Черкащанин Олександр Комаров з позивним «Комарь» загинув від удару російського БпЛА 27 серпня 2026 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. Він пройшов оборону Костянтинівки, служив на Херсонщині, Донеччині, Харківщині та Сумщині й керував дроном, який став «нічним жахіттям» для росіян. Йому було 34 роки.
В Олександра залишилися дружина Юлія та двоє дітей: восьмирічний Давід, 15-річна Діана. Нині вони наново вчаться жити без опори та рідної людини поруч. Спогадами про свого чоловіка Юлія поділилася в інтерв'ю Суспільному.
«Мій чоловік був сімейною, доброю та відповідальною людиною. Був моєю найближчою людиною, опорою і батьком наших дітей. Міг бути серйозним, але водночас умів жартувати, підтримати й розрядити ситуацію. Завжди намагався захищати тих, хто був йому дорогий. Таким він був і в житті, і на війні. Найважче зараз усвідомлювати, що його більше немає поруч. Для мене він назавжди залишиться не лише військовим і захисником, а передусім моїм чоловіком, нашим татом і рідною людиною. Саме таким я його пам'ятатиму».
Юлія додала, що найбільше цінувала у своєму коханому його доброту, щирість і надійність.
«Він був людиною, яка завжди могла підтримати, допомогти й не залишити близьких в біді. З ним було легко спілкуватися, він був веселим, умів пожартувати й створював навколо себе хорошу атмосферу. А ще я дуже цінувала його ставлення до сім'ї — він щиро любив нас і завжди переживав».
А для сина Давіда та доньки Діани тато Олександр завжди був опорою та прикладом.
«Він був найкращим татом, якого тільки можна було мати. Він дуже любив дітей і завжди намагався проводити з ними якомога більше часу. Діти дуже його любили, тягнулися до нього й завжди чекали вдома. Ми часто всі разом дивилися фільми, мультфільми чи серіали. Любили кудись вибиратися: в зоопарк, у кафе, гуляли в парках, їздили до Києва. Це були звичайні сімейні моменти, але зараз я розумію, наскільки вони були для нас цінними».
Олександр став добровольцем від початку повномасштабної війни, розповіла Юлія.
«Це було його власне рішення. Він розумів, що попереду буде важко і небезпечно, але для нього було важливо захищати Україну та своїх людей. Я, звичайно, дуже хвилювалася за нього і боялася. Але знала його характер і розуміла, що якщо він уже прийняв це рішення, то відступати від нього не буде. Він вважав своїм обов'язком бути там, де потрібен».
Як розповіла Юлія, з чоловіком завжди була на зв'язку, коли це було можливо.
«Я розповідала йому про дітей, про наші справи, а він розповідав, як у нього. Я завжди чекала його дзвінків і дуже раділа, коли чула його голос. Для мене було важливо відчувати, що він поруч хоча б через телефон».
Олександр служив на Херсонщині, Донеччині, Харківщині та Сумщині. Брав участь в обороні Костянтинівки. Він був сапером-розвідником у 36-й окремій бригаді морської піхоти.
«Ми знали про його роботу сапером усе, що він хотів нам розповідати. Він ніколи не намагався щось приховувати від сім'ї чи робити вигляд, що все добре, якщо було інакше. Навпаки, він завжди говорив із нами відверто і розповідав про свою службу, про те, що відбувалося на роботі, і про моменти, які переживав. У нього не було якихось тем, про які він принципово мовчав, щоб ми нічого не знали. Він говорив усе як є. Він не приховував від нас свої переживання, але водночас намагався не показувати, наскільки важко йому самому».
«Там пекло» — ці слова чоловіка Юлія найбільше запам'ятала:
«У цих словах було дуже багато всього — і втома, і пережите, і те, наскільки важкою була його служба. Він розповідав нам про ці напрямки, але ніколи не втрачав зв'язку з родиною».
Востаннє Юлія бачила свого чоловіка 18 серпня 2026 року, коли він повертався на службу на Харківщину.
«Ми попрощалися, навіть не думаючи, що це буде наша остання зустріч. Ми говорили 27 серпня вранці. Він написав мені: "Добрий ранок". Я відповіла йому. Потім він намагався до мене додзвонитися, але не зміг. Коли в мене з'явився інтернет, я сама йому передзвонила. Ми трохи поговорили, а наприкінці домовилися, що ввечері ще зателефонуємо одне одному».
Утім, ввечері Юлія уже не змогла додзвонитися до свого Олександра.
«Я телефонувала протягом дня, але він не відповідав. Спочатку я просто чекала і думала, що він зайнятий або не має можливості взяти слухавку. Я тоді навіть не могла подумати, що наша ранкова розмова буде останньою. Та з часом почала розуміти, що щось не так. Про його смерть нам повідомили, але ще до того моменту я вже сама відчувала, що сталося щось страшне. Це був день, який я ніколи не забуду».
Як з'ясувалося: Олександр загинув на Харківщині під час виконання бойового завдання унаслідок удару БпЛА. У захисника залишилися двоє дітей: восьмирічний Давід та 15-річна Діана.
«Для Діани це усвідомлена втрата людини, яка була важливою частиною її життя. Їй важко прийняти, що тепер вона вже не зможе зателефонувати йому, почути його голос чи просто поговорити з ним про щось звичайне. Давід ще маленький, йому лише вісім років, тому він переживає це по-своєму. Він може не до кінця усвідомлювати, що означає втратити тата назавжди, але дуже відчуває його відсутність. Йому не вистачає батька поруч, його уваги, розмов і звичайних моментів разом».
Як додала Юлія, нині вони вчаться жити без рідної людини поруч та тримати в пам'яті лише позитивні моменти.
«Діти часто згадують, як проводили час із татом. Діана згадує їхні розмови, жарти та просто моменти, коли тато був поруч. Давід згадує, як тато приділяв йому увагу, грався з ним і проводив разом час. Найбільше вони згадують саме звичайні сімейні моменти, які раніше здавалися буденними, а тепер стали для них найдорожчими».
А вдома залишилися його речі, які береже особливо.
«Усі його кепки, худі та футболки тепер ношу я. Також я ношу його улюблену сумку. Для когось це просто одяг чи звичайна сумка, але для мене це речі мого чоловіка. Вони нагадують мені про нього, про його присутність поруч і про наше спільне життя. Мені дуже важливо їх зберігати й носити, бо так я відчуваю його частинку поруч із собою».
Проте Юлія хоче, аби діти пам'ятали свого тата не лише як військового, а насамперед як люблячого батька.
«Щоб вони пам'ятали його добрим, щирим, турботливим і таким, яким він був поруч із ними. Хочу, щоб Давід пам'ятав, як тато любив його, проводив із ним час і завжди радів йому. А Діана — розмови, його підтримку і те, яким важливим для неї був їхній зв'язок. Найбільше я хочу, щоб вони ніколи не сумнівалися в одному — тато їх дуже любив. І щоб, коли вони виростуть, вони пишалися тим, якою людиною він був».
