Черкащанин Артем Кулініч вступив до війська, коли його батько Руслан потрапив у полон. Перед цим отримав кілька відмов через юний вік. Служив у Третій окремій штурмовій бригаді. Батько Руслан Кулініч — морський піхотинець. Був у російському полоні понад три роки. Звільнений під час обміну 20 червня 2025 року.
Про мотивацію та бойовий шлях, Артем та Руслан Кулінічі розповіли Суспільному в ексклюзивному інтервʼю.
Пане Руслане, розкажіть, відколи ви у війську і як ви стали до лав захисників України?
Я добровільно став до лав захисників України, підписав контракт з 35 бригадою морської піхоти, яка базувалася 2020 року під Одесою, потрапив у розвідувальну роту. Відразу поїхав у сектор — Торецьк, Зайцево, Майорск. По закінченню контракту підписав новий — з 36 бригадою, це було 27 січня 2022 року. 29 січня я вже був у Маріуполі, застав повномасштабку на позиціях в районі Широкиного.
Яким для вас був ранок 24 лютого 2022 року?
У нас почались обстріли не 24 лютого. Для нас повномасштабна війна почалася десь з 20 лютого. Були обстріли з градів, з артилерії. Всі були готові до цього, але що так росіяни попруть — ніхто не розраховував. 24, коли почали обстрілювати Київ, інші міста, ми зрозуміли, що почалася повномасштабна війна.
А яку роботу ви виконували?
Ми були на позиціях в Широкиному. Я був у взводі безпілотників, ми виїжджали, відпрацьовували, передавали розвідувальні дані й поверталися. Мій взвод був біля села Сопине.
Ви були на заводі імені Ілліча. Що там відбувалося? Які епізоди із оборони Маріуполя ви могли би виокремити?
Ми виїхали під Маріуполь, в пункт тилового забезпечення 36-ї бригади. Командир підрозділу наказав віддати частину зброї, яка не була закріплена за конкретними людьми. І тоді був перший ракетний удар по Маріуполю. Він прийшовся на тиловий пункт 36 бригади. От там були перші загиблі, яких ми побачили. Відчуття було неоднозначне. Ну, думали, як зазвичай, попруть — відіб'ємо і все спокійно. Ні, не вийшло так. Потім ми виїхали на завод Ілліча, де базувалася бригада. І звідти виїжджали, працювали в місті Маріуполь — виконували накази командирів підрозділу, начальника розвідки і командира бригади.
За вашими відчуттями, коли були найпекельніші дні? Ви, перебуваючи там, розуміли, що Маріуполь — це та точка на мапі, до якої прикута увага всього світу?
Знаєте, коли виконуєш свою роботу і стараєшся робити це професійно, ти не думаєш — гаряча це точка, чи ні. Ти приїжджаєш весь в грязюці, помитися немає де, а тобі кажуть — "Хлопці, а ми стягуємо на себе все більше і більше". Ти розумієш, що ми таки чогось варті. Найважче в Маріуполі було виїжджати в саме місто, коли окупаційні війська почали потроху заходити в місто. Росіяни били, по чому попало, і було важко дивитися, от коли ти їдеш, і лежать трупи — дорослі, діти, а ти нічим не можеш зарадити.
Якось ми їхали містом, саме йшов обстріл і молода сім'я, у візку — дитина, а вони просто гуляють. Ми з машини кричимо —"Тікайте!", вони повернулися на нас, подивилися, а чоловік сказав: "А що вгорі написано, ми від цього не втечемо". І дитина маленька у візочку. Багато було таких моментів, які, чесно кажучи, не дуже хочеться згадувати, тому що воно десь шкребе, що не змогли більше зробити.
Було дуже сумно зустрічатися з хлопцями з 56 бригади тероборони. Ти їдеш з місцевими хлопцями працювати, а хтось каже — "А мого дому вже немає, де рідня я не знаю". І ти розумієш, що хоч і не спілкуєшся часто зі своїми рідними, але через день-два можеш зателефонувати і почути їхній голос. А тут ні.
Артеме, я так зрозуміла, що у весь цей час ви намагалися також приєднатися до лав захисників України, однак вас не брали через юний вік. А чи був у вас зв'язок із татом? Чи була можливість дізнатися, що там відбувається?
24 лютого я прокинувся дуже пізно, бо працював в нічну зміну. Так вийшло, що перед початком обстрілів по Київщині я приїхав додому, в мене розрядився телефон, я позакривав всі вікна і ліг спати. Зранку, як увімкнув телефон, то побачив багато припущених викликів від батька. Я перетелефонував, тато мені каже: "Артеме, збирайся і кудись тікайте усі, почалася війна". А мене ж виховували все життя патріотом. І я знаю, що війна почалась не 2022 році, а в 2014 році. Я зателефонував бабусі, дідусеві: "Кожна тривога — реагуємо, зібрали тривожні валізи. А сам — в ТЦК". Простояв в черзі десь години дві, плюнув і такий думаю, що треба манівцями якось пробиратися. Якось я туди проліз, звідти мене відправили в центр комплектування подати документи. Я заходжу, там сидить батьків товариш і говорить мені: "Ти куди прийшов, хлопче?". А я такий — "Та воювати хочу, треба ще й батьків захищати". Бо якщо в Черкаси зараз зайде ворог, то його ж треба зустріти пекельно — думав я. І от в ТЦК мені кажуть — "Без підписів тата і мами не можна".
Скільки вам було років?
18. Як виявилось, на той момент до 21 року потрібен був дозвіл батьків. А я ж пояснюю, що у мене батько в Маріуполі, зі своєю рідною мамою я взагалі не спілкуюся, тому що вона живе на території ворога. Я, до речі, повністю припинив всі зв'язки з нею після того, як вона зателефонувала мені і сказала: "Збирай речі, їдь до Києва, звідти будуть евакуаційні автобуси на Москву".
Вона в Росії живе?
Так. Я їй говорю — "Слухай, ти, не розумієш, в мені не тече російська кров. В мені тече козацька, українська кров".
А тато у цей час був у Маріуполі. Чи ви спілкувалися один з одним?
Раз в тиждень, десь, плюс-мінус. Батько, зазвичай, мав зв’язок з його нинішньою дружиною, моєю мамою. Тепер коли я кажу, мама — то я говорю про нинішню дружину мого батька. Вона мені повністю замінила біологічну матір.
Пане Руслане, ви в цей час були на заводі Ілліча, тож, чи розуміли, що відбувається? Що кільце стискається і ви можете опинитися в повному оточенні?
Так, ми це все знали. Ми знали, що ворог прорвався зі сторони Криму, і ми знали, що нас оточують. Нам надходили на телефони спам-смс від росіян, що вони, нібито, дають нам коридор. Мовляв, складайте зброю і по коридору — в Україну. Але всі знають так звані "російські коридори" славнозвісні. Іловайський коридор ми всі знаємо. Та й ніхто не збирався виходити. І вже, мабуть, в 20 числах березня ми знали, що ми в повному оточенні. Боєкомплект закінчувався.
Які були відчуття тоді?
Не було ніяких відчуттів. Ми просто несли службу. Була така фраза — "Чим більше знищимо ми, тим легше буде там хлопцям".
А який, взагалі, був день на заводі Ілліча? Там була можливість перепочити? Чи був якийсь, бодай, короткий проміжок без стрілянини? Чи це було 24 на 7?
24 на 7. Людей не вистачало, тому робота була завжди. Це вже хіба що приїхав, в кращому випадку щось перекусив, упав тебе години через півтори-дві будять — "Братуха поїхали". Все, зібралися, поїхали.
Скільки це тривало?
З 5 березня по 12 квітня, день у день. По росіянам годинник можна було звіряти. Спочатку літаки раз в дві години — винищувачі, штурмовики завдавали ударів, потім були ракетні удари. От літак полетів і ми мали дві години відкопати і закріпитися десь знову. А потім коло потихеньку почало звужуватися. Дійшло до того, що раз на 15 хвилин бомбили. Вони ангари просто складали точковими ударами що на заводі Ілліча, що на Азовсталі. Безпечного місця, куди б ти міг прийти, сісти посидіти не було ніде.
А зв'язок із Україною був?
До 5, мабуть, березня був ще мобільний зв'язок. Потім тиждень геть не було. Вони поглушили вишки і знищили наш зв'язок повністю. Потім залетіли наші гелікоптери на Азовсталь, вони забирали трьохсотих і привезли старлінки. Побратими з Азову, передали нам старлінки і у нас зʼявився хоч якийсь зв'язок.
А можете сказати, скільки було вас оборонців заводу Ілліча?
Це 36 бригада морської піхоти, два батальйони морської піхоти, 501 перший окремий батальйони морської піхоти, плюс приїхали мобілізовані хлопці. Здається, 24 автобуси їх приїхало Були хлопці прикордонники і з національної гвардії. Також 56 бригада. Десь близько 2-2,5 тисяч людей було спочатку А потім, звісно, були втрати. У Москві казали, що взяли в полон понад тисячу осіб, то ото стільки залишилося. Двохсотих і трьохсотих хлопців дуже багато було.
Це ви говорити про той вихід в полон? Що це був за наказ, як ви до нього поставилися?
Наказу, як такого, не було. Спочатку з 10 на 11 травня було рішення пробувати прорвати лінію оборони противника і з боєм вийти в сторону Запоріжжя. Частина бригади пішла на прорив, частина залишилася на своїх позиціях, відбивали ворога.
Ви залишилися?
Так, ми залишилися. Прорив був невдалим.
Багато втрат було в цей час?
Я не знаю, не буду говорити. Але частина наших побратимів загинула на прориві. Тоді командир першого батальйону морської піхоти Євгеній Бова, зараз він Герой України, взяв на себе командування бригадою. І було ухвалене рішення з 11 на 12 робити повторний прорив. І от ми вийшли на повторний прорив. Ніхто не знав, що треба прорвати три кільця оборони противника і пройти 120 кілометрів. За планом у нас було 80 кілометрів рухатися на техніці до Хлібодарівки. А потім пішки виходити на Старомайорське. Як ми потім дізналися, там нас чекали хлопці. Але кільце оборони противника було настільки щільним, що ми й чотири кілометри від заводу не від'їхали. Ми повернулись назад. Потім було ухвалене рішення вийти на Головнокомандувача Володимира Зеленського і на командувача Збройних сил України Валерія Залужного. Відповідь була така — "Ми приймаємо всі ваші рішення для збереження життя особового складу". Офіцери пішли на переговори. Прийшли, повідомили нам, що до чого. Ми знищили свою зброю, і все. Ближче до вечора ми вийшли. Наш розвідувальний взвод і взвод снайперів виходили останніми.
Пригадайте коротко цей перший контакт із росіянами, як вони себе поводили з вами?
Перший контакт? Вони, мабуть, продовжували далі зі страхом дивитися на нас.
І це при тому, що ви були без зброї?
Так. Потім підійшов офіцер, каже — "Мужики, ви достойні противники. Ви не розумієте, які сили були навколо Маріуполя. На вас було стягнуто дуже багато війська". Після чого нас привезли у Сартану, селище під Маріуполем. Він ще раз зайшов до нас і каже — "Там сильно до вас рветься Ахмат. Мужики, я вас поважаю. Вони сильно хочуть, щоб ви крикнули «Ахмат- сила!». Залишайтеся військовими до кінця. Вони вам нічого не зроблять. Тільки не кричіть". Правда, не приїхали ніякі чеченці і нас перевезли в Горлівку.
Артеме, я знаю, що інформація про полон тата стала останньою краплею у рішенні стати до лав захисників України. І ви, зрештою, опинилися у лавах 3 окремої штурмової бригади. Як це сталося?
До того моменту я не знав, куди стукати. Я волонтерив, їздив на деокуповані території, допомагав цивільним переселенцям. І коли 12 травня мені зателефонувала мама і сказала, що тато буде або в полоні, або мертвий, а я саме був за кермом, їхав на Київщину, то відразу згадав, що до повномасштабного вторгнення досить добре спілкувався з Дмитром Кухарчуком, другом Сліпом, на той момент командиром другого штурмового батальйону Третьої окремої штурмової бригади. Через знайомих я попросив його номер телефону, написав йому — "Якщо ти мене пам'ятаєш, візьми мене, будь ласка, до себе в підрозділ, я хочу вбивати ворога. Це зараз мене ціль №1", так я опинився у Третій ОШБр.
Коли почався ваш бойовий шлях, що це був за напрямок, який підрозділ і що це був за бій? Ви штурмовик же, так?
Так, це другий штурмовий батальйон, друга штурмова рота, перший штурмовий взвод і населений пункт Біла Гора, біля Бахмату. Я приїхав в підрозділ, мені видали автомат, броню, шлем. Командир каже — "Завтра зранку виїжджаємо". Ми сідаємо в пікап, їдемо, дорогою заїжджаємо на заправку в Костянтинівці. Там командир бере на всіх бургери, хот-доги. Мені було дико якось, бо до цього бачив відео, що забезпечення погане, командири всі такі, не буду казати які. А тут я бачу приклад свого ідеального командира, в нього позивний "Дуб". Ми приїжджаємо на позицію, я виходжу, він мені дає пакети. Тільки я виходжу, застрибую в бліндаж, він від'їжджає буквально метрів на десять, і тут починається обстріл. Прямо в місце, де стояв пікап, прилітає 120 чи 80 міна. Ну я вже зрозумів, що реальні бойові дії почалися.
Страху не було. Це була оборона фаза, холодна пора року. Штурмових дій не було, літній бахмутський контрнаступ ще не почався. Ми сиділи в обороні, нас активно "прасувала" артилерія. Ми називали це грою в теніс, тому що, по суті, були, як сітка між двома артилеріями — нашою і російською. Там я познайомився зі своїм кращим товаришем — Кирилом Коротичем, другом Модніком, який, на жаль, у Бахмутському контрнаступі загинув. А на той момент він повертався в підрозділ після поранення. Я побачив земляка, ми одразу в одну команду з ним стали. А потім, коли дізнався, що Кірюха — кулеметник, то ми почали разом їздити на навчання. Ми виїжджали, вистрілювали таку купу патронів, що просто те, що я був у навчальному центрі — мені взагалі не знадобилося. А коли почався бахмутський контрнаступ, то ми були якраз групою підкріплення і швидкого реагування, тобто мали швидко висунутися в місце активних бойових дій. Ми постійно брали участь у штурмових діях — десь один штурм на два тижні у нас стабільно був.
Руслане, ви сказали, що після виходу з заводу Ілліча вас перевезли в Оленівку. Що запам'яталося з полону? Що ви хочете, щоб люди знали про російський полон?
Російська "гостинність", напевно. Коли ми заїхали в Оленівку, то побачили чергу з автобусів і почули, що нас чекає попереду. У цьому коридорі нас "ласкаво" зустрічали — палицями, ременями, арматурою. В нас не було командира підрозділу, з офіцерів залишились два молодих лейтенанти, яким дуже велика шана. Обидва в полоні досі. Вони себе проявили справжніми офіцерами. Вони сказали — "Ми роту завели в сектор, ми її і виведемо". Це Гліб Ємельянов і Ваня Задорожний, от головний сержант роти каже — "Хлопці, я виходжу перший". Він не встиг сказати, що він з розвідувальної роти, його відразу почали бити. Виходжу я з автобуса, емоцій нуль, готовий до всього. Запитали підрозділ, почали бити. І ти йдеш по цьому коридору — осіб 10 з однієї сторони, осіб 10 з іншої, а в кінці коридора стояв наглядач з собакою. І от коли вони почали мене бити, я пришвидшився, щоб хоч якось менше ударів було. І тут я розумію, що на мене вистрибує цей пес. Я розумію, що якщо я нічого не буду робити, то він зараз мене порве. Я цю німецьку вівчарку хапаю, до себе притискаю так, що її морда опиняється за моїм вухом. Вона перестає гавкати, просто скавучить вже від болю. Мене ззаду луплять, а я стою, не знаю, що мені робити. Тут б'ють, а як відпущу собаку — покусає. І цей наглядач каже — "Падло, відпусти собаку!" Я тільки головою хитаю — "Ні". Вони перестали бити, я відпустив собаку, вона з переляку навіть гавкати перестала і сховалася, бідолашна, за цього наглядача. Це був початок.
Приїхали ми в Луганську область, в місто Суходольск, в українську колонію № 36. Основний персонал колонії — це громадяни України, які переметнулися на сторону ворога, зрадники України, і вони не знали, як з нами поводиться.
Руслане, а чи мали ви контакти з росіянами, ФСБ-шниками, військовими? Чи допитували вони вас, про що питали і яким був цей допит?
Допити були різні, абсурдні були. Коли питають про брудні бомби, про біологічні лабораторії, ти сидиш на нього дивишся і думаєш — "Ну ти серйозно?!". Я впевнений, що навіть офіцери такою інформацією не володіють. Бувало, що вони приїжджали і просто на тебе "вішали" якісь епізоди: що ви вбивали мирне населення, ви розстріляли машину. А нас там навіть не було, якось викликають на допит, кажу — "Що я повинен підписати?" Він мені розповідає сценарій, каже Рубіжне. Ти пішов по воду, побачив цивільну особу, кинув гранату, бо злякався. В результаті загинула бабця. Кажу: "Я в Рубіжному не міг бути, тому що я потрапив у полон в Маріуполі". Він сидить у нього так очі розплющилися, він говорить — "Ну хочеш, я тобі і Маріуполь додам". Були допити, коли били, підключали струм, натягували пакети на голову, затискали, били шокерами, ногами. У мене в підрозділі є хлопці, яким "присудили" реальні терміни за видуманими кримінальними справами.
Вас принижували в полоні?
Звичайно, це було стабільно. Крики, що ми недолюди, нацисти, що, як нації нас немає, що ми всі рускіє. Це була стабільна практика.
А у вас є травми, пов'язані з перебуванням в полоні?
Коліна побиті, ніс поломаний, травмовані хребці на спині.
З якою вагою ви потрапили в полон? І з якою вагою ви вже були звільнені?
Коли я їхав в Маріуполь, вдома зважився — мене був 91 кілограм. Коли повернувся з полону, в Трускавці було перше зважування, то ваги показали 63 кілограми.
А що ви там їли?
Перловку на воді, пшеничну кашу, хліб був постійно, квашену капусту тушковану. Це запах, який неможливо передати. Підходиш до їдальні - і розумієш, що ти вже їсти не хочеш. Вона смердить так.
Артеме, яким був ваш бойовий досвід. Скільки часу він тривав?
Загалом, мій бойовий досвід тривав близько 9 місяців безвилазно. Але з моментами поранень: у мене були дві важких акубаротравми з порушенням координації і так далі. Наша рота славилася тим, що неможливі задачі ми виконували. На шевроні нашої роти був вогонь, тому що ми загартовані в пекельних боях… Пригадую найважчий штурм у моєму житті. Кирило Коротич, друг Модник, вийшов на штурмову операцію в якості кулеметника. В момент бою прилетіла йому за спину або СПГ, або танк зробив постріл. Він отримав поранення в скроню. Воно було несумісне з життям. Це був найважчий штурм, в якому я навіть не брав участі. В цей момент я якраз був на крапельниці на стабілізаційному пункті. Коли дізнався, що Кирила більше немає, я відмовився від госпіталізації, залишився в підрозділі. Потім ми штурмували посадку біля села Андріївка, де був взвод росіян, успішно її зачистили, але, на жаль, не без втрат в нашій роті. Тоді загинув герой України — черкащанин Друг Мирон — теж легендарна людина, яка відіграла значну роль в сучасній війні.
Руслане, про звільнення з полону поговорімо. Це сталося, нагадаю, 20 червня 2025 року. Як ви дізналися, що вас звільняють з полону? І які були відчуття, коли дізналися, що ви вже на території України, контрольованій Україною?
Шлях з Луганської області до пункту обміну тривав понад добу. Нас забрали з колонії 18 червня, 19 червня ми їхали через Росію, Ростов, Волгоград. І лише коли ми вилетіли літаком і приземлилися в Гомелі, тоді вже з’явилося відчуття, що їдемо додому. А потім ми сіли в наш автобус, зачинилися двері, ми почали потихеньку виїжджати в сторону українського кордону, і хтось крикнув: «Слава Україні!» Потім ще була знаменита фраза динамівських ультрас і все, тут ступор. Перший зв'язок з сином. Запам’яталася траса від кордону до Чернігова. Вона вся була в прапорах. Ти доросла людина, воїн, пройшов дуже багато бруду, ти йдеш і плачеш. Плачеш від радості. Ти розумієш, що тебе чекає не тільки родина — тебе зустрічає вся країна, люди, які тебе не знають. Діти з плакатами. Я вдома вже п'ять місяць, але й досі, коли згадую, навертаються сльози. І з іншого боку — сум, тому що дуже багато хлопців ще там. Ми боремося, приходимо на всі можливі акції, ми допомагаємо волонтерам. Якомога швидше їх хочеться їх повернути.
Про що ви мрієте, Руслане?
Якщо мені військова лікарська комісія дасть рекомендації, що я зможу продовжити службу, то я повернуся у військово і буду далі обороняти Україну.
А ви, Артеме?
Наша сім'я дуже багато віддала задля цілісності і суверенітету України. Я маю інвалідність. Батько пройшов три роки катівень. Рідний брат батька загинув на війні. Всі чоловіки нашої родини, які могли взяти до рук зброю, зробили це. Мрію про створення своєї сім'ї. У мене є наречена, яку я дуже сильно люблю. Мабуть, зараз мій обов'язок — це передати всі свої знання і навички молоді. Я в багатьох містах буваю і бачу, як о 9 ранку зупиняється все місто на хвилину мовчання, але в Черкасах, на жаль, цього немає. І мені досить неприємно на це дивитися, тому що серця людей, заради яких просять зупинитися на одну хвилину, зупинилися навічно. І звісно, мрію щоб народ став нацією і тоді буде велика, сильна і незалежна Україна.
