У Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків 16 січня відбулася друга подія проєкту "Без розкладу", на якій запрошені лекторки, спільно з аудиторією, обговорювали книгу Ернста Ґомбріха "Оповідь про мистецтво".
Для Суспільне Культура автори проєкту Вероніка Трейтяк та Владислав Хібовський розповідають про ідею та історію створення бібліотеки кафедри. А також про те, чи можна вмістити історію мистецтва в одну книгу.
"Без розкладу" — студентська ініціатива створення бібліотеки кафедри історії мистецтв Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Ідея проєкту виникла через потребу студентів мати сучасну літературу про мистецтво, яку можна обговорювати у процесі навчання та використовувати в дослідженнях. Це можливість перетворити кабінет кафедри, через який проходять кілька десятків студентів щоденно, в організований простір, де можна почитати потрібні для навчання книги.
Книги про мистецтво не завжди є фінансово доступними для студентів. Публічна полиця з актуальною літературою — це доступ до знань "тут і зараз", адже інформація не захована за архівними дверима.
Згодом проєкт бібліотеки доповнився публічними розмовами, де культурні діячі та діячки разом з аудиторією зустрічаються, для спільного обговорення книги й дослідження культури через тексти.
"Без розкладу" розширився від місця, рамкованого кабінетом кафедри, до поля обміну думками.
Публічні розмови "Без розкладу" відбуваються у співпраці між культурним проєктом "Сноби" та кафедрою історії мистецтв за підтримки видавництва ArtHuss.
Головна цінність проєкту — мережева співпраця. Спершу — між студентами, потім — між кафедрою, культурним проєктом "Сноби" та видавництвами, а тепер — між книжкою, запрошеними спікерами та аудиторією. Це простір точкової взаємодії, де кожен агент є необхідним. Читання й обговорення стають формою діалогу, що протистоїть академічній самотності, у якому важливе не лише знання, а й процес його спільного творення.
"Без розкладу" — це про перетин людей у просторі, об'єднаних інтересом до книг, історії та культури. Спершу проєкт отримав свою назву як буквальне свідчення студентів, що отримують розклад семестру за день до його початку. Але згодом стало зрозуміло, що найщиріші зустрічі трапляються поза планом, себто без розкладу — саме тоді з'являється простір для живого обміну думками та несподіваних висновків.
"Оповідь про мистецтво": чому важливо обговорювати книжки
Перше обговорення збірки Тіберія Сільваші "Дерево Одіссея" відбулося на самій кафедрі університету.
Друга подія відбулася за партнерства Музею Ханенків, фокусом обговорення стала книга "Оповідь про мистецтво" — масштабна праця професора Ернста Ґомбріха. Запрошеними спікерками стали кураторка галереї The Naked Room та арткритикиня Лізавета Герман, власниця нонфікшн-книгарні "Збірка" Наталка Кузьменко та авторка статей і публічних лекцій про мистецтво, співкураторка Архіву мистецтва воєнного стану Галина Глеба.
"Є книги, які важать більше, ніж коштують — це саме про цю книгу", — зазначила у розмові Наталка Кузьменко.
Книга важка не лише фізично — її інтелектуальна вага більша, і це досі провокує дискусії навколо цієї роботи. Нижче пропонуємо нотатки з однієї з них.
У розмові книга Ґомбріха постала в контексті сучасних досліджень як цінний "артефакт свого часу".
"Оповідь про мистецтво" дає можливість чітко структурувати знання про всі періоди історії мистецтва до другої половини ХХ століття. Варто пам'ятати, що книга написана в період перед важливими ревізіями в історії мистецтв — до феміністичного, деколоніального, історіграфічного та інших "поворотів", які консервують західну академічну школу з відповідним їй поглядом.
Наталка Кузьменко згадує в розмові: "Якщо розглядати книгу як експонат, розуміючи, що вона була написана у 50-х роках, а оновлювалася в 60-х, 70-х, 80-х, де автор майже щоразу додавав нове післяслово, стає очевидно, що це артефакт свого часу. Ґомбріх прямо заявляє, що критик чи історик не може сказати одразу «так, як воно є», адже кожне десятиліття переглядає і переписує попередню історію".
Дотик до старої школи дає нам краще розуміння поезії її попередників. Книга є зв`язком між умовним "тоді" та "тепер".
По суті, Ґомбріх бере на себе роль дослідника, який відображає розуміння минулого у власному часопросторі, не претендуючи на абсолютну істину.
Важливим також є те, що автор майже повністю оминає ґрунтовний опис мистецтва XIX століття, в якому живе. Ґомбріх навмисно не згадує або не сприймає мистецтво довкола, натомість намагається знайти сенс у минулому.
Галина Глеба сприймає це як "ностальгію за великим втраченим минулим": певною навичкою, іконографією, ідеєю, яка зачіпає в минулому — тим, чого не можеш знайти в сучасному.
Чи можна вмістити всю історію мистецтва в одну книгу
Галина Глеба: "Ґомбріх спробував охопити всю історію мистецтва лінійно — майже як експозиція в Британському музеї чи Луврі. Книга ніби відображає імперський підхід до мистецтва, де все зібрано під одним дахом".
Завдання охопити всю історію мистецтв в одній книзі — амбітне, та Ґомбріх не останній, хто намагався втнути подібне.
Під час обговорення схожих праць серед українських досліджень були згадані "Мистецтво з 1900 року", "Перманентна революція. Мистецтво України ХХ століття" Аліси Ложкіної та "Скарби України".
Ключовим стало те, що інформативна праця великого обсягу неминуче матиме прогалини, а перевиконаний план інколи означає невиконаний: щось, з огляду на пріоритетність, може бути пропущене, а щось, через обмежений обсяг — викладене лише стисло.
У висновку також стало зрозуміло, що, говорячи про український контекст, досі бракує всеохопної, навіть поверхневої, проте якомога більш загальної праці про ширшу історію українського мистецтва.
Наталка Кузьменко коментує: "Люди запитують і цікавляться українським мистецтвом. Але в нас є щось про 20-ті, є щось про Горську, Нарбута, але чогось загального, що стало би першим входом для нових читачів — немає".
Втім, оптика Ґомбріха не залучає інше, "неканонічне" з погляду європейського глядача та дослідника, мистецтво інших періодів та регіонів, в його історії бракує жінок, народного мистецтва тощо. Тобто поставити їх в одну чітку лінійність, пропоновану автором, насправді не вийде.
Галина Глеба: "Коли ми читали книгу під час навчання, у мене не було питань: чому там немає художниць, чому раптом історія західноєвропейського мистецтва бере початок у Середній Азії. Зараз я розумію, що потрапила у пастку цього упередження. Відчула, що коли я бачу якесь мистецтво, яке не вкладається в цю схему — не можу знайти йому місця. Мистецтво ацтеків — це куди? Це первісне мистецтво? Воно наче дуже схоже. Чи це мистецтво часу й хронології, яка тоді розгорталася в Європі? Тим самим я ламалася об цю структуру, яку використовували Ґомбріх й інші дослідники мистецтва поруч з його поколінням".
Наталка Кузьменко радить після прочитання книги аналізувати слова автора, записувати власні думки, критикувати, шукати, де він міг помилитися. "Сідати навпроти Ґомбріха і «сперечатися» з ним — не з фактами, звісно, а з його інтерпретацією творів чи поглядами".
Лізавета Герман: "Книга персоналізується таким чином, що її можна сприймати як діалог з автором. З'являється відчуття, наче ти справді сидиш навпроти людини й говориш з нею".
Книга складається з досить стислих есе. Перевага цього видання саме в такій структурі: есе можна читати у довільному або ж зазначеному порядку, їхній зміст доповнюють ілюстрації та хронологічна карта.
Тобто Ґомбріх свідомо відмовляється від єдиного цілісного гранд-наративу, вибудовуючи радше оповідь довкола нього. Натомість у підсумку ми маємо лінійну, хоча й фрагментовану, розповідь.
Завдяки спільному обговоренню книги ми пропонуємо, критикуємо, погоджуємо різні трактування написаного, тлумачимо його, формуємо спільний словник розуміння тексту.
Третя подія "Без розкладу" відбудеться у березні.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media