили, щоб терміново їхав – на перший дзвоник він не пішов, бо їх відправили на Харківщину.
З вересня 2022 року до червня 2023 року вони перебували під кордоном. Це була перша лінія, але тоді не було наступу. Були втрати, але мінімальні, якщо порівнювати з тим, що було у батальйонах на Донбасі.
Чому уникав зустрічей
– Він приїхав у відпустку один раз за період служби. Це була офіційна відпустка в другій половині травня на десять днів. Він нам про це не сказав, звичайно. Ми тоді були у кав'ярні із сином та його другом з мамою. Максим подзвонив й запитав, як у мене справи й чи можу я говорити. Попросив вийти, бо сказав, що він може говорити лиш зараз. Тоді він з квітами підійшов з вулиці.
Він казав, що от-от десь має бути відпустка, але не говорив конкретні дні. І так приїхав, здивував нас, а потім так само й доньку Софію. Вона тоді була вдома – прокинулася, а він піцу розносить. Це все було щемливо.
У лютому у нього ще були навчання у Львівській області. Мені всі говорили, щоб я поїхала й там побачилася з ним. Але я питала у нього про це, бо у мене не було спонтанних рішень. Про все, що стосувалося нас двох, я завжди запитувала й радилася. Не могла робити такі сюрпризи, як він. Для мене завжди була важлива його думка, а він був проти, щоб ми приїжджали.
"Ти хочеш приїхати, щоб ми бачилися через дріт? Кому потрібні ці емоції? Це взагалі не потрібно". І, коли я десь згадувала, що може я б приїхала, то він відповідав, що буде дуже боляче розлучатися. Він не хотів наполовину проживати це все: зустрічі, радості від спільного перебування. Хотів на повну й ніколи не дозволяв їхати до нього на полігон.
Відколи ми одружилися й народилися діти, то ми все робили удвох. Ми були одне в одного. Ніколи не залишали ніде своїх дітей на ніч чи на день. Для мене це втрата коханого чоловіка та друга. Ми більше ні на кого не розраховували. Це дуже важливий момент, бо у когось є мама, тато, бабуся чи дідусь, які можуть допомогти чи підстрахувати. Але у нашому випадку все не так – ми жили разом й все робили разом.
Яким було останнє листування
— Потім їх направили під Бахмут на Донеччині. Як тільки він мені про це сказав, я відразу почала плакати. Якесь було внутрішнє передчуття. Коли вже пройшов рік й всі зрозуміли, що війна це надовго, то хлопці почали шукати шляхи, як відпочити й перейти служити у безпечніші місця.
Я його просила теж про це подумати. Але він спочатку відмовлявся, а потім сказав, що не хоче більше обговорювати цю тему. Він категорично відмовився кудись йти від своїх хлопців й полегшувати собі службу.
З початком війни мій сон скоротився в рази і я не могли рано заснути. Якось за кілька хвилин до опівночі він написав мені. Його слова були такі: "Все добре. Не буде інтернету. Напишу тобі завтра або післязавтра". Я йому надіслала смайлик, ніби побажала, аби все було добре. Сказала, що кохаю його і чекаю. Він відреагував і все.
Вранці я прокинулася о дев'ятій й теж написала: "Привіт. Люблю, чекаю". Вже потім експертиза показала, що десь в цей час він загинув. Тобто, вже це не прочитав.
Як дізналася про загибель чоловіка
— 15 липня половину дня я провела з дітьми. Писала Максиму ще якісь речі, бо знала, що він потім мені відповідає. Якогось відчуття, що повідомлення вже ніхто не прочитає, не було. Вже в обід мені зателефонувала сусідка, яка теж дружина військового. Вона запитала, чи все добре в мене та мого чоловіка, а я відповіла, що він попередив про відсутність зв'язку.
Тоді вона сказала: "Значить, все добре". Її чоловік якраз приїхав у відпустку й вже тоді знав, що наш батальйон зазнав втрат, але не знав імен загиблих. Вже ввечері я гуляла з дітьми у дворі й мені зателефонувала Карина Підгурська. Запитала, чи мені хтось телефонував й чи я знаю, що її та мого чоловіка вже немає.
Я відвела дітей додому й спустилася до сусідки, запитати, що вона знає. Її чоловік почав з'ясовувати за позивними, хто загинув. Але то ще було непевно. О шостій ранку наступного дня Каріна знову зателефонувала й повідомила, що це вже точно.
Згодом подзвонив побратим Максима й сказав, що він бачить їхні тіла з дрона, але забрати не можуть. Потім з'ясували, що ці позиції відбили російські військові й десь перемістили тіла. Побратими не могли нічого зробити. Але вже потім на позиції зайшла наша третя штурмова бригада й вибила російських бійців. Це дозволило забрати тіла.
Чому не могла усвідомити втрату
Наступного дня у мене був такий стан, що сусідка з чоловіком просто посадили мене в машину й відвезли до психіатра. Лікарка виписала мені ліки на кілька місяців, які слід було приймати щодня.
Вона сказала, що не дає ліки, аби я взагалі не плакала, бо це треба прожити. Але я досі пам'ятаю, як їхала туди, ніби за якимось спасінням. Ніби, от зараз мені мало стати краще.
Мені розповіли, як правильно приймати ліки, аби не нашкодити, а просто пережити ці дні. Я боялася, бо у мене були діти. Не знала, яким буде мій емоційний стан, як та коли розповісти все дітям. Тим паче коли залишалася така непевність.
Ти розумієш і тобі всі кажуть, що він загинув. Але ти ж іще не переконалася, повістка не приходить. Потім всі ці колізії, що тобі мають подзвонити й повідомити, що він зник безвісти, хоча ти знаєш, що він загинув. Потім тобі мають сказати, що він загинув.
Напевно, на той час мені було це потрібно: я вірила, що випила таблетку і все витримаю. Може це було самонавіювання, але воно спрацювало. Я не могла дозволити собі істерику, бо була сама з двома дітьми.
Так, до мене приходили родичі й друзі, але я не могла просто віддати комусь дітей на п'ять днів і плакати у закритій кімнаті. Я мала забезпечити хоча б елементарні речі. Можливо, це мені й допомогло: ти знаєш, що втратила чоловіка, але й знаєш, що діти мають поїсти, поспати, погуляти.
Як розповіла про загибель Максима дітям
У Максима був момент, коли він написав мені повідомлення з Харківського напрямку. Сказав, якщо загине, то дітей на похорон я не мала би брати.
Писав: "Я не хочу, щоб вони бачили ту оболонку, яка залишиться від мене. Там мене справжнього вже не буде. Я хочу, щоб вони запам'ятали мене таким, яким я був живий".
Я розповіла дітям на наступний день після того, як дізналась. Розуміла, коли мені вже телефонували його побратими, сусідка допомагала, то діти мають знати, чому мати постійно заплакана. Бо попри те, що я робила повсякденні речі, виглядала я точно не так, як зазвичай. Вони мали розуміти, що відбувається.
Пам'ятаю, ми пішли десь у справах, а коли повернулися, я сіла на диван, дала їм валер'янку і сказала, що тато загинув. Вони поплакали, але поступово заспокоїлися. Ще не відразу усвідомили. Іноді ти щось розумієш відразу, а деякі речі усвідомлюєш через рік.
Наприклад, коли тіло ще не могли забрати, волонтерка привезла його речі, які він не взяв із собою на завдання. Це військовий рюкзак і металевий ящик з підписом "Marvel", в якому він зберігав документи та найцінніше. Я досі пам'ятаю, як ці речі стоять в коридорі і є це розуміння, що ось, Максим повернувся. Ось це й був момент, коли він повернувся, але я довго цього не усвідомлювала.
Старша донька намагається не говорити про втрату. Хоча вона прекрасно розуміє, що тата немає, і їй дуже боляче. Син у перші дні говорив, що хоче до тата, обійняти його. Він бачить свого друга, який грається з татом, і ходить ображений, плаче. Каже, що це нечесно, бо він теж хоче до тата.
Чому здається, що близькі переконують – Максим загинув за політиків
— Деякі люди забуваються, з ким говорять і кому висловлюють свої думки. Буває прикро за знайомих та друзів, особливо за тих, у кого всі вдома. Не треба говорити речі, які роблять мені боляче: що все погано, життя тут не буде, треба виїжджати, укладати мир.
"Хіба можна воювати з ядерною державою? Цього ж не можна робити" , "Всі кругом винні". І тоді в мене виникає питання, а що робимо ми? Готуємо букет і зустрічаємо російських військових? Чи мені збирати валізи й тікати, а вони нехай сюди приходять?
Я розумію, що будь-хто, у кого в сім'ї є або був військовий, не зможе жити з росіянами. Я розумію, що шириться втома від війни й усім важко. Але є знайомі, які починають звинувачувати у війні політиків, що вони до цього довели. А тобі гидко це чути, бо, якщо це політики, то чому російські військові прийшли і в нас стріляють?
Виходить, що твій чоловік дурень, бо він пішов за політиків, а мій розумний, бо сховався і не пішов за політиків. Мені прямо це ніхто не скаже, але ж я не дурна – суть така.
Ці речі боляче чути й бачити, і вони стають більше поширеними. Якщо раніше це боялися говорити й приховували, то зараз війна відкриває обличчя людей. Я змінила думку про багатьох друзів.
Як почала писати книжку про загиблих дітей
— Я ніколи не подавала записку за упокій Максима. Коли хтось загинув чи помер, то кажуть: "Царство Небесне" або "Хай спочиває з Богом". Я не можу вжити це до нього. Я розумію, що його немає, але для мене він став якимось світлом. Коли діти вперше прийшли до нього на могилу, то син сказав, що татові потрібен ліхтарик світла. Відтоді я щоразу намагаюся запалити там якнайбільше свічок. Маю якесь відчуття.
Тоді йому було потрібно багато світла. Якщо вже склалося, що він звідси пішов, отже, чомусь потрібний там і у нього багато роботи: він нас захищає.
Якось так збіглося, що десь через кілька місяців після загибелі я почала працювати над проєктом "Про що мріють ангели". Це книга про загиблих дітей, яких вбила Росія. Ми це зробили у вигляді діалогу, тобто, такого послання, щоб нагадати світові, що війна триває. Бо на той час світ трохи втомився.
Здавалося б, що може бути світлого у загибелі дітей? Але хотілося б, щоб воно там було. Ти не можеш повірити, коли вмирає близька людина. Тобі хочеться вірити, що ця людина десь продовжується, що вона – ангел, який несе світло й має свої завдання. Ось це я трансформувала на цю книгу.
Яким хоче, щоб пам'ятали Максима
Щоб люди згадували його як гідну людину: його гумор та яким він був до війни. Тому що військо під час війни не було його стихією. Це був вимушений крок. Свідомий. Але все ж, якби не війна, то, гадаю, він би не пішов кудись служити. Звичайно, що побратими мають пам'ятати його як військового.
Мені чоловік у листі говорив: "Ніяких пам'ятників! Не дай Боже фотографію у повний зріст. Бо це вульгарно. Шмат кривого піщаника, ім'я й прізвище – цього буде достатньо". Він вмів пожартувати, а я так не вмію.
Пам'ятники місто робить, я не казатиму, щоб не ставили або забирали його. Хоча фотографій у повний зріст не буде.
Дуже хочу видати його художні твори. Сфотографувати картини, які він писав, й помістити це в одну книгу. Щоб її читали й пам'ятали.
Він не тільки фільмував та фотографував. Ще любив малювати. Не професійно, бо ніде не вчився, але мав до цього хист. Писав маленькі оповідання й мав незавершену велику повість. Досі не знаю, що мені робити, бо я завершити її не можу. Мабуть, залишу її так, а кожен нехай сам придумує завершення.
Докладаю зусиль, щоб вийшла така художня книжка. Ось це для мене дійсно пам'ять.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
