Прикордонник Володимир, який нині служить інструктором на Черкащині, пройшов бої на фронті, втратив сина та пережив три поранення. Але залишився у строю — в пам’ять про побратимів і з вірності присязі.
Про свій бойовий шлях, події на фронті та підтримку рідних він розповів Суспільному.
Володимир — із Маріуполя. Повномасштабне вторгнення він зустрів поблизу селища Новотроїцьке на Донеччині. Розповів: коли почув перші обстріли та вибухи, не усвідомлював наскільки все затягнеться:
"Контракт мав закінчитись 26 лютого 2022 року. А 24-го все почалось, пару днів не дотягнув. О 4:20 по нас почали працювати «Гради» зі сторони Оленівки".
Згодом його перевели в інший підрозділ — під Волноваху. Служили пліч-о-пліч з сином:
"Ситуація була така, що думки ніякі не лізли в голову. На це немає часу коли ти воюєш поряд зі своєю дитиною, чуєш голос своєї дитини, побратимів, з якими служиш із 2019 року. А деяких я знав із 2004 року. Ми вірили, що Господь на нашій стороні, що він за нами".
На тій ділянці фронту, коли російські військові оточили їхні позиції, отримав своє перше поранення:
"Два кульових у плече, потім отримав тяжке поранення в ногу".
На час реабілітації службу довелось залишити. В один із днів у шпиталі він дізнався, що його син загинув у бою:
"У госпіталі останню операцію робили і там я вже дізнався, що 12 березня син загинув. Мене тільки зняли з операційного столу. Я до цього п'ять років не курив, а тоді закурив. Не міг у це повірити, а потім дізнався, що ще хлопці загинули у Волновасі. Те, що вони робили, це був героїзм чистої душі, бо хлопці залишились прикривати відходи і «зелені коридори». Прикордонники багато зробили у той час".
Та навіть після цього Володимир не залишив службу, бо знав, що ситуація на фронті складна і побратими потребують його допомоги:
"Чув телефоном, що підрозділ воює. Тут в госпіталі — дівчата медсестри, гаряча їжа, а я то знаю де мої хлопці знаходяться. На фронті страшно було завжди. Не вірю тим, хто каже, що не страшно. Страшно було від першого до останнього".
Одним із найтяжчих етапів були бої в селищі Солодке Донецької області:
"На позицію зайшли сім, а вийшли троє. Слава Богу, що трьохсоті хлопці, не двохсоті. Позиція була як марсіанський ландшафт. Нас накривали спочатку мінометами, потім випалювали вночі фосфором. Звісно, ніколи не забудеш тих хлопців, які поряд із тобою служили, які, на жаль, уже ніколи не повернуться з донбаських степів".
У березні 2025-го було третє поранення: автівку накрив російський FPV-дрон:
"Напрямок тяжкий був, дорога залишалась одна. І о дванадцятій ночі прилетів FPV-ждун на оптоволокні. Ми його бачили, але нам пощастило, бо якби 30 сантиметрів ближче до лобового скла, то ми б загинули, а так Господь мені сказав: «Все, третій раз, мабуть, досить».
Потім — знову реабілітація та переведення в інший підрозділ. Нині Володимир служить інструктором в одній із частин й не думає звільнятися, хоча підстав аби "списатись" має достатньо.
"Дуже багато загинуло товаришів, загинув син. Але поки дихаю, поки шевелюсь — буду виконувати всі завдання, які мені буде визначати держава", — додав Володимир.
Найбільша опора для нього — це дружина та донька, зазначив прикордонник. У моменти, коли серце тягне назад, на "нуль", згадує, що обіцяв їм більше не ризикувати, а передавати досвід іншим бійцям:
"Зараз коли погода ввечері погана — сядеш, закуриш і в голову відразу думки йдуть: а що там пацани? Туди-сюди ялозиш, а потім раз — про дружину згадуєш, думаєш та ні, четвертий раз уже не прокатить, та й дружина не відпустить".
