До Барвінкового в Харківській області повернувся з полону офіцер ЗСУ Микола Коломійцев. Військовий пробув у російському полоні понад три роки: він потрапив до РФ з Маріуполя, який 86 днів обороняв у складі "Азову" (у той час — полку). У полоні Микола Коломійцев пережив теракт в Оленівці, витримав тортури та пропозицію лишитися жити в Донецьку. Він повернувся в Україну в рамках обміну 14 червня.
Суспільне Харків розпитало військового про оборону Маріуполя, медицину в полоні та теракт в Оленівці.
Далі — пряма мова.
Про військовий шлях та початок повномасштабного вторгнення РФ
Я брав участь у бойових діях з часу АТО: Торецьк, Горлівка. Потім у 2016 році пішов навчатися у Харківській національний університет повітряних сил на офіцера. Навчався 4 роки на командира — офіцера управління тактичного рівня. У 2020 році за розподілом потрапив у маріупольську бригаду.
У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, я був у місті Маріуполі. І там мені довелося приймати захист міста Маріуполя разом з різними суміжними підрозділами: полком "Азов", Національною гвардією України, територіальною обороною, морською піхотою 36-ї бригади.
На той час я був командиром зенітно-артилерійського взводу, але виконував обов'язки у полку "Азов" як піхотинець — ми вели вуличні бої з росіянами. Я вже не виконував свої обов'язки — збивати ворога в небі — бо у нас вже не було протиповітряної оборони, ми всі виконували заходи знищення живої сили: піхоти, танків тощо.
Атмосфера у Маріуполі тоді була дуже жорстка. Нам було складно воювати проти них, у нас в основному були піхотні штурми були, також використовували ручні протитанкові гранатомети, працювала наша ствольна артилерія. А у них були штурми піхотою, танками, БТР, броньованими БМП — і так 86 днів оборони Маріуполя.
Коли був наказ Верховного Головнокомандувача про припинення оборони міста, ми мали здатися в полон для збереження життя. Це 17 травня 2022 року. Тоді я думав, що це буде "лажа", як у 2014 році Іловайський котел. Думав, що зараз будемо виходити, нас просто десь розстріляють. Але вийшло не так.
Про 4,5 місяці в Оленівці та теракт 29 липня 2022 року
Мене відправили у трудову колонію №120 у Донецькій області, вона під Волновахою у селі Оленівка. Ми там були 4,5 місяці до 1 листопада 2022 року. Потім нас етапували вже у Росію — це Борисоглібськ у Воронезькій області, слідчий ізолятор №2. Там я був до моменту обміну.
Я був в Оленівці під час теракту. Тоді "азовців" перевезли — ми усі жили в різних ангарах. Новий спеціально для них робили. Вночі з-за ангару відпрацював російський"Град" у сторону Мар’їнки по наших.
Вибухівку вони заклали із середини ангара, тому що дах вибухнув назовні. Якби туди був "приліт", як вони кажуть, воно б пробило все зверху вниз. А дах був розкритий як "розочка", доверху. Там була закладена вибухівка, тому що підготували цей барак десь за два дні, щоб "азовців" туди заселити. Тільки заселили — і в той же вечір відбувся вибух.
Приїжджали їхні кореспонденти донецькі, вони наче знайшли якісь уламки HIMARS, казали: "Це ваші українці влупили по нашому ангару". Навіть дитина зрозуміє, що це нісенітниця.
Було страшно, тому що вони ту тюрму використовували як щит: вони по Мар'їнці стріляли, вся техніка була навколо тюрми, з-за паркану стріляли, авіація приземлялася за нами, очікували на нашу відповідь, щоб "прилетіло" по тюрмі. Страшно було, що щось влучить у нас, ти там нікуди не дінешся — коли в бараку 600 людей живе один на одному, то заховатися нікуди не встигнеш. Якби туди "прилетіло", був би фарш.
"Брав зброю і не думав, а тут, що, госпіталь знайшов?": про медицину і тортури в полоні
У СІЗО кожного дня били палицями, руками, ногами, електрошокерами, зв'язували, постійне моральне приниження з ранку до вечора. Йдеш у баню, на шикування — це все супроводжується побиттям, лайкою: "Фашисти, нацисти", "Навіщо ви проти брата пішли?", "Ми прийшли звільнити вас від нацистів".
Ти ж там нічого не можеш їм сказати, не будеш там не сперечатися. Тільки спробуй щось сказати, вони: "Ти що, найрозумніший?", і одразу побиття. Виходиш — голова схилена, очі заплющені, руки вгору. Вони усі у балаклавах, по номерах називають одне одного, навіть не по іменах. Розповідають про свої злочини, хто кого вбивав — і так щодня.
У СІЗО була формальна медицина, дуже слаба. Могли дати зеленку, йод і то лише через лайку: "Брав зброю і не думав, а тут, що, госпіталь знайшов?". Якщо когось різали, зашивали — все на живу, без анестезії. Невеликі рани не гоїлися по року, по два: навіть рана з п'ять копійок не заживала. Люди гнили постійно, нічого не заживало.
Розповідали, що України вже немає. Мені пропонували залишитися в Росії, попрацювати у Донецьку, заробити грошей, служити на хорошій посаді. Але ні, я не пішов на співпрацю. Я давав присягу українську народові, у мене усі поховані вдома. Як взагалі після всього, що вони зробили, можна залишитися там працювати?
Про звільнення з полону
В полоні я провів три роки та один місяць. 13 червня ми виїхали на обмін, а 14-го вже були в Україні. Вони не тримали факт обміну в секреті, але і прямо не казали, жартували про це, натякали — не було зрозуміло, чи це правда. До останнього прямо не казали, що везуть нас на обмін, щоб ми не розслаблялися.
Нам очі розв’язали на аеродромі у Гомелі. Ми там бачили "кацапів" у формі, вони нам: "Підніміть вже голови". Коли був вже в Україні, емоції переповнювали. Відчув, що я вдома. Усі зустрічали, багато українських прапорів було, люди махали руками, плакали.
Я ні про що не шкоду. Я розумів, коли підписував контракт, що я військовий, я давав присягу. Я розумів, що все може відбуватися. Якщо війна, то це мій обов'язок і за Конституцією, і за уставом.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
