Готують пончики з повидлом та біляші з м’ясом на грубці у старій шкільній їдальні: страви продають, а зароблені гроші віддають на потреби військових. Так жительки села Іваньків, що на Чернігівщині, допомагають українським захисникам. Збираються і готують жінки від початку повномасштабного російського вторгнення.
Ольга Чижик — одна з волонтерок. Розповідає, що готують вони майже без рецепту, все "на око".
"У нас великого рецепту нема. Треба на око розуміти. Це все треба робити від душі", — розповідає Ольга Чижик.
Жінка каже, що багато чого з продуктів вони приносять із дому.
"Варення несем, он, своє. М’яса, дивіться, дівчата нанесли також свого, молоко теж, масло, он, теж. .. Багато чого ми приносимо з дому. Усі дівчата щедрі у нас. Дружні".
Готові страви продають. Вторговані гроші йдуть на потреби військових.
"От сьогодні ми написали, що зібрані кошти підуть на допомогу нашим захисникам. А буває таке, що у нас поранені хлопці в селі є, то і пишемо, що виручені кошти підуть захиснику на лікування після поранення. Буває, люди пончики не беруть, але на благе діло гроші дають", — каже Наталія Остапенко.
Команда тут постійна: 10-14 жінок. Майже всі на пенсії. І майже у кожної хтось на війні. Найстаршій Марії Вовк – 77 років. У неї воює онук.
"Я сама живу, то вдома мені не сидиться. Якось бачимо, що треба робити, те й робимо".
Є в команді й один чоловік — Олександр Наливайко, він рубає дрова.
"Світла нема, ну ми ж на дровах топимо грубу. І все у нас тут по ділу".
Наталія Остапенко ділиться: спочатку вони не вірили, що на їхню випічку в маленькому селі буде такий ажіотаж.
"Ну село маленьке: ми не думали, що хтось буде купувати у нас ці пончики... Перша сума була 1650 гривень. Пончики були по 8 гривень. А зараз — по 10 гривень. І зараз у нас уже об’єми більші".
Смажать пончики, зазвичай, по суботах, коли до села приїздить пересувне відділення пошти.
"Приїжджає пошта. Звичайно, людям – пенсія. І наша Ніна Володимирівна з цими пончиками, пакетиками – і будь ласка".
Ніна Громова цього разу — головна продавчиня.
"Один, два, три, чотири і п’ять. Значить, сто двадцять п’ять і сто – 225 отуди в баночку. Люди розуміють, що треба допомогти. І допомагають, хто чим може і скільки може".
Пончики в коробці швидко закінчуються. Олена Александренко несе ще гарячих.
"Не тільки два, а й три заміси. Просять, усе просять, і не вистачає. Особливо оце як був благодійний концерт. Та й так оце часто ліпимо".
Крім цього, жінки плетуть для військових килимки. Кажуть: робили б щось іще, але на це бракує грошей.
"Нема у нас в селі спонсорів. Ми б в’язали і сітки. .. Аби у нас хто постачав і сітки, і матеріал. Ну що можемо на свої, зберемося, те і зробимо, відправимо. Усе робили б, допомагали. Що можемо, те і допомагаємо", — каже Олена Єзепа.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
