Костянтинівець Артем Попік загинув у 36 років під час бою на Харківщині. У 2014 році він провів місяць у полоні сепаратистів, які захопили його рідне місто в Донецькій області. У 2015-му добровольцем пішов в АТО. У 2022-му у складі 120-ї бригади ТрО повернувся у стрій. У травні 2024-го він був під Вовчанськом, де його підрозділ після вдалого штурму накрила російська "арта". Артема вважали зниклим безвісти. 50 днів його тіло пролежало в лісосмузі. Поховати Артема Попіка родина змогла лише у листопаді 2024-го. У нього залишилися дружина, мати та чотирирічна донька Соломія.
Про останній бій на Харківщині, який мав бути військовою вдачею, і останню надію, що безвісти зниклий буде живим, про воїна та патріота, чоловіка та батька — Суспільне Донбас зібрало портрет загиблого Артема Попіка у спогадах друзів, товаришів та дружини.
Артем Попік у мирному житті, як і його батьки, працював на залізниці. Захоплювався фотографією — свого часу закінчив у Шахтарську кінематографічний технікум, згадує дружина полеглого Марина.
"І хоч попрацювати оператором йому не судилося, він продовжував фільмувати все навколо за допомогою свого фотоапарата. У нього виходили надзвичайно талановиті знімки. Мабуть, тому що любив життя, любив людей, а найголовніше — любив Україну", — розповідає Марина.
Полон
"Ми научім вас по рускі говоріть"
У 2014 році, коли Костянтинівку захопили проросійські терористи, Артем не приховував своєї позиції, розповідає місцевий журналіст Володимир Березін.
"Він у 20 років очолював міський осередок політичної партії "Свобода". Для Донеччини — це нахабно сміливо. За що взяли? Тому, що "майданівець", "свободівець", "націоналіст", — зазначає Березін.
Однопартієць Ярослав Маланчук згадує, за Артемом терористи Гіркіна-Стрєлкова прийшли додому. Тридцять днів Попік провів у підвалі СБУ в Слов'янську, де його незаконно утримували і катували.
Маланчук так само, через позицію, пройшов через той же "підвал", що й Попік:
"У нас же очі були закриті, я по голосу чую — Артем. Говорю: "ти?" Він : "Так". Це в загальній камері, потім сиділи в ізоляторі вже вдвох. "Давай, етіх друзєй вмєстє" — там керував якийсь москаль. Били, погрожували: "Ми научім вас по рускі говоріть. Ви всє "свободєвци— нєофашисти". Артема обміняли лише 30 травня".
2015 року Артем став на захист України, пішов добровольцем. Під час Антитерористичної операції служив у 122 бригаді, у 90-му батальйоні.
Кохання
"Доньку він назвав — Соломія. Сопілочкою кликав"
Дружина Артема Попіка Марина згадує: з майбутнім чоловіком познайомилася у 2017 році на одному з фестивалів. На той час він вже демобілізувався. Каже, залицявся, але вона не відповідала взаємністю.
"Я з тобою хотів би провести все своє життя", — освідчився згодом Артем. "Я відповіла, мовляв, вибач, але у нас з тобою різні шляхи. Можливо, я так відповіла через те, що він був на три роки молодшим за мене", — розповідає Марина Попік.
Артем не відступив, каже жінка. Вразив її під час заходу на честь Василя Стуса.
"Виявилося, що він цікавився літературою і добре знав творчість Стуса — мене як філологиню, це підкорило", — розповіла дружина.
У цивільному шлюбі пара прожила три роки. Одружилися, коли дізналися, що Марина при надії.
"Коли мені лікарка сказала про вагітність, я не повірила. Ми були щасливі, одразу розписалися. Доньку назвав він — Соломією. Соля, Соломійка, Соляша, Сопілочка. Найчастіше він її Сопілочкою кликав", — говорить дружина загиблого.
За тиждень до повномасштабного російського вторгнення Артема повідомили про готовність приєднатися до війська, оскільки він рахувався в оперативному резерві, згадує жінка: "Ми з ним домовилися, що якщо починається щось, то ми спочатку їдемо в евакуацію, а потім він іде у військкомат".
24 лютого 2022-го родина вирушила у більш безпечний регіон. На другу добу вони зупинилися у Вінниці перепочити і зрозуміли, що далі рухатися з малою дитиною вже не сила.
25 лютого Артем Попік у Вінниці пішов до військкомату й одразу у складі територіальної оборони пішов на фронт. Понад два роки він служив зенітником ракетного відділення артилерійського взводу роти вогневої підтримки 120-ї бригади ЗСУ на різних напрямках.
Останній бій під Вовчанськом
"Вибили пі****в, але на них навели артилерію"
Як згадує події тих днів побратим Артема на псевдо "Крук", на Харківщину їхній підрозділ перевели у травні 2024 року.
"Нам нарізали ділянку в районі села Стариці, Артем був зенітником. Вони прикривали повністю батальйон. Потім будували ще другу лінію оборони", — розповідає "Крук".
Зазначає: російська армія на Харківщину стягувала додаткові сили. Артема Попіка на той час залучили із загального резерву до мобільної групи.
"Командир батальйону формує свій резерв, який можна перекинути з одного флангу на другий, щоб трошки підсилити хлопців там, де це потрібно. 10 травня бої були серйозні, пі**ри пішли штурмом, їх було дуже багато. Батальйон під тиском змушений був відійти на свою другу лінію. Там закріпилися в районі Стариці, повністю по околиці", — згадує "Крук".
Щоб підсилити правий фланг, туди перекинули резервну групу, додає чоловік. У її складі було п'ятнадцятеро людей, серед них і Попік. Перший бій вони прийняли 13 травня.
"Вони відбилися, пі**ри балками намагалися зайти в село та вже зайняли крайні хати. Наша група той лівий край тримала і вибила пі****в тоді звідти, зачистила, все було нормально. Вони трималися", — розповідає побратим Артема.
Бій, у якому загинув Артем, стався 14 травня.
"Він загинув геройськи. Ми — підрозділ ТрО, й штурмувати будинки мало хто зважувався. Протриматися це одне, штурмувати — ну... вони вибивали професіоналів. Перші заходили спєци, а потім вже "м'ясо". Того дня хлопці групою штурманули пару домів, молодці. Вибили пі****в, на адреналіні якраз трошки приводили себе до тями — то заправитись, то поправитись, чи провести артпідготовку. Саме в той час на них навели артилерію. Артем загинув одразу", — переказує події "Крук".
У тому бою полягли п'ять українських військових, ще чотири були поранені, як переконує "Крук", "еваки" встигли повернутися лише за пораненими, вдруге — під обстрілами — не ризикнули.
Безвісти зниклий
"Щоранку дивишся фотографії трупів"
13 травня об 11:00 Марина чула Артема в останнє. Соломійка тоді була у садочку, а вона на роботі, каже: довго не говорили.
"Він був утомлений. Сказав, що набере ввечері. "Я хочу побачити Соломійку" — це були останні його слова. Ми, як завжди говорили по відеозв'язку, я тоді ще скрін зробила. У мене така звичка була: з кожної розмови я робила фото", — зазначає дружина загиблого.
Увечері він не подзвонив, як обіцяв. Наступний день — також без зв'язку, телефони побратимів Артема також мовчали, згадує Марина: "П'ять днів я шукала, розшукувала, вишукувала, а потім — 20 травня пішла до ТЦК, де мені видали офіційне сповіщення про те, що він вважається безвісти зниклим".
Утім пошуки не припинила, навпаки — дзвонила побратимам, моніторила російські пабліки.
"Я сподівалася. У мене була надія на те, що посадку зайняли кацапи, що Артем тоді просто втратив свідомість і живий, у полоні", — ділиться Марина.
"Я підписалася на купу ворожих Telegram-каналів, де викладали фотки поранених, вбитих. І я знайшла одну — дуже схожу на Артема. Я навіть носила її на портретну експертизу. Писала "сєпарам", просила повідомити чи це він. Це таке пекло — щоранку прокидаєшся і дивишся ці картинки, фотографії трупів".
Влітку українські військові відбили лісосмугу біля Стариці. За словами Марини Попік, 1 липня відбулася операція з евакуації бійців, загиблих на цій ділянці фронту.
Тіло Артема, каже дружина військового, пролежало в лісосмузі 50 днів, тому призначили ДНК-експертизу, яка тривала ще чотири місяці.
"Я наполягла і була присутньою на впізнанні — раптом це не він! У нього була вибухова травма. Я його впізнала по берцах, які відправила йому на Великдень, бо він їх дуже любив", — говорить Марина.
Спогади друзів та побратимів
"Весь життєвий шлях — це подвиг"
14 листопада — було рівно пів року, як Артем Попік загинув. 15 листопада воїна поховали.
"Він щовечора, а, коли не міг говорити, присилав голосове: "Солічка, добраніч. Доця, тато тебе любить, цілує". І ми так само. Тепер цього нема. Доня бачить, що дітки з татами гуляють — "А де мій тато? А давай татові дзвонити". А кому дзвонити? Плакала. Ми пояснили, що тато живе на небі, що він там її охороняє завжди, зірочкою на неї дивиться", — не стримує сліз Марина.
На Вінниччину на поховання підтримати родину загиблого приїхали друзі з Донецької області, які нині розкидані по всій Україні, серед них і бойовий товариш з позивним "Еней".
"Він був скромною, непублічною людиною. Інколи він боровся зі своєю скромністю і вирішував такі — глобальні питання, бо відчував відповідальність. Йому небайдужа була доля країни — Майдан, полон, служба в ЗСУ тому підтвердження", — розповідає земляк Артема "Еней".
"Він такий був великий духом, це ще більше красить його. Тому що без піару, просто брав і робив цю справу. Класний хлопак, реально класний, дуже шкода. На жаль, війна забирає кращих. Не маємо права забувати про таких побратимів, про справжніх синів нашої землі".
Колеги та друзі з Костянтинівки пам'ятають його як чуйну, спокійну та добру людину. "Він такий був добряк. Він по життю був добряк", — говорить Ярослав Маланчук.
За спокійною вдачею Артема, був твердий характер, переконаний Володимир Березін.
"Є люди, у яких подвиг — не тоді, коли вони загинули, у Артема весь життєвий шлях — це подвиг. Він протягом життя йшов за державу. Він продовжувач славних постатей Донецької землі, таких як Тихий, БаглюкГриго́рій Мики́тович Баглю́к (нар. 5 січня 1905, Лозова-Павлівка — пом. 1 березня 1938, Воркута) — український письменник. Жертва сталінських репресій. З 1930 року Баглюк — головний редактор часопису «Забой» — «Літературний Донбас».. Він у 2015 році воював в підрозділі "кіборгів", пройшов Авдіївку, Зайцеве, за що був нагороджений. Я був одним з ініціаторів білбордів у Костянтинівці з зображенням ідейних людей, де було фото й Артема з написом: "Вони заради України зробили подвиг. А що зробив для України ти?", — ділиться спогадами Володимир Березін.
Як зазначає побратим "Крук", ті травневі втрати батальйон не може заповнити й по нині:
"Рік скоро буде, а я й досі не можу поповнити батальйон такими вмотивованими людьми, добровольцями, як Попік. Це ж яка різниця між мобілізованими і добровольцями! Люди прийшли на фронт свідомо. Артем пройшов АТО, мав досвід військової служби до того. Це велика різниця. Любі навчання — хто поїде — Артем. Те, що ми втратили таких спеціалістів, це для батальйону дуже великий мінус".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube та Instagram