Черкащанин Владислав з позивним «Тріумф» з квітня 2026 року — командир дивізіону 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта. Раніше він брав участь в операції Об'єднаних сил, де разом з побратимами виконував бойові завдання на Донеччині.
Вторгнення захисник зустрів на Київщині, а згодом вирушив на Херсонщину для оборони. Про навчання в Академії сухопутних військ, про службу та відповідальність перед підлеглими Владислав розповів в інтерв'ю Суспільному.
Своє життя з військовою справою Владислав повʼязав ще задовго до повномасштабного вторгнення. У 2016-му він вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
«Було багато практики, польових виходів, тактичної та вогневої підготовки, стрільби з різного артилерійського озброєння. За ці чотири роки я отримав не тільки професійні знання, а й досвід роботи в колективі, навички прийняття рішень та відповідальності за підлеглих».
Згодом, у 2020 році, Тріумф став старшим офіцером батареї на самохідній артилерійській установці.
«Тоді я став учасником ООС. На той час після бойового злагодження підрозділу, ми виїхали в Донецьку область, місто Світлодарськ, перебували на бойовому чергуванні, працювали тільки вночі, бо була заборона на застосування артилерії».
Повномасштабне вторгнення військовий зустрів у Київській області на одному з полігонів:
«Після того як росіяни перетнули кордон, ми відразу вирушили ешелоном в Херсонську область».
Владислав пригадав своє перше бойове завдання: потрібно було зупинити штурм через Антонівський міст. Тоді він був командиром батареї самохідного артилерійського дивізіону:
«Працювали з самохідних гармат на відстані до десяти кілометрів. Спроба зупинити штурм не вдалася, оскільки противник використовував десант з гелікоптерів, що змусило нас трішки відступити і тримати вже саме місто Миколаїв. На Миколаївщині ситуація була дуже напруженою. З перших днів відчувалося, що це вже не навчання і не підготовка, а справжня війна. Миколаїв був напівоточений противником, працювали безпосередньо на два-три напрямки».
Та, як додав Владислав, мав відповідальність не лише за себе, а й за своїх побратимів:
«За одну ніч звичне життя закінчилося. Ми чекали нових завдань, не знали, яким буде наступний день. Особливо важко було усвідомлювати відповідальність за людей. Ти бачиш поруч своїх військовослужбовців, розумієш, що вони так само хвилюються, але водночас від тебе чекають спокою та впевненості. Навіть коли всередині було дуже тривожно, потрібно було зібратися, вирішити і вести людей за собою. За роки служби я зрозумів, що командир — це не той, хто просто віддає накази. Це той, хто в потрібний момент має бути поруч, підтримати, прийняти рішення і першим взяти на себе відповідальність».
З 2020 року змінив і свою манеру командування, розповів військовослужбовець. Раніше спирався на те, чого навчили в академії: дисципліну, чіткість, виконання поставлених завдань, а нині ж — слухає людей.
«Намагаюся зрозуміти їхні сильні та слабкі сторони, більше пояснюю, чому саме потрібно зробити те чи інше. Для мене стало важливо не просто поставити завдання, а переконатися, що людина його зрозуміла і знає, що я сам готовий відповісти за своє рішення. Я став спокійнішим у прийнятті рішень, більше довіряю своїм людям і менше вважаю, що командир завжди повинен демонструвати лише жорсткість».
Але, додав, складно залишатися спокійним, коли розумієш, що від твоїх рішень залежать життя інших людей.
«Було б неправдою сказати, що з часом це перестає хвилювати. Для мене спокій — це не відсутність страху. Це здатність діяти й брати на себе відповідальність, навіть коли всередині дуже непросто. Мабуть, найважливіше — після кожного такого рішення ти все одно повертаєшся подумки до своїх людей і питаєш себе: "чи міг я зробити це по іншому?"».
У 2024 році Владислав став старшим помічником об'єднаної вогневої підтримки.
«Я фактично перейшов від командування батареєю до роботи на рівні бригади, де потрібно було координувати застосування різних вогневих засобів, таких як танки, міномети, артилерійські установки, ударні дрони тощо. До моїх основних обов'язків входили планування та організація вогневої підтримки, координація роботи артилерійських підрозділів, взаємодія з командирами та іншими елементами управління, а також контроль за виконанням поставлених завдань».
Захисник розповів, чим ця посада відрізнялася від роботи командира батареї:
«Якщо командир батареї, в першу чергу, відповідає за своїх людей і свій підрозділ, то тут потрібно було бачити ситуацію ширше, швидко обробляти інформацію, узгоджувати дії між різними підрозділами та приймати рішення в умовах постійних змін».
За час повномасштабного вторгнення найбільше змінилися підходи до роботи та й самі люди, вважає військовослужбовець:
«Техніка постійно вдосконалюється, з'являються нові засоби розвідки, зв'язку та ураження, змінюється тактика, але все це змушує нас постійно вчитися й адаптуватися. Якщо порівняти початок моєї служби з сьогоднішнім днем, то найбільша зміна для мене — це швидкість, з якою все відбувається».
У квітні 2026 року Владислав став командиром артилерійського дивізіону військової частини. Розповів, що змінилося у роботі після призначення командиром:
«Я вже мав досвід командування батареєю та роботи на рівні вогневої підтримки, але командир дивізіону — це зовсім інший масштаб. Якщо раніше я зосереджувався на роботі окремого підрозділу або координації вогневої підтримки, то тепер відповідаю за весь дивізіон — людей, їхню підготовку, організацію роботи, техніку, виконання завдань і загальну злагодженість підрозділу».
Нині ж його підрозділ готовий в будь-який момент виконати поставлені завдання.
«Для цього підтримуємо готовність особового складу, техніки та озброєння, постійно вдосконалюємо підготовку й взаємодію між підрозділами. Як командиру, мені важливо, щоб кожен військовослужбовець чітко знав свою роль і був готовий діяти злагоджено та професійно».
Та, як додав, війна змінила його як людину:
«Я став набагато більше цінувати прості речі — час із рідними, життя, можливість просто повернутися додому у відпустку. Я став спокійніше ставитися до багатьох речей, навчився швидше приймати рішення і не відкладати важливе на потім».
Виплеснути втому та переключити голову після служби допомагають тренування:
«А вдома все набагато простіше — розмови з близькими, звичайний вечір разом, домашня атмосфера. Та попри все, маю найбільшу мрію — щоб війна закінчилася, усі наші хлопці та дівчата повернулися додому і родини знову могли жити без постійної тривоги. Хочу більше часу проводити з рідними, спокійно прокидатися вранці, займатися улюбленими справами, подорожувати Україною і просто насолоджуватися звичайним життям. Думаю, після всього пережитого саме звичайне мирне життя стане найбільшою цінністю».
