Родини, які чекають своїх з полону, мають чимало спільного. Одне з таких – особливе ставлення до телефону. Вони ні на мить не залишають його десь далеко, адже бояться пропустити важливий дзвінок. Хто вміє, щоденно моніторить російські Telegram-канали, де періодично публікують фото та відео з нашими бранцями. А у дні обмінів люди жадібно вишукують прізвище свого у списках тих, з ким сиділи в російській неволі звільнені.
Почитайте, як це – нескінченно жити надією і з усіх сил триматися за неї. Про ГО "Надія", яку створила матір зниклого безвісти військового. А ще – що означає життя в очікуванні з психологічної точки зору.
*З міркувань безпеки у тексті прізвища бранців не вказуємо.
"Хотілося б заплющити очі, а потім відкрити – а мій синок тут"
"Мені забороняють сумувати, аби я дочекалася. Сподіваюся на диво…".
Галина з родиною живе в селі Гайворон, що на Чернігівщині. Її син потрапив у полон в березні 2022 року. Хлопець був цивільним, працював у готелі на Київщині. Там, на роботі, його й застала війна.
"Трьох працівників, серед яких був і мій син, викрали 20 березня, між 14-ю та 15-ю годинами. Люди розповідали, що на голови хлопцям вділи мішки, руки зв’язали, посадили в автівки і повезли", – зі сльозами каже матір.
Перші новини про сина вона дізналася в серпні 2022 року. Тоді з полону повернули волонтерів, яких везли разом з її сином в неволю. Виявилося, спочатку хлопців тримали на місцевому підприємстві, потім – у Гостомелі. А 30-31 березня їх вивезли в Білорусь і далі в Росію.
"Наші хлопці – цивільні. Їх перебування в полоні довго не підтверджували. А потім на День народження сина мені подзвонили з Червоного Хреста, сказали, що мають від нього листа. Він був російською, але почерк я впізнала. Син писав, що живий-здоровий, що з ним усе добре. Що ж він ще міг розповісти, якщо там все перевіряють", – розмірковує матір.
Жінка каже, що з заявами зверталися всюди: до СБУ, поліції, Уповноваженого з прав людини. Робили це телефоном, бо до квітня 2022-го їхнє село було в ізоляції. Після звільнення Чернігівщини Галина періодично їздить на мітинги в Київ, зустрічі координаційного штабу, спілкується з такими ж родинами.
Аж у травні 2023 року Червоний Хрест та країна-агресорка офіційно підтвердили, що син Галини дійсно перебуває у полоні. Росія вважає його військовополоненим, а в Україні він рахується цивільним. І це тривалий час перешкоджало обміну, вважає матір. Адже було незрозуміло, хто саме займається долею таких бранців. Тільки через два роки від початку вторгнення в Україні ухвалили зміни до постанови № 257. За нею, функціонал щодо звільнення з полону та повернення із депортації цивільних покладено на Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
У липні 2024 року уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець заявив, що в полоні росіян перебуває понад 14 тисяч цивільних.
Галина чекає на повернення сина два роки й п'ять місяців.
"Отак ми й живемо надією. Я у Viber приєдналася до різних груп: "Наші найрідніші", "Цивільні в полоні" тощо. Чекаємо, молимося. Хотілося б якось заплющити очі, а потім відкрити – а мій синок тут", – зі сльозами говорить жінка.
"Росіяни виклали відео затримання на "РИА Новости". Отак все й стало відомо"
Син Галини та Василя, що живуть у Дмитрівській громаді на Чернігівщині, пішов до війська у червні 2022 року, навіть не повідомивши батьків. Коли вони телефонували йому вранці, аби дізнатися, де він, то хлопець уже був на пів дороги до Житомира. Згодом він проходив військовий вишкіл у Великій Британії: його готували в штурмовики. На фронті він потрапив у піхоту.
"Це було не за призначенням. Його поставили туди, де не було людей", – переконує батько Василь, який свого часу воював в Афганістані.
Хлопець разом з побратимами потрапили в полон у грудні 2022 року. Про подробиці того, як це сталося, батькам розповів військовий, якого згодом обміняли.
"До них на зв’язок вийшов комбат і сказав, що йде підкріплення, щоб вони не стріляли, то свої. Наказав їм сидіти і чекати. Але "допомога", яка прийшла, – то виявився спецназ "Ахмат". Вони й взяли 13 наших хлопців...", – говорить батько.
Кадирівці знімали процес захоплення в полон на відео. Його швидко виклали в інтернет. Відтак Галина та Василь дізналися про те, що син у полоні, ще до повідомлення місцевого ТЦК.
"Ми поїхали в Бахмач зустрічати дівчину сина з електрички. Дивимося, щось не те. Питаю: що сталося. Вона й розповіла все. Їй побратими одразу подзвонили. Росіяни виклали відео затримання на "РИА Новости". Отак все й стало відомо. Зараз ми постійно слідкуємо за Telegram-каналами, чекаємо, може ще щось викладуть", – каже батько.
Сина вже не раз показували в Telegram та на російському ТБ. Рідні впізнали його за берцями. Кажуть, вони в нього "ексклюзивні", німецькі, купував ще до війни на полювання. Потім доволі швидко опублікували відео, де показали обличчя сина. Мама зберігає їх усі в телефоні.
"Спочатку можна здуріти було від думок і страху. Чоловік мене заспокоював, казав, що полон у цьому випадку – найкраще, що могло з ним статися. Їх постійно показують, тому може й не чіпатимуть", – каже мати Галина.
Попри медійність, росіяни лише через пів року підтвердили, що син Галини та Василя в полоні. Батьки кілька разів розмовляли з ним телефоном.
"Якось мені подзвонили на Whatsapp з російського номера. Кажуть, ви мама такого-то. Кажу, так. Будьте завтра на зв’язку о 10-й ранку, з вами буде розмовляти син. Я думаю, мало що, надія завжди є. Кажу чоловіку, може аферисти. Коли на ранок – дійсно дзвінок. Якась жінка каже: "Мама, увімкніть камеру". І тут показують сина, він сказав лише, що в полоні. Більше нічого не говорили, але я хоч побачила та почула його", – ділиться матір.
Батьки кажуть, що сина тричі подавали на обмін, але поки результату немає.
"Важко чекати, коли не розумієш, скільки це триватиме. Але я хоч знаю, що він у полоні. Спілкуюся з іншими мамами, то вони по півтора року не знають, чи живі їхні діти. Ото можна з глузду з’їхати. Останній раз, коли син дзвонив, просив передати нашому знайомому на Коропщині, що з ним сидить хлопець з їхнього села. Уявляєте, там батьки думали, що він убитий. А вони, виявляється, на одній зоні сидять. Так само невістка передала інформацію про ще одного хлопця з Житомирщини. Вона щотижня виходить на акції у Києві", – каже батько.
Погані думки подружжя "виганяє" працею. І мріє нарешті почути таке довгоочікуване: "Тато, мам, я вдома...".
"Коли після звільнення області довкола знаходили тіла людей, у мене щоразу серце опускалося в п’ятки"
Син Олександри зник 21 березня 2022 року. Село Слобода, де він жив, було в окупації. Тому хлопець вирішив залишити його. Він пішов у бік своїх. Але більше на зв’язок не вийшов.
Рідні виставляли фото хлопця в інтернеті, після звільнення області – зверталися в усі установи, куди рекомендувала влада. Також їздили до волонтерів, військових, здавали ДНК. Але ніхто нічого не міг розповісти. У відчаї Олександра навіть їздила до "бабок". Тоді одна з них сказала, щоб не плакала, син живий.
"Коли після звільнення області довкола знаходили тіла людей, у мене щоразу серце опускалося в п’ятки. Це страшне, жити й не знати, де твоя дитина", – ділиться думками матір.
Три місяці його шукали слідчі, щоправда, переважно у моргах. А він виявився в Курській області.
"Якось дзвонить телефон. Беру слухавку, а мені кажуть, що мій син знайшовся. Тоді додому з полону повернувся прикордонник. Він і розповів, що сидів з моїм сином. Виявилося, він майже дійшов до своїх, але його зупинили", – каже Олександра.
Співкамерник повідомив, що хлопець доглядає за пораненими українськими військовими, бо має медичну освіту.
Після цього жінка подала документи про те, що син у полоні. Понаписувала запити, аби його внесли до списків. Переконує, що автоматично це не робиться.
"Я з телефоном не розлучаюся. У серпні 2023-го був дзвінок. Людина представилася працівником Червоного Хреста. Тоді сказали, що мій син у Криму, передає, що дуже сильно нас любить, і щоб ми не хвилювалися. Я написала йому може п'ять листів, але чи вони дійшли до адресата, не знаю", – зітхає Олександра.
Вона каже, що крихтами збирає інформацію, коли повертають когось з колонії, де він перебуває. Ці дані шукає у спеціальних групах, де гуртуються люди, що чекають своїх. Іноді звільнені самі шукають контакти рідних у спільнотах громади, де живуть рідні їхніх співкамерників.
"Надія" гуртує довкола себе тих, хто чекає
Історія Ядвіги Лозинської з Дніпра доволі медійна. Матір чекає сина з 2014 року. Він зник під час Іловайського котла. Тоді ж вона здала ДНК, оскільки їй повідомили, що хлопці можуть перебувати в полоні під іншими іменами.
У 2015 році жінку сповістили, що є збіг ДНК з тілом, яке привезли зі Сходу 30 серпня 2014-го і поховали у Запоріжжі, як невідоме.
Матір тоді не визнала, що те тіло належить її синові. Головний її аргумент – 5 вересня 2014-го, коли воно вже було поховане серед невідомих, син телефонував їй з полону.
Ядвіга Лозинська стверджує, що до січня 2022-го вона розмовляла з сином телефоном двічі-тричі на рік. Крім того, за її словами, є свідки, які бачили його в полоні у вересні 2014-го. Матір переконує, що крайній раз розмовляла з сином 16 січня 2022-го: тоді він перебував на окупованій території.
У листопаді 2019 року вона домоглася ексгумації, аби зробити повторну ДНК.
"У 2015-му мені показували фото того тіла. Воно було ціле, але не схоже на мого сина. А у 2019-му ексгумували пакет з рештками різних тіл. Вони навіть були різного ступеня розкладання. Такого не може бути", – стверджує жінка.
ДНК-експертиза тривала пів року. За її результатами, тіло на 99,9% належить її синові. Однак ці результати Ядвіга все одно не визнає.
"Я здала свій аналіз ДНК в Міжнародній комісії зі зниклих безвісти в Гаазі. Нещодавно нарешті отримала дозвіл, аби зробити ДНК-експертизу профілю. Тобто, експерт з ДНК приїде з-за кордону і візьме матеріал невідомого тіла для експертизи. За документами, воно має зберігатися в Дніпрі. Звісно, чекати результату довго. Але я переконана, що то не моя дитина”, – каже Ядвіга.
Аби згуртувати людей, що перебувають у схожих обставинах, Ядвіга Лозинська створила громадську організацію "Надія". Жінка каже, що саме громадська активність і непереборна віра в те, що син живий, допомагає їй триматися і жити далі.
Аби допомогти собі, треба працювати з тілом
Психологиня Олена Надточій пояснює, що стан невизначеності, в якому живуть рідні полонених, вводить їх у хронічний стрес. Це виснажує організм. А неможливість планувати майбутнє призводить до стану безнадії та пригніченості.
Довге перебування у стресовому стані може перерости у тривожно-депресивний розлад. Ігнорувати це не варто, краще звернутися до спеціаліста. Тим більше сьогодні є багато фахівців, які надають такі послуги безоплатно.
"Мозку треба переналаштуватися і працювати над тим, щоб створити для себе прийнятні умови життя у невизначеності, щоб давати собі ресурс, щоб була можливість і сили жити це життя, чекати, вірити й бути готовим до будь-якої звістки", – каже фахівчиня.
І додає, щоб допомогти собі, потрібно насамперед працювати з тілом. Для заспокоєння можна застосовувати техніки дихання. Також допомагають вправи заземлення та стабілізації – тобто максимально повертатися до своїх відчуттів, у так званий стан "тут і зараз".
"Цих технік багато, вони відомі й доступні. Головне – практикувати. А ще – легалізувати для себе всі емоції. Ви маєте право відчувати будь-що, тому не замикайте це в собі", – рекомендує експертка.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
