Дружина захисника з Черкас Людмила Тетьора знає, як це жити від дзвінка до дзвінка. Її чоловік Олег став на захист України на початку повномасштабного вторгнення. За виконання бойових завдань його відзначили нагрудним знаком "Сталевий хрест" та відзнакою "За визволення Харківської області".
Як змінилося життя родини за цей час та які виклики постать перед ними, — Людмила разом із донькою Юлією розповіли в інтерв’ю Суспільному.
Четвертий рік, як ви дружина захисника України. Як вам в такому статусі, що відчуваєте?
Людмила: Безумовно, четвертий рік, як змінилося життя не тільки моє, кожного українця, і це четвертий рік очікування, безпорадності. Четвертий рік ти ж проживаєш в турботі, в хвилюваннях. І це неможливо описати одним реченням, тому що ці емоції, щоденно вони змінюються від злості до подяки. І — четвертий рік просто емоційно виснажених днів.
Що ви відчуваєте як донька захисника?
Юлія: Для мене тато герой, він для мене найголовніший в житті. Деякі діти не розуміють мене, що таке бути дитиною військового. Типу, якийсь типовий у тебе тато військовий, не такий крутий, а мій, допустимо, наприклад, бізнесмен і так далі. Тобто починають порівнювати навіть із цивільними професіями, скажімо так. Перше питання було, він пішов сам чи його забрали.
Розкажіть історію вашої родини.
Людмила: Ми знайомі майже з дитинства, але почуття зародились у нас в 2002 році. Дуже несподівано, дуже зненацька, і його призвали на строкову службу. Так що я була в статусі спочатку дівчини, яка чекає коханого. І вже під час проходження строкової служби в 2003 році ми одружилися, і чекала я його з армії вже в статусі дружини. Службу він проходив в Кіровограді, це не так далеко, тому я достатньо часто їздила до нього провідати. Або з мамою його, або сама. Коли він повернувся зі строкової служби, ми вже жили сім'єю.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Юлія: Найяскравіші спогади, це коли ми разом кудись виїжджали за місто. Ну, або прогулювались просто всі разом. Були і в Вінниці, і в Києві, і в Одесі.
Ваш чоловік почав службу свою в Збройних силах України на початку вторгнення. Чи можете пригадати момент, коли ви дізналися про його рішення, і якою була ваша реакція?
Людмила: Так. 24 лютого я пішла на роботу вранці, вже знаючи, що почалася війна. Він залишився тоді з дітьми. Уже 25 лютого він з хлопцями, з друзями своїми, пішов до військкомату. Вони стояли в черзі. Але на той час вже були набрані перші добровольці. Він в мене мисливець. Група хлопців, які ходили на полювання, підібралася. Спочатку вони пішли добровільно на блокпости, а потім створили добровольчі формування. І до 12 квітня 2022 року він був в цьому добровольчому формуванні. Вже з 12 квітня він мобілізувався до Збройних сил України. Спочатку служив у Черкасах, тому ми більш-менш були спокійні.
Щодо заперечень, чи я його там пускала чи не пускала, безумовно цього не було. Це було його рішення, на яке я лише сказала, що я тебе підтримую. І ми тебе будемо чекати.
29 серпня 2022 року його підрозділ поїхав на виконання бойових завдань на Харківщину. От з цього моменту найбільші хвилювання і почалися. Це життя з телефоном в руках, це життя від повідомлення, від смайлика, від крапочки в повідомленні.
Коли розпочалося вторгнення, як ви дізналися про те, що тато піде захищати вас, захищати суверенітет України?
Юлія: Він сам говорив, що не має лежати на дивані чи ходити на роботу, поки молоді хлопці підуть на війну. Сам казав, що він хоче цього і не збирається сидіти вдома і ховатися від всіх.
Тоді у мене емоцій майже не було, просто шоковий стан, страх та сльози.
Людмила: Так, були сльози. Від дітей нічого не приховувалося, ця тема обговорювалася разом з ними. На той час сину було 16, а дочці 13. Тому вони вже достатньо немаленькі, щоб приховувати. І вони проживали все разом з нами. І коли чоловік поїхав, цей ранок незабутній, — ми плакали всі втрьох, ну і чекали.
Діти мене підтримували на всі 100-200 мільйон відсотків, тому що у нас взаємозв'язок емоційний з дітьми. І вони добре мене знають, знають, коли мені погано, коли мій погляд сумний. Тому донька ніколи не дозволяла плакати. Тобто, якщо бачила, що в мене вже навертаються сльози, вона підіймала мені настрій. Син також підіймав настрій.
Як підбадьорював син?
Людмила: Безумовно, такий вік у дітей підлітковий, коли потрібно і мама, і тато, щоб були. І в цей період мені довелося замінити і маму, і тата. І, безумовно, це якісь підліткові емоції, які зашкалюють. От одного разу, я навіть забулася цей момент, а відео мені нагадало, добре, що тоді Юля це познімала. Коли ти лежиш на дивані й просто від страху, від хвилювань вже ти вигорів повністю емоційно. От просто нічого мене не рятує. До мене підійшов син, включив музику, таку, знаєте, весільну, танцювальну, і сказав мені "Вставай, танцюй". Я заперечувала, сказала "Відстань від мене, я буду плакати, мені треба поплакати". Він сказав "Ні, мама, вставай і танцюй". І він мене підняв, підняв з ліжка, ми почали з ним танцювати. Він займався танцями понад десять років, тому, можливо, колись це для нього було терапевтичним сеансом. І ми пішли в танок, спочатку це було дуже повільно, повільно, потім швидше, швидше. Спочатку я плакала, а потім вже в кінці я почала сміятися. Я не можу сказати, що це було одноразово, і все, після того ніяких емоційних гойдалок вже не було. Але так це було наскільки потужно, наскільки коли мені хотілося хандрить, я згадувала ці емоції та трошки себе стабілізувала.
Юлю, як ви підбадьорюєте маму, чому не дозволяєте плакати, як підтримуєте її настрій?
Юлія: Ну, чесно кажучи, спочатку хочеться разом з нею сідати і плакати. Буває так, що ми разом плачемо, а так ми включаємо там кіно, або я приготую щось смачненьке і будемо балакати про щось інше і сміятись. Я займаюся танцями з трьох років. Танці також витягують дуже багато з різних ситуацій з війною. Але на початку війни дуже тяжко було без них.
Людмила: А ще нас рятує собака. Якщо це вихідний, гарна погода, беремо собаку, виїжджаємо до Дніпра і там я масу емоцій отримую.
Ви сказали, що сину було 16, коли розпочалося вторгнення, і нині він уже студент, так?
Людмила: Так. Коли почалося повномасштабне вторгнення, перша думка була, щоб він поїхав навчатися за кордон. Він вивчав польську мову і це ще був 10-й в нього клас. Але коли вже наш тато поїхав саме виконувати бойові завдання, він перегорів вивчати польську і сказав, що піде на військового. Не пройшов комісію за станом здоров'я. Нині навчається в Київському національному університеті фізичного виховання і спорту за спеціальністю "Фітнес та рекреація".
Чи був тато на випускному у сина?
Людмила: Так, в сина на випускному він був. Приїхав на два дні.
Ви говорите, що чоловік виконував бойові завдання на Харківщині. На яких іще напрямках він служив?
Людмила: На Харківщині він перебував з 29 серпня 2022 року по 1 квітня 2024 року. За період служби відзначений нагородою "Сталевий хрест" і медаллю "За визволення Харківської області". У 2024 році його перевели до іншої військової частини та вже бойові завдання він виконував на Донеччині. Нині він на Запорізькому напрямку.
Юлія: Якщо є зв'язок, то кожен день ми з ним спілкуємося разом з мамою та інколи листуємося.
Коли тато виходить на зв'язок, це телефоном чи це можливість бачити його по відео?
Юлія: Зазвичай телефоном, а інколи три рази в тиждень він може вийти по відео. Якщо розмовляти телефоном, то багато чого неможливо сказати. Коли приїжджає, то тато є тато.
Як часто ви могли бачити свого чоловіка, тата вдома? Скільки разів він був у відпустці?
Людмила: Щороку на 15 діб він приїжджав у відпустку. Завжди ці відпустки були для нас несподіванками. Він не попереджає, коли їде. У 2023 році, це був серпень, тільки син знав, що тато приїде. Ми ночували не вдома, у моєї мами. І сниться мені сон, що мене цілує чоловік. І от ти відкриваєш очі, а він тебе реально цілує. І спочатку це така несподіванка, потім емоції, починаєш плакати, він тебе заспокоює.
І у 2025 році, коли був у відпустці, в березні, ми вже лягали відпочивати, це було після 10 вечора. Домофон пролунав у дзвіночок, я запитала, хто там. Це був колега по роботі до воєнного стану. І коли ми відкривали двері, то побачили не колегу по роботі, а чоловіка з двома букетами троянд. Ну, безумовно, це також несподівано, емоційно і відразу сльози.
Наскільки чоловік нині занурений у ваше сімейне життя? Чи ви розповідаєте йому деталі буденні?
Людмила: Якщо чоловіку не розповідати про буденність нашого життя, то сім'я може втратити цей зв'язок родинний. Тому якщо у чоловіка є час мене слухати, він буде мене слухати. Я буду розповідати йому, що ми купили, де ми були, де ми з собакою прогулялися, які оцінки, чи що у сина в гуртожитку, все. Кажуть, що родина не стає міцною, якщо вони не пережили ремонт разом. Так от ми за цей час переживаємо ремонт онлайн. В якомусь сенсі це є плюс, що ми не переживаємо його разом в сім'ї. Це все-таки більш віртуально. Але він мене підтримує, про все знає. Скільки розеток я купила, скільки рулонів шпалер. Ми його занурюємо в нашу буденність.
Пані Людмило, з якими викликами стикається родина військового?
Людмила: Інколи можна в суспільстві почути, це я особисто чула в громадському транспорті: "зараз кожен другий служить", мов, це не є пріоритетом.
Поки ваш чоловік захищає Україну, ви підтримуєте дружин військових. Які теми об'єднують і чим ви можете їм допомогти зі свого досвіду?
Мабуть, саме в 2022 році мені не вистачало такого кола, такої групи підтримки, що просто можна було зустрітися в якомусь просторі та говорити на одну і ту саму тему. Коло у нас створене в квітні 25-го року. Зустрічі відбуваються з періодичністю десь два-три тижні. До Міжнародного дня краси ми робили фотосесію біля Дніпра. Це було купа емоцій, дівчата дуже були вдячні саме такій нашій зустрічі, тому що у них піднявся настрій, це було дуже видно. Також ми виїжджали за місто відпочивати на природу, ми збиралися в гончарній майстерні з глиною, працювали своїми руками, ми зустрічалися з психологом.
Вже незабаром, 1 жовтня, в Україні будемо відзначати День захисників і захисниць, і я вас попрошу, Юліє, назвати ті якості вашого батька, за які ви пишаєтесь ним?
Юлія: Я пишаюся своїм татом, тому що він сильний, мужній та хоробрий, зміг не зупинитися, а йти далі, щоб застити нас.
Пані Людмило, чому ви пишаєтесь своїм чоловіком?
Людмила: Я пишаюсь своїм чоловіком, тому що він не чекав повістки, тому що він за власним бажанням стояв у черзі до військкомату, тому що він напевно боявся також, але він йшов, не ховався, не придумував собі відмазки і став на захист. І хай це банально можливо звучить, але "хто як не я піду вас захищати", але це дійсно так, він пішов захищати насамперед нас, насамперед свою родину, своїх батьків, своїх друзів, наше місто. Стояв на блокпостах, щоб ворог не дійшов до нашого міста, тому я пишаюся ним і хочу додати, що він також пишається нами, тому що ми не втратили наше кохання, тому що наша сім'я міцна, тому що в нашій родині дійсно є таке правило — один за всіх і всі за одного. І коли потрібно підтримати один одного, або коли якісь хвилювання чи в нього за нас, чи в нас за нього, ми завжди говоримо — все буде якнайкраще.
Тому ми пишаємося своєю родиною, ми пишаємося нашим татом, він пишається нами.
