Українського журналіста Романа Сущенка арештували російські спецслужби 30 вересня 2016 року під час приватного візиту до Москви. Федеральна служба безпеки звинуватила його у шпигунстві. Заявляли, що затримали не журналіста, а полковника української розвідки. Два роки Роман Сущенко перебував у російському слідчому ізоляторі "Лефортово". Після судового вироку – 12 років ув’язнення в колонії суворого режиму, його етапували до СІЗО "Матроська тиша", звідти – до транзитного СІЗО у м.Кіров. Згодом – до виправної колонії суворого режиму № 11 у Кіровській області біля селища Утробіно. 7 вересня 2019-го Сущенко разом із іншими політв’язнями Кремля та військовополоненими моряками під час обміну повернувся з РФ.
До Дня пам’яті жертв політичних репресій, який відзначають 17 травня, ми поспілкувалися з Романом Сущенком. Про подробиці тих подій – читайте далі:
" ВДЯГНУЛИ ЛАНТУХА НА ГОЛОВУ Й ЗАКИНУЛИ В МІКРОАВТОБУС"
– Чи здогадувалися ви до затримання, що ФСБ збирає про вас інформацію?
– Ні. Ніщо не віщувало мені, що хтось намагається отримати про мене якісь дані. На той час – це 2015–2016 роки, я працював у Парижі власним кореспондентом "Укрінформу". Не помічав, щоб хтось цікавився моєю особою, діяльністю. Але, аналізуючи матеріали справи, поведінку й свідчення головного свідка обвинувачення, думаю, що ця операція тривала півтора–два роки. Десь рік російські спецслужби готувалися і ще рік реалізовували свій підступний задум. Працюючи журналістом у Франції, я висвітлював теми анексії Криму й війни на Сході України. Звертався до міжнародних та французьких урядових структур, дипломатичних установ із запитами та зверненнями прокоментувати позицій країн із тієї чи тієї теми, висвітлював діяльність росіян на міжпарламентському рівні, їх активну роботу в міжнародних структурах, зокрема в ЮНЕСКО, Раді Європи тощо, викривав фейкові новини та багато іншого. Більшість тем, над якими я працював, були у фокусі російських спецслужб. Відповідно, інформація збиралася, й на момент, коли мене затримали, у них уже був певний кейс про мою діяльність та про мою особу.
– Ви літали до Москви з приватним візитом до свого родича. Після затримання він не повідомляв вашій дружині, де ви перебуваєте? Йому заборонили розголошувати інформацію про вас чи погрожували?
– Я достеменно не знаю, бо ми з ним зараз не спілкуємося. Він боїться репресій проти себе. Його разом із дружиною залучали до судового процесу, як свідків обвинувачення. Вимагали, щоб вони підтвердили факт мого перебування в столиці Російської Федерації. Чітко уявляю, що їх, звісна річ, залякували. Вони люди поважного віку, вже пенсіонери, у них є донька, онук. І, відповідно, вони діяли до тієї ситуації, не зважаючи на наші родинні стосунки. Вони мене не обмовили, а просто підтвердили факт мого перебування. За що їм дуже вдячний, бо вони могли б укласти угоду з дияволом. Коли сталося затримання, дружина хвилювалася й телефонувала їм, але їх контролювали спецслужби. Різними пропозиціями заохочували її прилетіти, а це створювало б важелі впливу на мене. Це було небезпечно. Дружина зрозуміла відразу в чому річ і відмовила їм.
– Як тривало затримання? Чим аргументували арешт?
– Затримання було миттєвим. У мене була зустріч із людиною, яка (як потім виявилося) мене й обмовила. Це мій давній знайомий. Оскільки йому було важко пересуватися, він запропонував зустрітися в його авто біля метро. Провокував мене різними запитаннями. Обговорювали й конфлікт, і побутові речі. У мене була повна довіра до нього, говорив, що думав, відчував. Наостанок зустрічі він сказав: “Щось колесо спустило, піду перевірю”. Знайомий вискочив, а салон машини одразу заповнили працівники ФСБ, їх було десь чоловік 10-12. Обмежили будь-які мої дії. Вивихнули сухожилля правої руки. Мені оголосили підозру. Вдягнули лантуха на голову й закинули в мікроавтобус. Пів години возили містом, потім привезли до слідчого управління. Там оголосили, що мені висунуто обвинувачення за статтею "шпигунство". Заявили, що я збирав інформацію, яка становить державну таємницю і її розкриття може завдати шкоди обороноздатності та безпеці країни.
Відео затримання українського журналіста Романа Сущенка, оприлюднене ФСБ Росії:
– Чи є версії, чому ваш знайомий так вчинив?
– Мені досі невідомі його мотиви. Ми з ним не спілкуємося з моменту суду, а це сталося 4 червня 2018 року. Думаю, він пішов на це, маючи серйозні аргументи. Можливо, у нього були якісь складні стосунки із спецслужбами. Але він погодився на співпрацю, обмовив мене. Ми з ним знайомі із 1989 року. Наші дружини були подругами. Він військовий. Після розпаду Союзу служив у Росії. Ми спілкувалися, відносини були іншими, ще не було ніякої війни. Востаннє перед затриманням ми з ним бачилися у 2013-му. Тоді тривала Революція Гідності. Він був на боці злочинної клептократичної влади України. У цьому наші погляди розходилися. Ми навіть посварилися тоді. Через півтора року він сам вийшов на зв’язок зі мною, спілкувалися через “Skype”. Розповідав про свою службу, чим займається. Напевне, це і стало приводом, щоб обмовити мене. Як я дізнався, він все записував, потім виклав усе у свідченнях, які використало слідство та обвинувачення.
– Спецслужби пропонували співпрацювати з ними?
– Адвокат за призначенням говорила, що мені за цією статтею може бути передбачений вирок від 10 до 20 років ув’язнення. Відповідно, я був шокований. Після розмови з адвокатом у переддень суду до мене зайшов керівник одного з підрозділів слідчого управління й повідомив: «Романе Володимировичу, ми вам пропонуємо співпрацю із слідством». Сподівався на мою позитивну реакцію, та я ніяк не відреагував. Наступного ранку він знову до мене заходив. Відмовив йому вдруге. Усвідомлював, якщо погоджуся, то вони можуть вимагати, щоб я когось обмовив із журналістів, із моїх друзів, ще когось. Я відразу відмовився свідчити проти себе чи близьких родичів відповідно до статті 51 Конституції Російської Федерації. Фактично після того ніяких свідчень не давав.
– Які докази слідчі наводили, звинувачуючи вас у шпигунстві?
– Головним доказом були свідчення цієї людини. Фахівці ФСБ вправно змонтували записи наших зустрічей, щоб це виглядало переконливо для слідства та суду. Під час спілкування перед затриманням цей колишній товариш передав мені диск нібито із сімейними фото, а виявилося, що там якась дезінформація про навчання росгвардії. Ці докази лягли в основу справи. Також, як докази, використали мою робочу інформацію з ноутбука - фотографії, замітки та статті, які я писав у Франції.
"ТЕМПЕРАТУРА В КАМЕРАХ БУЛА НА РІВНІ + 13º, А ЗА ВІКНОМ УСІ -30º"
– Що можете розповісти про умови перебування в слідчому ізоляторі "Лефортово"?
– Цю будівлю 250 років тому, здається, збудував швейцарець Ле Форт. Він жив там і працював на російського царя. Після революції і до розпаду СРСР там розміщувалася буцегарня НКВД-МГБ-КДБ. Будівля унікальна за архітектурою та приміщеннями. У ній є 206 камер розміром 2х4,5 метра, кожна – розрахована на дві особи. Два ліжка, умивальник, туалет, шафи для книг і продуктів. У деяких камерах був телевізор і холодильник. У більшості немає. Одне вікно, грати. "Лефортово" – це така «елітна» слідча установа, де утримують як важливих персон-злочинців, так і безвинних людей. У різні часи там перебували російські корупціонери-губернатори, "авторитетні бізнесмени", яких раніше звали "злодії у законі", корумповані правоохоронці вищої керівної ланки, терористи, екстремісти, люди, яких звинувачують у незаконній наркоторгівлі, ну і підозрюваних у шпигунстві. Умови були більш-менш прийнятні, оскільки це режимна установа, до якої була прикута увага громадськості та влади. Усе офіційно, сухо, але дуже жорстко. Постійні обшуки. Спілкування з наглядачами заборонено, тільки короткі відповіді на запитання та реагування на вимоги. Повна ізоляція тиснула на психіку. Я бачив, що там багатьом людям зле. Розлади були психічні. Чув через двері камери, як одна жінка кричала, що її вбивають. Хлопець, мабуть, наркоман, теж кричав, просив сигарети і волав: "Врятуйте або вбийте мене!". У 2016 році я став свідком самогубства одного з ув’язнених. Його підозрювали в наркотрафіку, залякали тривалим терміном ув’язнення - 18-20 років. Він не витримав і повісився на дроті якимсь чином. Через віконце дверей бачив, як вивозили тіло. Одним словом, отримав прикрий досвід.
– Після етапування, у яких умовах перебували?
– Коли нас етапували у вагоні, що досі називають "Столипін", названий на честь прем’єр-міністра царської Росії Петра Столипіна, який придумав такі вагони для перевезення худоби потягами, то дуже грубо поводилися конвоїри. Став свідком не тільки нецензурних лайок, а й конкретних погроз. В’язням забороняли палити, у туалет один раз на добу виводили. Нас було восьмеро в одній плацкарті. Люди використовували пляшки, щоб сходити в туалет. Гарячу воду для чаю давали тільки двічі на добу. У слідчому ізоляторі Кірова теж грубо поводилися. У колонії мене безпідставно розмістили в штрафному ізоляторі для системних порушників режиму, рецидивістів. Наглядачі усіляким чином тиснули. Фізичних тортур не було, а психологічний тиск чинили постійно. Я вимагав перевести мене в іншу, більш теплу камеру й регулярно видавати гарячу воду. Почали погрожувати. Кілька разів був свідком, коли використовували рецидивістів, які в тюремній ієрархії мали певний статус і користувалися схильністю адміністарції. Вони приходили й "повчали" інших ув’язнених, а персонал в’язниці за цим спостерігав. Місцеві ув’язнені виготовляли з лез кип’ятильники й готувати собі чай, щоб хоча б якось зігрітися, оскільки температура в камерах була на рівні + 13 градусів за Цельсієм, а за вікном усі -30. Упродовж року металічні мікроелементи від лез завдавали серйозної шкоди їх внутрішнім органам: виразки страшні, гастрити тощо. Згодом, десь через півтора місяця мене відвідав український консул Черніюк Альберт Володимирович. Він вимагав і добився належних умов мого утримання від адміністрації колонії. Стало трохи легше.
– Із приводу чого виникали конфлікти зі співкамерниками?
– Зі співкамерниками були конфлікти переважно на побутовому підґрунті, оскільки там перебувають люди різних культур, рівнів освіти, досвіду та національностей. Але всі сварки залагоджувалися, бо шукали способи співіснування в обмеженому просторі.
– За період ув’язнень із кимось подружилися?
– Із усіма намагався налагодити добросусідські стосунки, товариськими не можу їх назвати, але щось людське потрібно було вибудовувати. За винятком однієї людини, із якою я познайомився та подружився в колонії. Він є чеченцем за національністю, протистояв режиму Кадирова в себе в республіці. Він дуже порядна людина, освічена, поважає родину, інші національності та релігії. Ми з ним спілкувалися на різні теми. Він на 10 років молодший, але таке враження, що на 30 років більше прожив у цьому світі. От з ним ми налагодили дружні стосунки. А ще потоваришував із представником місцевої фауни – із дуже розумним котом. Він там і щурів ловив, і людей слухав. Можливо, і мову нашу розумів. На прогулянці ми з ним постійно зустрічалися, розуміли один одного буквально з пів жеста.
– Під час ув’язнень ви малювали картини. Чому вирішили займатися саме цим?
– Я малював ще з дитсадка. Колись мені виховательки переконливо пояснили, що олівцями краще малювати на папері, ніж на шпалерах. Потім у школі малював. Коли мене ув’язнили, потребував психологічної терапії. Фактично, цей хист допоміг врятуватися. Спочатку перемальовував із того, що було під рукою, із журналів і газет фотографії. У "Лефортово" забороняли малювати будь-якими кольорами, окрім синього, чорного або фіолетового. Тому використовував кулькову ручку цих кольорів і простий олівець. Працюючи там, отримував деякі кольори за допомогою чаю, прального порошку, маркерів йоду та зеленки. Коли потрапив до колонії, там дозволили використовувати пастель і акварельні фарби. Їх мені привіз консул та бандероллю надіслав адвокат.
– Листи, які ви писали рідним, піддавалися цензурі?
– Так, постійно. Багато листів, яких я надсилав, не дійшли до адресатів. Малюнки теж деякі вилучили, а деякі просто вкрали. Я отримав приблизно 250 листів та листівок із усього світу. У свою чергу, намагався своїми листами підтримати дружину, сина, доньку, батьків і брата. Намагався передати їм оптимізм, щоб вони боролися, як і я.
"В УКРАЇНІ ДОСІ ВІДСУТНЯ ЗАКОНОДАВЧА БАЗА ДЛЯ СОЦЗАХИСТУ БРАНЦІВ КРЕМЛЯ"
– Як тривав період адаптації після повернення?
– Було кілька етапів реабілітації. Перший, це медикаментозний. Його було призначено після медичного огляду у Феофанії. Там у стаціонарі я його і проходив. Потім був психологічний етап. Пізніше довелося пройти відновлення в національному реабілітаційному центрі Латвії "Вайварі" на запрошення уряду країни. Латвійці дуже потужно та з усією серйозністю підійшли до реабілітації українських громадян. Залучали фахових психологів, лікарів і, навіть, капеланів. Я не сказав би, що повністю адаптувався, оскільки сняться жахіття. Спогади мене досі не полишають. Коли перебував у "Лефортово", то втратив батька. І цей біль мене не полишає. Хотів би сказати, що з часом стане легше, але не стало. Потихеньку з цим болем звикаєшся. Коли втрачаєш рідну, близьку людину, то згодом розумієш, що вже ніколи не будеш колишнім. Ця втрата назавжди. Це не змінити. Як тільки ви приймете цей біль, змиритесь, ви зможете бути з рідною людиною душею, з вами завжди буде її любов, яку вона дарувала вам, коли була поряд. Від цього болю не сховатися. Якщо його уникати, то зітрете з пам’яті рідну людину, усе її життя, корисні поради, останню посмішку, слова. Назавжди. Потрібно прийняти цей біль і так ви збережете пам’ять про близьку вам людину.
– Чим зараз займаєтеся?
– Працюю в "Укрінформі" власним кореспондентом. Мені доручили кілька тем, які я веду. Робота допомагає адаптуватися. Звісна річ, намагаюся тримати на вістрі тему українських бранців. Нещодавно публічно звертався до Комісара ради Європи з прав людини Дуні Міятович, щоб вона відвідала наших в’язнів на території анексованого Криму, на окупованих територіях Сходу України і в російських тюрмах. Сьогодні там кілька сотень українських бранців. Про них, на жаль, починають забувати. Я точно знаю, що двоє із звільнених 7 вересня 2019-го, зараз мають серйозні проблеми. Це Станіслав Клих та Олексій Сизонович. Першому представники української влади пообіцяли психологічну реабілітацію за кордоном і, наскільки я знаю, не дотрималися слова. А ось Олексій, на превеликий жаль, не може оформити собі пенсію. Частина документів, які могли би підтвердити його трудовий стаж, залишилася на окупованій території. Туди він не може дістатися. Людина – на межі відчаю, йому немає за що жити, у нього серйозні фінансові проблеми. Хотів би, щоб влада звернула на це увагу. Крім того, в Україні досі відсутня законодавча база для соціального захисту колишніх та чинних політичних бранців Кремля та членів їх родин. Верховна Рада досі не ухвалила закон про статус "політв’язня". У недалекому минулому цим питанням опікувалася колишній міністр Оксана Коляда, але не встигла. Дуже шкода. Люди, які повернулися і які досі перебувають у ворожому полоні та члени їх родин, не мають відповідного статусу, не можуть отримати від держави відповідне соціальне та медичне забезпечення.
– Чи відвідуєте Черкаси, місто свого дитинства?
– Так, звісно. Раз на місяць намагаюся бути в рідній домівці. Маму потрібно підтримувати, племінника, брата, із друзями побачитися. У мене найтепліші спогади про рідне місто, наш козацький край. Я там ходив до дитсадочка, навчався в середній школі №5. У Черкасах минуло моє дитинство, проходила частково юність. За будь-якої нагоди намагаюся відвідувати Черкащину.
Підготувала Тетяна Недбайло
