Військовослужбовець Роман Ковальов на позивний «Коваль» родом із Луганщини. За освітою — педагог професійного навчання. У 2020 році підписав контракт із Державною прикордонною службою України, а після початку повномасштабного вторгнення брав участь у бойових діях. Після поранення та тривалої реабілітації його визнали непридатним до військової служби. Нині чоловік працює старшим інструктором Центру підготовки громадян до національного спротиву та навчає стрілецької тактичної підготовки на Черкащині.
Про те, як повернення до цивільного життя стало не завершенням військового шляху, а його продовженням в іншій формі, Роман Ковальов розповів в етері Українського радіо Черкаси.
Хто ви за освітою? Чим займалися до повномасштабного вторгнення?
Я навчався у Луганському національному університеті Тараса Шевченка. За фахом я педагог професійного навчання. Воно десь взаємопов'язане — інструкторська справа і навчання.
А ви колись думали в дитинстві, що ви станете військовим?
Не замислювався над цим. Звісно, форма — це все красиво, але, мабуть, і пішов навчатися на педагога, бо хотів бути ним. У мене мати за фахом педагог. Вона 20 років пропрацювала в школі. Але я не викладав. Одразу після закінчення університету я закінчив бакалаврат і підписав контракт в Державній прикордонній службі. Тобто була можливість ще йти далі на магістратуру вчитися. Але я вибрав службу. Спочатку служба була переважно повсякденною роботою — наряди, патрулювання, перевірка державного кордону. Працював за графіком. Але 24 лютого 2022 року служба змінилася.
Що Вас мотивувало долучитися до Збройних Сил?
У 2020 році долучився до Збройних Сил, оскільки я проживав на кордоні з Російською Федерацією. Буквально за 20 кілометрів у нас знаходилася військова частина, прямо у мене в селі. Тобто я біля неї жив. У мене було дуже багато знайомих, багато друзів, я з ними спілкувався і вирішив обрати саме цю професію для себе. Військового досвіду до служби не було.
В яких умовах у 2020 році ви здобували військовий досвід? Як проходила ваша військова підготовка? Де ви служили?
Моя військова служба проходила суто на кордоні. Тобто це були прикордонні наряди, прикордонний патруль, зокрема. Це перевірка державного кордону, дотримання правил державного кордону, перевірка знаків. Тобто, знаходився постійно на кордоні. Була служба. 2020 рік і до повномасштабного — це більш-менш були такі лояльні умови служби. У мене графік був два через два — дві доби на роботі, дві доби вдома.
Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
23 лютого ввечері я здав зміну, пішов додому відпочивати. І о 4:30 мені зателефонували з військової частини. Черговий сказав, що треба негайно прибути на заставу. Я прибув, нас одразу озброїли. Деякі хлопці одразу виїхали на кордон тримати позиції. Ми залишалися на заставі, чекали наказу. І потім, після обіду, надійшов наказ, що треба було відступити, тому що на нашій ділянці дев'ять гелікоптерів перетнули кордон. І нам надали наказ відступати. Ми відступили, і вже в Кремінній почалися перші бої.
Скільки часу ви перебували у війську та як потрапили до національного спротиву?
У 2022 році, як почалося повномасштабне вторгнення, мені довелося провоювати ще два роки. 17 січня 2024 року я отримав поранення. Це був Бахмутський напрямок, населений пункт Курдюмівка. Після цього була важка реабілітація — дев'ять місяців у госпіталі. Потім була військово-лікарська комісія, мене визнали непридатним до військової служби. І за станом здоров'я мене звільнили з військової служби. Потім десь пів року я пробув вдома, відновлювався ще. І згодом долучився до Національного спротиву у квітні 2025 року.
Якими були два роки служби під час повномасштабного вторгнення? Які обов'язки виконували?
Заступали на позиції, виконували військове завдання. Тобто, не було такого, що все було одноманітне. Кожного разу були різні задачі.
Якою пригадуєте цю службу?
До повномасштабного вторгнення нічого, в принципі, складного там не було — служба і служба. А потім, звісно, вже доводилося і в польових умовах жити. Тобто, не було такого, що ти прийшов додому, виспався, покупався, поїв. Це було в польових умовах — в січні це було мінус 20 градусів, мінус 25. Доводилося в окопах спати, жити.
Після поранення і вашого відновлення над чим ви тоді в цей момент розмірковували? Якою була ваша адаптація?
Саме головне — це не замикатися в собі, розуміти, що ти можеш далі приносити користь суспільству. У моєму випадку я долучився до національного спротиву, де я можу передавати свої знання та навички людям, які на даний момент зараз актуальні і необхідні. У моєму випадку адаптування — це робота, оскільки багато побратимів у нас працюють. Також реабілітація — це спорт. Я займаюся адаптивним видом спорту — це волейбол сидячи.
Коли ви почали займатися адаптивним спортом?
Уже рік займаюся. Торік восени я долучився до заходу «Бійці духу». І потім потихеньку-потихеньку почав цікавитися, мене запросили до волейболу. Я прийшов, спробував, мені сподобалося. Займаюся цим і надалі.
Скажіть, будь ласка, які наразі виклики все-таки залишаються актуальними для вас?
Це, мабуть, адаптація ветеранів, які тільки повертаються до суспільного життя. Їхнє фізичне, моральне здоров'я, працевлаштування. Хотілося, щоб за них держава не забувала, щоб вони могли якось себе проявляти, щоб вони були корисними цій державі.
Після реабілітації ви долучилися до Нацпротиву. Чи не розмірковували над іншими професіями?
Мабуть, одразу вирішив долучитися до Нацспротиву, тому що він більше до душі. Після служби не так багато часу пройшло. І ці всі навички залишилися.
Що найбільше цікавить аудиторію, яка до вас приходить? Як вдосконалюєте свої знання?
Я викладаю стрілецьку підготовку і тактичну підготовку. Стрілецька підготовка — це безпосередньо основи поводження зі зброєю, безпечного поводження зі зброєю. Тактична підготовка — це пересування на полі бою. Проводимо стрільби. Також зараз у нас курс є «Підготовлюємо людей до стрільби».
Як ви отримували ці знання?
Це все з досвідом приходить.
Про що ви мрієте?
Це, мабуть, не загадка буде — українці мріють, щоб скоріше закінчилася війна, щоб ми могли повернутися додому.
Інтерв'юерка Альона Ніколенко
