8 кілометрів під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині

8 кілометрів під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині

Родина Крамаренків вибралася з Попасної на Чернігівщину
Мама і син Крамаренки. Наталія Найдюк

У червні 2022 року родина Крамаренків вийшла з автобуса в селі Мартинівка, що на Чернігівщині. Їхали майже дві доби з чотирма пересадками. На ту мить тато Юрій, мама Людмила і троє їхніх дітей – Денис, Юля та Ліза вимушено подорожували Україною вже майже півтора місяця. 20 квітня 2022 року вони пройшли вісім кілометрів з рідної Попасної до найближчого більш-менш "тихого" села Трипілля на Луганщині. Потім кілька днів жили в Бахмуті. Далі їхали з американським волонтером у Дніпро. А звідти – потягом до Львова. І ось нарешті доля і сила Фейсбуку завели їх на Чернігівщину.

Про Мартинівку, воєнні митарства родини Крамаренків та їхню особисту трагедію на волі, – далі у статті.

Поки в Попасній ішли бої, Мартинівка потерпала від обстрілів

8 км під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Пам’ятний хрест дорогою до Мартинівки. Наталія Найдюк

Село Мартинівка Прилуцького району належить до Парафіївської територіальної громади. Дорогою до села в лісосмузі стоїть хрест, який встановили у пам’ять про трьох тероборонівців з Прилук, яких убили 24 березня 2022 року. Місцеві розповідають, що чоловіків розстріляли з БТРу. Але тут дісталося й ворогам. Люди згадують, що навкруги стояло багато російської техніки, яку підбили українські військові. Після цього ворог почав лютувати і розстрілювати все підряд.

Адміністраторка місцевого ЦНАПу Ольга Кужман каже, що площа села – 420 гектари. Та після звільнення області тут живе лише кілька сотень людей. Чимало хат наразі пустують, тому в Мартинівці радо приймають ВПО.

Як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Біля ЦНАПу у Мартинівці. Наталія Найдюк

Одна з таких родин – Крамаренки, що приїхали з Луганщини. Поки ворог ракетами та бомбами стирав з карти їхню рідну Попасну, Мартинівкою йшли їхні вбивчі колони.

Як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Зруйнований будинок у селі. Наталія Найдюк

8 км під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Будинок в селі Мартинівка. Наталія Найдюк

Росіяни в селі не жили, однак регулярно проїжджаючи, вони поранили тут кількох цивільних. А 22 березня розстріляли в спину місцевого чоловіка Андрія Кікотя. Живим його востаннє бачив сусід Михайло Левченко.

8 км під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Михайло Левченко показує, де востаннє бачив Андрія Кікотя живим. ФОТО: Наталія Найдюк

А син Максим розмовляв з батьком телефоном за 10 хвилин до смерті.

"Батько був дуже наляканий. Відчувалося, що він не сам… Тато питав, коли я приїду. Я ще подумав, що він таке питає, як я приїду, якщо на Чернігівщині окупація, а я так далеко, на Черкащині. То була наша остання розмова, виходить, то він так прощався", – міркує Максим.

Воєнні злочини в Мартинівці скінчилися у квітні 2022-го, як тільки розвіявся слід останнього росіянина. А тим часом Крамаренки, ще навіть не знаючи про існування такого села, продовжували переживати власну трагедію в Попасній. Що таке війна, тоді 20-тисячне містечко залізничників дізналося ще в 2014-му, коли на три місяці опинилося в окупації.

"У 2014-му я була в декреті, якраз народилася Юля, наша друга дитина. Місто регулярно обстрілювали ЛНР-івці. Прилітало в будинки, гинули люди. Частина мешканців тоді виїхала з міста, та коли стало спокійніше, вони повернулися", – пригадує Людмила Крамаренко.

А разом із людьми тут знову вирувало життя: проводили фестивалі борщу, вареників. А на честь звільнення Попасної в містечку започаткували щорічний фестиваль української пісні "Паславський-Fest". Його назвали на честь воїна АТО Марка Паславського, який брав участь у звільненні міста і загинув під Іловайськом.

Повномасштабна війна застала Людмилу так само в декреті, тоді жінка доглядала за трирічною Лізою, їхньою третьою дитиною. Як і для інших українських міст, шлях до окупації тут почався з обстрілів: була артилерія, літаки, ракети. Спочатку стріляли на околиці міста, потім снаряди долітали скрізь. А з 10 березня в мікрорайоні, де жила родина, зник зв’язок, електроенергія та газ.

"Старшому Денису тоді було 17 років, Юлі – вісім, а Лізі – лише три виповнилося. Ми спочатку перечікували обстріли вдома. Але коли вони стали потужніші, переселилися в бомбосховище, що в міській раді. Нам давали гуманітарну допомогу: їжу, ліки, без цього було б зовсім туго. З кожним днем зруйнованих будинків ставало більше, помирали люди. Це було страшно", — каже Людмила.

Попервах бажаючих евакуюватися вивозили волонтери. Багато людей розуміли, до чого все йде, тому не зволікали. Інші ж мешканці сподівалися, що все скінчиться швидко і росіяни не зможуть окупувати місто. Та ці надії не виправдалися.

Приліт був прямо до бомбосховища, де сиділи люди

15 квітня до бомбосховища, де ховалася родина, прилетіла ракета. Спочатку щось просвистіло. Потім стався вибух. У підвалі сипалася штукатурка, падали уламки стіни. Один із них травмував ногу Людмили.

Лікарів у місті не було. Будинок Крамаренків також зазнав руйнувань. Безпечних місць у Попасній практично не лишилося. Тому родина чекала слушної нагоди, аби залишити місто.

8 кілометрів під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Будинок в Попасній. Уніан

У квітні 2022-го керівник Луганської ОВА Сергій Гайдай казав, що з початку повномасштабної війни в Попасній загинуло близько ста людей. Денис та Людмила бачили, як мерців закидували у вантажівку і везли за місто. Люди кажуть, що тоді у Попасній ходили чутки, що їх ховають у спільних могилах у навколишніх селах, де було менше обстрілів.

"Коли ми прийшли в бомбосховище у березні, там люди сиділи одне в одного фактично на головах. А вже у квітні воно спорожніло. Після того прильоту, коли поранило маму, у підвалі залишалися переважно літні люди. І ось одного ранку ми прокинулися, і вирішили, що час іти", – говорить старший син Денис про рішення евакуюватися.

Це було 20 квітня. Вже кілька днів ішли сильні дощі. Люди підмітили, що в такі дні обстрілів менше. Тому зранку Юрій, травмована Людмила та троє їхніх дітей взяли наплічники з найнеобхіднішим і вирушили до села Трипілля. Йти треба було вісім кілометрів.

"В селі ми нікого не знали. Попросилися в хату до людей. Нас пустили переночувати, висушили одяг, бо він змок до нитки. А наступного дня ми попросили вивезти нас у Бахмут. Ця послуга коштувала тисячу гривень", – каже Денис.

Оголошення про дім у Мартинівці знайшли у Фейсбуці

У Бахмуті родина прожила пару днів. Із третього дня перебування тут було платне, тому Крамаренки вирішили їхати далі, до Дніпра. Родину віз волонтер зі штату Огайо, США. За дорогу з людей оплати не брали. Далі був потяг "Дніпро-Львів" і тимчасовий прихисток в містечку Угнів.

8 км під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Денис та Людмила Крамаренки. ФОТО: Наталія Найдюк
"Як і більшість інших людей, ми їхали у невідомість. Чоловік, діти і кілька рюкзаків. Це все, що залишилося від нашого життя… На Львівщині ми прожили в містечку Угнів більше місяця. Спали в шкільному спортзалі на матрацах. Нас там було десь десятеро людей. Так, це некомфортно, але я дуже вдячна за той прихисток. Адже ми мали дах над головою, їжу, де помитися. Там я нарешті отримала лікування ноги", – розмірковує Людмила.

Крамаренки розуміли, що війна надовго, тому додому вони не зможуть повернутися ще тривалий час. Відтак почали шукати місце, де вони вп’ятьох зможуть пустити нове коріння. Одного дня на очі Юрію трапилося оголошення у Фейсбуці: люди пропонували дім для ВПО в Мартинівці. Подивившись на карті, чоловік зрозумів, що це на півдні Чернігівщини. Родина ніколи не була в цих краях, тому вирішили спробувати цю землю.

Добиралися до села дві доби. Спочатку їхали автобусом до Львова, потім потягом до Києва, далі електричкою до Ніжина, а вже звідти автобусом до Мартинівки. Природа, говірка, звичаї – у Мартинівці все відрізняється від звичного життя на Луганщині, адже кожен регіон має свої особливості. Але натерпівшись вимушених подорожей, люди вже не помічали різниці.

"Я вже не пам’ятаю тих перших вражень. Хотілося стабільності. Тут люди добрі, небайдужі. Звісно, життя в місті та селі дуже відрізняється. Але нас усе влаштовує. Тут немає обстрілів, тихо, ми далеко від фронту. Це усвідомлення заспокоює. Насправді, не важливо, де ми, головне, – що разом. Були разом", – розчулено говорить Людмила.

Найважча втрата

На жаль, родина Крамаренків переживає втрату. 6 березні 2024 року помер батько родини – Юрій. Він занедужав, потім піднялася висока температура, його на "швидкій" відвезли до лікарні в Ічню. Через деякий час чоловік помер.

Людмила досі не розуміє, як так сталося. Лікарі сказали, що чоловік мав запалення легенів.

"У нього були проблеми зі здоров’ям ще до війни. А потім додалося ще все пережите, нерви, переохолодження… У 2023 році Юра отримав інвалідність. Йому треба було ставити тазостегновий суглоб, але він його не дочекався", – зі сльозами розказує жінка.

Зараз Людмила сама виховує дітей. Денису вже 19 років, він вивчився на водія, зварювальника та автослюсаря в Ніжині. Наразі хлопець шукає роботу: уже став на біржу. Юля ходить до школи, а Ліза – в садочок. Обидва заклади розташовані в сусідній Більмачівці.

Як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Будинок Крамаренків. ФОТО: Наталія Найдюк

Родина живе за виплати для ВПО, також має бути пенсія зі втрати годувальника. Але попри всі ці непрості умови, в яких вони опинилися, Людмила та Денис переконують: допомога їм не потрібна. За дім та комунальні послуги родина не платить, іноді з їжею та канцелярією для дітей допомагають благодійні фонди.

Крамаренки чекають на перемогу. Кажуть, що дуже хочеться побачити родичів із Луганщини. Вони залишилися в окупації. Зв’язку з рідними практично немає. Зараз виїхати звідти вони не можуть, бо це коштує дорого, а сам шлях пролягає через Росію та Європу.

Наразі Попасна як місто існує тільки на паперах. Насправді ж воно зруйноване вщент: будинки, школи, лікарня, вагонне і локомотивне депо, вагоноремонтний завод, тощо стали історією. Відтак, схоже на те, що Мартинівка надовго стала домом для Крамаренків. Людмила з дітьми вже почуваються тут своїми: знайшли нових друзів, обробляють город, утримують місцевого собаку, який дістався їм разом із будинком. І все б нічого, аби не ця раптова втрата батька та чоловіка…

8 км під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Пам'ятник Тарасу Шевченку. ФОТО: Наталія Найдюк

8 км під дощем: як родина з трьома дітьми та травмованою дружиною тікала з Попасної і опинилась на Чернігівщині
Верх монумента загиблим у Другій світовій війні. ФОТО: Наталія Найдюк

А тим часом у самому селі потроху стираються відбитки обстрілів. Верх монумента загиблим у Другій світовій вкрили чорним траурним пакетом чи то брезентом. До речі, тільки з цього села в ті роки загинули 183 людини. А ось пам’ятник Шевченку відновили. Його нова голова трохи відрізняється кольором від бюсту. Для гостей – це ледь помітна різниця. А для місцевих – красномовний правдивий спогад про пережите.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.

На початок