Черкащанин Андрій Шарапанюк — гранатометник 115 окремої механізованої бригади. Брав участь у боях на Покровському та Сумському напрямках, та з 28 червня 2023 року звʼязок з ним урвався.
Чоловік зник безвісти поблизу Бахмута, розповіла Суспільному Наталія Шарапанюк.
Наталіє, як ви познайомилися з Андрієм?
Чоловік з Уманщини, із села Доброводи, я — зі Звенигородського району. Ми разом навчалися в Черкасах у ліцеї. Там і познайомилися, декілька років зустрічалися, потім одружилися. У нас народилася донечка Єва. Чоловік робив ремонти. У нього, як кажуть люди, золоті руки, він дуже багато чого вміє.
Як ваш чоловік долучився до лав ЗСУ?
Андрій служив строкову службу, але загалом він не був повʼязаний з військовою службою. Він приходив до ТЦК в перші дні, але там була велика черга, він так туди й не потрапив. 13 вересня 2022 його мобілізували, він став гранатометником 115 окремої механізованої бригади.
Вдавалося підтримувати звʼязок на відстані?
Єва з Андрієм спілкувались телефоном, завжди дуже раділа йому. Вона його дуже любить. Часто просить фото і відео з ним переглядати. А ще дуже часто запитувала: чому тато не поруч? коли він приїде?
Ближче до травня його відпускали у відпустку, він до нас приїздив на трошки. І вже тоді були відчутні такі зміни в ньому.
Навіть пам'ятаю, що коли ми пішли з донькою в кафе, і я помічаю, що він не може вже наскільки розслабитися, проводити час, як раніше ми його проводили. Коли я запитувала: як ти? чим я можу тобі допомогти? Він казав: просто зрозумій мене, я не можу так швидко перемкнутися. Тим більше, що він вже розумів, що відпустка дуже швидко закінчиться, і що він знав, куди буде повертатися. Але він розумів, що це потрібно.
Яким був шлях вашого чоловіка у війську?
Він був на різних напрямках: в жовтні 2022 року він був в Покровську, потім через місяць, в листопаді, вже він був поблизу Мирнограда. Він знімав відео, показував зруйновані будинки поблизу лінії фронту, наскільки там складно. Але казав, що люди поруч були добрі — допомагали, давали і харчі, і дрова давали.
Потім із січня 2023 року були Суми. У травні його відправили на Бахмутський напрямок в село Роздолівка, там він зник. Звʼязок з ним обірвався.
Як ви дізналися про зникнення Андрія?
28 червня ми з ним, можна сказати, що випадково вийшли на зв'язок. Зазвичай ми зідзвонювалися ближче до вечора, коли я верталася з роботи. А тут вдень, у мене була обідня перерва на роботі, і я побачила випадково, що він в онлайні. І не знаю, ніби ось так відчула, і так мені прям аж дуже захотілося йому зателефонувати.
Він розповів, що знаходиться саме "на нулі". Вже вони виконали бойове завдання і чекали, допоки приїдуть їх, заберуть. У них вже були втрати, були поранені, яких вони готувались евакуювати. Він казав: не хвилюйся, все добре, я живий, я чекаю, поки мене заберуть, і як в мене буде тільки можливість, то я тобі перетелефоную.
Наступного дня мені зателефонував його побратим і сказав, що Андрій перестав виходити на зв'язок. Коли прийшла інша група їх змінити, то вони не знали де наші позиції, і Андрій та ще кілька побратимів його пішли показувати, де знаходяться наші позиції і саме тоді вони зникли.
Хлопці вже трішки згодом ходили на ймовірне місце зникнення, туди, куди вони мали йти, де показувати позиції, і що вони там знайшли засоби захисту, тобто бронежилети і автомати, а тіл, слава Богу не було. Тому є велика ймовірність, що вони в полоні.
Окрім чоловіка у вашій родині ще хтось долучився до ЗСУ?
У нас ще якось так трапилося, що в кінці червня 2023 року, чоловік перестав виходити на зв'язок, а буквально на початку липня, — восьмого, повідомили, що загинув мій рідний брат. І це стало для мене великою травмою, бо старший брат був для мене і братом, і татом, адже тато помер, ще коли я була маленькою.
Мій брат Петро Степаненко був бойовим медиком 118 бригади. Він загинув під час першого бойового виїзду у Кліщіївці Бахмутського району. Коли його підрозділ потрапив під масований артилерійський та мінометний вогонь, було багато поранених, і на той момент евакуація була неможлива. Він стабілізував поранених, виносив їх у безпечну зону. Останній вихід став для нього фатальним — закривши собою побратима під ворожим вогнем, він загинув. Президент нагородив Петра найвищим званням — Герой України.
Що вам допомагає триматися ці три роки?
В нас взагалі є спільна мрія — власне житло, наш будинок. Ми вже почали робити неабиякі кроки до цієї мрії. Маємо невелику ділянку, де разом із чоловіком, буквально вдвох дуже багато зробили всього. Ми разом заливали фундамент, разом робили каналізацію, ми разом з ним посадили садок.
Так само донечка, ми дуже її чекали, дуже її хотіли. Бувають такі моменти, що ти ніби здаєшся, але потім донька прибіжить, щось розповість, ти з нею пограєшся, і якось вже стає трішки легше.
Їй зараз шість років, вона все розуміє, ми з нею говоримо, я їй пояснюю, що так потрібно, тато нас захищає. Коли вона бачить військових в місті, то запитує: чому вони тут, а тата немає? Я їй пояснюю, що можливо вони також як тато колись приїхали у відпустку чи на лікування. Донька для мене — дуже сильна підтримка.
Я завдяки їй тримаюся, бо ми зараз з нею вдвох тут проживаємо в Черкасах. Вона торік вже пішла в перший клас. Я дуже чекала, що чоловік повернеться і її поведе до школи. Але, на жаль, того не трапилось. Та ми не втрачаємо віру. Я щиро вірю, що він живий, що він повернеться.
Також не дає лишитися самій сестра чоловіка, вона також дуже багато що робить для повернення свого брата. Вона — голова об'єднання родин в нашій бригаді і не тільки в нашій, їздить на зустрічі з координаційним штабом.
Ми ходимо на акції, тому що також розуміємо, що маємо говорити, маємо нагадувати суспільству і всім, що війна ще триває, що вона ще не закінчилася. Люди є різні, з різними думками. Було таке, що навіть говорили, що тим, хто виходять на ці акції, можливо, їм там платять. Це смішно навіть, тому що ніякі гроші не замінять рідну людину, близьку, кохану людину.
