Черкащани Світлана та Олександр Спільниченки мають трьох біологічних дітей. Ще дванадцять — взяли на виховання. Деякі з них вже подорослішали і залишили дім, наймолодшій — Ніколь, нині шість.
Чому подружжя вирішило створити дитячий будинок сімейного типу, як дають раду дітям-вихованцям та чи не думали повернути їх назад до інтернату, — розповіли Суспільному.
Нині на Черкащині діє 60 дитячих будинків сімейного типу, але ще є діти, які очікують на свої родини. Як ви наважились на такий крок — створити дитячий будинок сімейного типу?
Олександр: Ще десь на початку двохтисячних років наші друзі взяли дітей. Ми також думали, що зможемо створити такий затишний куточок для дітей і обігріти принаймні одну дитину. Ми над цим працювали, але так трапилося, що аж в далекому 2017 році ми взяли першу дитину на початку року. 2 лютого, а потім 24 лютого ми взяли ще чотирьох дітей.
Світлана: Фактично 12 років ми йшли до цього і ми дуже хотіли, мріяли, але то в нас не було власного житла, а по закону ми не мали права взяти діток до себе в родину. То потім житло було дуже маленьке, ми не могли знову взяти дітей. І ось, коли фонд побудував цей будинок, ми змогли втілити мрію свого життя і взяли перших діток.
Ви говорите, що не були готові матеріально, тому що не мали свого житла, а морально ви були готові до цього?
Світлана: Кожна мама, коли вона народжує свою дитину, вона взагалі не знає, до чого готуватися. Не знає, яка буде дитина, можливо, матиме вади, можливо навпаки, який буде характер. Так само і ці дітки. Вони приходили через наше серце, і ці діти, до них не можна підготуватися, тому що вони всі різні — емоційні або замкнуті. Хтось вміє щось робити, хтось взагалі нічого не вмів робити. Мені підготуватися було дуже складно. Ми думали, що ми готові, але як виявилося, ми не були готові. І це все набуте часом, уже з досвідом. Ми вчилися разом з ними, з нашими дітками. Вони нас вчили, а ми їх навчали. І виховували вони нас, а ми їх.
Що саме вам було складно?
Олександр: Складно було те, що певні елементарні речі: як доглядати за собою, чистити зуби, вмиватися вранці, застеляти ліжко, купатися, переодягатися не працювали. Цього потрібно було навчати.
Вісім років існує ваш дитячий будинок сімейного типу. За цей час, скільки дітей ви виховали тут і скільки дітей вже покинули стіни цієї оселі?
Олександр: Взагалі, через нашу сім'ю пройшло 13 дітей. Одна дівчинка Віка, Карінина сестричка старша, вона закінчила вищий навчальний заклад. Поїхала в Польщу, вже рік в Польщі працює.
А хтось з біологічних дітей ваших досі проживає з вами? Хто вже створив свою сім'ю, можливо, або ж розпочав самостійне життя?
Олександр: У нас троє біологічних дітей. Наша старша донечка одружена, живе окремо від нас, а двоє синів живуть ще з нами — молодшому 15 років і старшому 22 роки.
Можете поіменно назвати ваших дітей?
Олександр: Найстарший, ми не беремо Сашу до уваги, йому 22 роки, Ігор 17 років, Каріна 17 років, Данило 15 років ось буде через декілька днів, потім Христинка, Настя, Стефанія, Соня, Вадім і Ніколь.
Як ви знайшли своїх дітей?
Світлана: Нам служба запропонувала взяти діток. Нам пропонували діток, ми їхали знайомитися. Відбувалось два-три знайомства, якщо дитина іде на контакт, ми її забираємо. У нас не було таких, що не йшли на контакт. Вони вже на другому побаченні просили нас забрати додому, окрім Стефанії, вона так боялася чоловіків, що навіть в їх сторону боялася дивитися. Тому в будинку дитини ми приходили до неї дуже часто, приносили їй смаколики і так потихеньку привчали її до тата.
Яка процедура оформлення дитини в дитячий будинок сімейного типу? Як швидко ви можете забрати дитину до себе в родину?
Світлана: Спочатку повинно бути бажання — це перше. Далі ви йдете у службу у справах дітей. Там дають перелік документів і вимог до прийомної родини або до дитячого будинку сімейного типу. Якщо по цих вимогах немає ніяких зауважень, то потім ідете на навчання. Проходить навчання родина, після навчання йде висновок, чи готова сім'я взяти дитину чи ні, це дають викладачі навчального закладу. І потім в родину пропонують дитинку, і ми ходимо за знайомство, і проходить адаптація, і дитинку можна забрати в родину.
Чи були в дітей проблеми з адаптацією в родині?
Світлана: З кожною дитиною ми переживали про те, як дитина увійде в нашу родину, чи приймуть її наші дітки. Але найголовніше, що ми зробили перед тим, як взяти перших діток, — ми запитали у своїх трьох дітей, чи готові вони допомогти нам, чи готові вони прийняти цих дітей, і наші діти сказали «так». Тому адаптація була такою легкою. Звичайно, були якісь нюанси, знаєте, ми не очікували, що нас будуть будити о п'ятій ранку, що ми будемо витягувати їх з-під столів, з-під диванів, щоб повчити якісь уроки з ними. Дехто так кричав, що ми не могли розуміти, що нам робити. Але, звичайно, не було такої довгої адаптації. У службі справ дітей, нам сказали про останнього хлопчика, який прийшов до нас в родину, що основною метою буде навчити його обійматися. На четвертий день ми з цією дитиною обіймалися, він з задоволенням приходить, обіймається, ми прощаємось на ніч. В нас така традиція є, ми обов'язково обіймаємося на ніч, ми цілуємо своїх діток, і це кожного вечора, і вони звикають до цієї любові, вони можуть віддавати цю любов потім один одному.
За інформацією Офісу Омбудсмана, в інтернатних закладах України нині виховується 25 тисяч дітей. Чи не було у вас коли-небудь такої думки повернути дитину до інтернату з якихось причин?
Олександр: Знаєте, думки можуть бути різні. Думки можуть бути, особливо, коли якісь труднощі приходять, але потрібно вчасно себе брати в руки і продовжувати трудитися далі. Не зупинятися в тому, щоб любити цю дитину.
Наскільки діти довіряють вам як батькам-вихователям? Про що вони готові вам розповісти?
Світлана: Я дуже рада, що вони діляться зі мною. Я не кажу, що у них немає своїх секретів, у дівчаток завжди є свої секрети, але вони діляться зі мною, і якщо щось трапляється, вони приходять і говорять про це. Чи вони з татом, як з пастирем говорять, чи вони говорять зі мною, і ми вирішуємо питання по мірі їх надходження, завжди якось так спокійно.
Діти поміж собою дружні? Чи бувають конфлікти? Як ви вирішуєте спірні питання?
Олександр: Діти всі різні, кожна дитина, вона єдина, неповторна, хоч вони є представниками різних сімей. Ми навчаємо, що вони одна сім'я, і вони повинні піклуватися один про одного, починаючи вже зараз, тому що ми не вічні. Колись ми як батьки відійдемо, але вони повинні підтримувати, допомагати один одному. Ці родинні зв'язки у них повинні залишитися на майбутнє.
Світлана: Я хочу сказати, що конфлікти завжди бувають, але у нас немає таких конфліктів, які б тягнулися дуже довго, і що вони не будуть розмовляти дуже довго між собою. Вони можуть посваритися, один одному нагрубіянити, але ми завжди вирішуємо це питання, і вони завжди миряться, обнімаються, тривалих конфліктів в нас немає.
Вони не конкурують між собою, щоб досягти вашої прихильності, аби ви провели більше часу з ними?
Олександр: У нас є такий момент, що мхтось, або мама, або я, беремо одного чи двох дітей і йдемо десь посидіти, поспілкуватися. Конкуренція є, але вона в такому здоровому глузді.
Світлана: У нас діти деякі маленькі, ми з ними дуже багато часу проводимо за уроками, тому, щоб сильно виділити час на кожного, не виходить. Але завжди намагаємося. Особливо старші хочуть побути з нами пізніше. Коли менші лягають спати, зі старшими ще ми можемо поспілкуватися, попити з ними чайку, поговорити, пошептатися про щось. Кінофільм подивитися. Наприклад, коли потрібно комусь купити одяг чи взуття якесь, то ми їдемо з цими дітками, купуємо їм одяг і обов'язково йдемо в якесь кафе посидіти, пригостити їх чимось, побути якось так, знаєте, разом.
Олександр: До війни ми, взагалі, досить часто їздили в ліс.
Як щодо навчання? За інформацією Інституту освітньої аналітики, минулого навчального року 87 тисяч українських дітей навчалися вдома, на сімейній системі навчання. Ваші діти ходять до школи чи навчаються вдома?
Олександр: Наші діти всі ходять до школи. Це різні навчальні заклади. Переважно це школа "Софія". 17-річний хлопець закінчує в цьому році школу, навчається в 13-й школі, і Вадим, якого ми тільки що взяли, він навчається в 24-й школі.
Уроки вдома робите з дітьми чи вони самостійні?
Олександр: Робимо. Менші без нас не можуть робити. На жаль, чомусь так.
А старші з меншими роблять?
Світлана: Частково, так. Особливо англійську мову. Якщо вони не зайняті, наприклад, або поробили вже свої уроки, вони можуть допомогти нам з меншими зробити уроки і якусь частину завдань вони можуть виконати.
Окрім навчання у школі, чому ви навчаєте дітей вдома?
Світлана: Мої дівчата і хлопці вміють і люблять готувати. Я дуже люблю робити смачні страви, видумувати різні страви, дивитися щось цікаве і тоді з ними готувати. Наша Стефанія дуже любить пекти панкейки. Я готую їй тісто і вона готує їх самостійно. Вона може смажити одразу на двох сковорідках і для неї це не проблема. Крістіночка дуже любить випікати тортики. Вона навіть брала участь в різних марафонах. Каріна у нас більше по м'ясу і по рибі, по борщу. Вона дуже смачний борщ готує. Хлопці також можуть приготувати вечерю без проблем. Так само на їх плечах частково прибирання.
Тобто родина Спільниченків може відкрити свій ресторан, якщо захоче, тому що дівчата вміють і варити, і пекти, і робити різноманітні страви.
Світлана: Я навчаю дітей шити. Старші дівчатка вже в мене уміють працювати зі швейною машинкою. Вони шили і іграшки, і фартушки, і сумочки. Менших тільки почала навчати. Вони вже вміють прокласти гарно стрічки, тому що моя мета – навчити їх правильно працювати за машинкою, щоб не було ніяких травм.
Зараз говоримо про навчання, як щодо дозвілля? Чи маєте ви на нього час, і чи проводите разом з усією родиною?
Олександр: Обов'язково. Буває, що зранку прокинуся й розумію, що нам треба кудись їхати. І ми кудись сіли і поїхали.
Світлана: Авантюрист. Ми дуже часто подорожували. Діти дуже багато побачили міст. Ми вже возили їх і в Закарпаття, і в Карпати, і на море, і в Чигирин — де ми тільки не були.
Як зараз ви переміщаєтесь? У вас є свій транспорт, чи це "Укрзалізниця"?
Олександр: Зараз ми тільки на своєму. У нас є бусик дев'ятимісний, в якому є великий багажник. Коли тільки його пригнали, троє дівчат в багажник уляглися, сказали – «ми тут жити будемо». Ну, це щодо подорожей. А тут по місту, то буває так, увечері, чи в неділю, чи в суботу, зібралися й поїхали в парк. В багажник кинули самокати, ролики. І вони собі там побігали, погралися.
Як щодо поведінки? І вдома, і в громадських місцях?
Світлана: Вдома в нас гамірно. Але в громадських місцях діти дуже гарно себе поводять. Ми їх вчимо, що людей багато і вас багато. Я поручаю старшим дітям, наприклад, Каріночкі дивитись за іншою, Крістічці за іншою, Саші за іншою. Тобто менші дітки, розподілені, і ми знаємо, що старша дитина знає, де нас знайти, як подзвонити, як знайти тата і маму.
Якщо хтось порушує поведінку, чи є у вас якісь методи покарання чи впливу?
Олександр: Вони зростають на гаджетах, і, відповідно, один із методів впливу –— це гаджети. Можна телефончик покласти і не торкатися його від одного до трьох днів. . Телевізор — так само. Крім того, у нас є стільчик, на якому можна посидіти і заспокоїтися. У нас є кімната, де також можна піти і заспокоїтися. Якийсь певний час — 5, 10, 15 хвилин – заспокоїшся, прийдеш.
Ви як мама-вихователька, як ви працюєте вдома? Із чого складається ваш день?
Світлана: Вранці встаю, готую сніданок, відправляю всіх до школи. І потім спокійно п'ю каву. Але на це буває дуже мало часу. Потім я готую обід і ще встигаю навіть піти в майстерню, щось розкроїти або щось пошити, дуже люблю шити. І на це мені навіть вистачає часу. Потім приходять дітки, ми робимо домашнє завдання з ними.
І, звичайно, паралельно я готую ще й вечерю. Звичайно, якщо мені потрібна допомога, старші дівчатка і хлопчики завжди допомагають. Дівчаткам перепадає, правда, більше допомоги. Вони завжди кажуть: "А чого нам більше?". Я кажу, що ви ж майбутні мами. Хто ж піклуватися буде про родину, як не ви? Майбутні господині. Один день, знаєте, не схожий на інший, а ніби вони всі схожі. Ось зараз починаються у нас робота на городах. Ми саджаємо огірочки, помідорчики, всяку зелень. Небагато для того, щоб влітку можна було їсти салатики свої.
Олександр: Вона сказала про шиття. Досить часто вона шиє вночі, коли вже всі сплять. І може шити аж до ранку.
Як вам вистачає снаги на все?
Світлана: Взагалі, шиття — це як релакс. Комусь треба випити чашечку кави, розслабитися, посидіти на диванчику. А мені, якщо в мене є вільна хвилинка, то це піти в мою майстерню і щось попрацювати там для діток. Щоб потім вони прийшли і сказали: "Мама, це знов для мене". І стають в чергу, кому далі шити.
Ви, як тато, продовжуєте працювати у школі і займатися з дітьми. За інформацією Мінсоцполітики, фінансування дитячих будинків сімейного типу йде від держави. Цієї суми вистачає на те, щоб забезпечувати таку родину?
Олександр: Не вистачає. Зразу скажу, що нам цих коштів не вистачає. У нас діти їдять постійно все свіже, у нас постійно є м'ясо, якісь смаколики і відповідно це все тягне і кошти. Тобто нам, по скромних підрахунках, десь на тиждень від виплати до виплати не вистачає дожити.
Світлана: Комунальні послуги у нас дуже дорогі, тому що у нас немає субсидій. Особливо взимку. У нас дітки ходять на гуртки, за які ми ще платимо. Вони ходять в приватну школу, за яку ми платимо. Тому ми хочемо дітям дати найкраще, тому ми працюємо. Я інколи беру замовлення, працюю, чоловік працює на роботі, але ми не скаржимося, тому що основну частину із цих коштів ми закриваємо, звичайно.
Ви сказали, що ваші діти ходять на гуртки, чим займаються?
Світлана: У нас скільки дітей ходять на гуртки, що інколи я тата називаю таксистом. Ніколічка ходить на гімнастику чотири рази в тиждень. Стефанія займається вокалом, ходить на фортепіано і займається боксом. Сонічка у нас теж у спортзал на бокс ходить. Дуже любить малювати в нас Сонічка, тому ми зараз підшукуємо їй також гурток. Настінька теж займається вокалом, фортепіано, боксом, вона перемагала на змаганнях з боксу, так само перемагала і по вокалу. Крістіна займається вокалом, вона ходила на скрипку, зараз не ходить, але вона ще дуже любить фотографувати, вона дуже творча в нас особистість. Каріночка у нас займалася на гітарі. Основна частина її часу – це навчання, тому що хоче здати гарно іспити, і щоб можна було вступити. Даниїл займається на саксофоні. Ігор на комп'ютерах займається і вивчає різні програми. Він також займався в музичній школі. Він також в 11-й клас ходить, тож йому потрібно підтягувати всі "хвостики", щоб здати гарно НМТ.
Кажете, що займаються діти творчістю, концерти вдома влаштовують свята?
Олександр: Зараз ні, але було таке, що постійно влаштовували. Але в нас, як в загальному, то постійно концерт якийсь. Вони співають постійно. Одним уже спати пора, а інші — прибирають і співають.
Світлана: Два тижні назад, в суботу, ми їздили в Софіївку, в Умань, з дітками на екскурсію. Вони зайшли в печеру, а там таке ехо. І як вони гарно співали свої пісні з хору латинською мовою. Це було так прекрасно. Ви знаєте, це найкращі концерти, які ти можеш побачити. Вони прекрасно співають, і я дуже пишаюся їхніми голосами. І дуже дякую, що вони у нас такі творчі.
Як ви відзначаєте свята? У вас є родинні традиції?
Олександр: Взагалі в нас є традиції. І одна із головних традицій – ми щонеділі ходимо в церкву. Діти співають в хорі. Наш хор називається "Народжені серцем". Крім того, новий рік, Різдво, Великдень – це великі свята для нас. Плюс день народження. Вони бувають часто.
Світлана: Так, у нас часто дні народження. От у квітні у нас було три іменинники. У листопаді у нас четверо іменинників. Діти самі замовляють те, що вони хочуть на день народження. Можливо, просто поїхати, замовити піцу. У нас в дівчат день народження 22, 24 і 29 квітня. І вони кажуть: "Мама, тільки не все в один день", щоб кожній окремій було свято. У нас такого навіть і не було, щоб ми разом їм святкували.
Кожному окремо тортик робимо, кожному окремо свої страви. І для них це важливо, і для нас важливо дати їм частинку радості саме в його день народження. В суботу і в неділю, якщо гарна погода, виїжджати або в ліс, або в парк, або на екскурсію. Це вже, знаєте, така традиція сімейна. І вони знають, що тато вже щось придумає нове, і ми знову кудись поїдемо. Або навпаки вони кажуть: «Мама, а ти знаєш, ми бачили там в інтернеті є таке місце хороше".
Ось ви, як батьки-вихователі із досвідом, що б могли порадити людям, які бажають взяти в родину дітей, створити дитячий будинок сімейного типу?
Олександр: Потрібно брати дітей, це перше. Це відповідні труднощі, це відповідні виклики, це, можливо, недоспані ночі, тому що це 24 на 7 і цілий рік. Але ця праця винагороджується. Винагороджується обіймами, поцілунками, перемогами в їхньому житті. Коли дитина в дев'ять років приходить, вона читати не може, а потім вступає у вищий навчальний заклад. Це перемога. Ми дякуємо Богу за те, що Бог використовує нас для цієї праці.
Світлана: Я також підтримую думку, що дітей треба брати. У своїй родині, у своїй сім'ї це дуже важливо. Це праця не з легких. І підготуватися до цього не можна. Треба просто відкрити серце і брати діток. А все інше прийде. Діти навчають нас, а ми навчаємо їх. І це прекрасно. Це інколи дисциплінує. Інколи ти розумієш, що ти не можеш розслабитися. Інколи ми молодіємо, тому що коли ми їдемо з Закарпаття, і нам дзвонять зі служби у справах дітей: "Вітаємо, у вас народилася ще одна дитина", ми розуміємо, що це сестричка чи братик, які народилися в наших дівчаток. Так ми добирали своїх дівчаток. Їх п'ятеро в нас з однієї родини. І ми радіємо, що вони в нас. І тому це прекрасно.
