П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Із Донбасом я пов'язаний дивною «пуповиною». Прямих родинних зв'язків із цим регіоном не маю. Є лише Анатолій Дмитрович, свекор моєї сестри, уродженець Донецька, з розповідей якого мені запам'яталася одна: шахтар вийшов із забою, прийняв душ — і викурює першу після зміни цигарку: жадібно і швидко, за дві-три затяжки. І в цьому шкідливому для здоров'я ритуалі проступає жага до життя: людина має хвилину короткого відпочинку, маленьке задоволення, яке компенсує години важкої і ризикованої праці.
У словах пана Анатолія виринали незнайомі мені топоніми: Трудівське, Мар'їнка, Курахове. Їхньому звучанню в довоєнні роки я не надавав жодного значення. Жодних фантазій на тему і жодного уявлення про ті місця, про які мені доведеться дізнатися так багато, як про жоден інший регіон України.
По-справжньому з Донбасом мене поріднила війна. Та, що почалася в 2014-му. І почалася вона для мене саме з Бахмута, що на той час іще звався Артемівськом, куди я поїхав у журналістське відрядження. Я потрапив на тодішню базу батальйону «Донбас», що містилася у гуртожитку місцевого педагогічного коледжу. Місто лише кілька днів як звільнили, але працював супермаркет на вулиці Бориса Горбатова, було спекотне літо, на вулицях повно людей, всюдисутні таксисти, жінки в легких сукнях, сонце, троянди на клумбі під гуртожитком. І не тільки там: троянда — символ того регіону.
Лише де-не-де сліди боїв і штучні загородження на кількох перехрестях. Працював автовокзал, ба навіть залізничний, з якого рушали приміські потяги в уже захоплену сепаратистами Горлівку. Тоді здавалося, що війна майже оминула місто, торкнулася по дотичній, пішла далі на Схід і більше не вернеться. Фронт відкотився за Дебальцеве. Наші наступали на Попасну і Сіверськодонецьк. А Бахмут швидко повертався до мирного життя. Сюди охоче їхали переселенці, які вірили в це місто і його майбутнє.
Я ще безліч разів після того бував у Бахмуті. Вгадував його нехитрі маршрути, потім рухався ними вже автоматично. Всі перехрестя, залізничні переїзди стали добре знайомими. Життя бриніло, ходили тролейбуси — для відносно невеликого міста це певний статус, рівень розвитку. Відносно гамірне, в міру індустріальне, відчутно зелене і вбране у «піксель»: військових на вулицях щоразу, як я приїздив, ставало дедалі більше. Мій тодішній Бахмут — це водій якогось УАЗа чи ГАЗ-66, що приїхав сюди заправити автівку, самому поїсти чогось неказенного і знайти годящу майстерню, щоб полагодити ввірене йому диво радянського автопрому.
Тодішній Бахмут був такий собі border town — прикордонне місто. Тільки кордон цей не державний, а умовний, що зветься лінією фронту. Бахмут — як той камінь у казці. Під'їжджаєш до нього з боку Слов'янська, а далі: прямо підеш — на Світлодарську дугу потрапиш, дорожнє покриття закінчиться одразу за блокпостом. Що далі, то страшніше, а ген там, за трубами ТЕЦ, кінчається мир: звивини окопів, свист мін, грудний кашель крупнокаліберних кулеметів, рідше — сухі автоматні черги. Ліворуч повернеш — на Соледар, Лисичанськ, на Луганський напрямок, де зазвичай трохи спокійніше, як за мірками нашого дикого Сходу. Праворуч — у тил вернешся, повз Часів Яр на Костянтинівку. Тоді, у роки АТО-ООС, ми їздили головними дорогами й навіть не здогадувалися про другорядні, польові. Прийде час, і саме вони, незнані до повномасштабки, рятуватимуть життя.
Ми робили зупинки у Бахмуті, щоб поїсти піцу, попити кави-чаю, набрати в легені мирного безтурботного повітря перед виїздом на позиції.
Тут жила Єлизавета Гончарова — наш власкор на Донбасі, яка знала про регіон усе і тримала руку на пульсі місцевої патріотичної громади. Завдяки її роботі я знав: український Бахмут — це десятки імен і прізвищ, а не абстрактна спільнота людей.
Соляні шахти, завод шампанських вин — усе це пройшло транзитом, все ж я сюди навідувався не як турист. Завжди були якісь важливіші справи. Мій напарник Іван якось подав чудову ідею перед Новим роком: а купімо по ящику «Артемівського»! Але так чомусь і не придбали. Шкода, мали б тепер колекційне.
У 2016-му місто перейменували, точніше, повернули історичну назву. Замість імені більшовицького ватажка Артема, культ якого був особливо агресивно нав'язаний Донбасу, повернули «дівоче прізвище» — топонім, під яким місто жило не одну сотню років. І на цьому можна припинити всі дискусії на тему «це ж наша історія». Бахмут — так, наша, а от уродженець Курської губернії, що насаджував тут радянську владу, — ні, не наш.
У давнину це місто мало такий гонор, що тут у середині XVIII століття навіть постало окреме Бахмутське козацтво, яке проіснувало 20 років. Створенням цього козацтва царський уряд намагався примирити донців зі слобожанцями й запорожцями. Даремно: мирного співіснування не вийшло, і цариця Катерина ліквідувала Бахмутське козацтво так само, як і запорозьке. Фортеця Бахмут — це не вигадка сьогодення. У ті часи вона справді існувала й мала на озброєнні 60 гармат — чимала вогнева міць. Тодішній Бахмут — це спритний козарлюга, гармаш, швидше за все, гніздюк, себто сімейний. Він будує тут сите й щасливе життя: земля родюча, та й соляні промисли дають чималий заробок — чим не привід осісти в цих краях?
Сіль сьогодні — відносно дешевий продукт, але в усі часи без неї неможливо прожити. Цукру знайшли мільйони замінників, а солі — зась. Без неї ніяк. Коли впав Бахмут, ми відчули, як це, коли на столі немає нашої звичної солі. У глобальному світі будь-який дефіцит можна перекрити, і ми не лишилися без життєво важливого продукту. Але ця імпортна сіль не такого помелу, не така на смак, до неї ще треба було звикнути. Хто б міг подумати, що можна ностальгувати за сіллю? Виявилося, що так. Ностальгують навіть ті, хто ніколи не був у Бахмуті і його околицях, навіть ті, хто ніколи не читав на етикетці, де вона вироблена.
100 років тому Бахмут так само був українським містом. Він входив у нову добу — її сповіщали заводські й паровозні гудки. Це було письменне місто, тут були гімназії та ремісничі училища, напередодні Визвольних змагань у місті діяла «Просвіта». Тодішній Бахмут — це молодий юнак-залізничник, людина освічена, що знає своє коріння і не цурається його, читає «Донецькі сонети» свого земляка Миколи Чернявського, першого українськомовного поета Донбасу. Мине кілька років, і той юнак вступить до Вільного козацтва, а згодом — до гайдамацького полку. Шлях відомий, ним ішов свого часу Володимир Сосюра.
Бахмут — це прикордоння двох світів. Аграрного, архаїчного, що засіяв усі навколишні поля: мені досі здається, що таких стиглих, високих соняхів, як тоді, у 2014-му під Бахмутом, я більше ніде й ніколи не бачив. Й індустріального урбаністичного, того, що оспівували поети-футуристи. Тут, біля Бахмута, поруч із високими природними пагорбами, виринають терикони-велети дивних геометричних форм, щільнішим стає ліс заводських труб, розбігається на безліч колій залізниця — вона сполучає численні міста, міста-спрути, як назвав їх колись бельгійський поет Еміль Верхарн.
Степові трави тут сусідили з шорстким гравієм, пориви вітру — із шумом машин, тихий плин річки Бахмутки — зі стимульованим насосами рухом води у штучному каналі. Здавалось, що цей кордон порушити неможливо. Він не передбачає ворожнечі, адже всім потрібні і хліб, і сіль, і олія, і машини, і сталь, і вугілля. Це земля мирних людей: неважливо, коли вони жадібно курять свою цигарку — після оранки чи після зміни в цеху.
У вересні 2022-го я повернувся в Бахмут уже солдатом. Знання місцевості допомагало і рятувало. Місто ми пролітали транзитом: його щільно крили з арти. Швидкі спуски між залізничними коліями і поміж поруйнованими будинками, слалом із біатлоном – можна це й так назвати у стилі чорного армійського гумору.
І щоразу орієнтирів ставало менше: вони розсипалися від ворожих снарядів. Колись затишне місто зникало, тануло на очах. Руїни не мають власних назв – вони знеособлені. Згарище чи гора битої цегли — це вже не будинок і не вулиця. Це цвинтар.
Усі пам'ятають легендарний літак-пам'ятник на в'їзді в місто з боку Костянтинівки. Старенький МіГ-17 ніби обіймав крилами й казав: «Хутчіш, хлопці, я прикрию», — або ж при виїзді: «Летіть у тил, раз уже вибралися з міста живими!» Там, під літаком, чергували медики — довезти туди пораненого часто означало врятувати йому життя. Ми не ставали біля медиків без потреби.
Нашою точкою була автозаправка праворуч. Там ми чекали на тих, хто відстав на підйомі, чи намагалися швидко поставити запаску: уламки постійно розрізали шини, наші машини часто виїжджали з Бахмута «роззутими». Так, автозаправка — небезпечне місце, та, здається, на ній уже не було бензину. Точно не було. Одного ясного жовтневого дня ми з Петром верталися із Зайцевого і побачили, що заправку накрили чимось серйозним: уся територія зорана, металоконструкції заплетені вузлами так, ніби це якесь ганчір'я. Але слідів пожежі не було. Я передав по рації, що на цій точці не зупиняємось – несемось далі до Іванівського. Потім попросив Петра:
— Сфотографуй.
Це було моє перше й останнє фото в Бахмуті. На самій його околиці. У дні, коли ворог іще не зайшов у місто, коли ми стримували його на всіх підступах. У дні, коли місто з прифронтового перетворилося на фронтове.
Потім у наш пікап влетів ворожий ПТУР. Водій Артур дивом урятував машину, дотягнув. Я сфоткав наше понівечене авто, виклав знімок у фейсбук — треба було зібрати гроші на ремонт. На фото не було чогось прикметного.
— Я знаю, де це, — написала мені в особисті Єлизавета, та сама, наша власна кореспондентка, що на той час уже встигла евакуюватися з Бахмута, – це Опитне.
— Так, це Опитне, а як ти впізнала?
— За ліхтарями.
Здається, вона знала місто до сантиметра. Та чимдалі, то й їй було дедалі важче впізнавати Бахмут. Він танув, розсипався на порох, осідав під землю, горів у вогні, глохнув від розривів, німів і сивів від жаху, втрачав зір у темних підвалах. Тодішній Бахмут — це немічна бабця, що збирає у дворі книжки, які палитиме, щоб зігрітися, але на евакуацію не зголоситься. Ніхто так і не дізнається, чому. Ми підемо на коротку ротацію зализувати рани й поповнювати батальйон, але буде відчуття, що станеться ще одна зустріч. Повернемося вже у морозному січні 2023-го.
Наш капелан учив: царство диявола — це не альтернативний світ, це ніщо, небуття, темрява. Ворог не взяв Бахмут, він відправив його в небуття. Те, що в результаті опинилося під їхнім контролем — це не Бахмут і не Артемівськ, не місто і не пустеля, це постапокаліпсис. У житті все завжди має моторошніший вигляд, аніж у кіно. Бо вигадати таке неможливо. Пережити — теж.
Той зимовий Бахмут був схожий на мерця, якому не встигли закрити очі. Він дивиться на тебе скляним застиглим поглядом. Точніше, вже не дивиться — це ти, ще живий, відбиваєшся у цих холодних зіницях. Морозний потрощений Бахмут. Він нікуди вже тебе не кличе. Він відштовхує від себе холодним бетоном і відкритими ранами вибитих вікон. Строкаті вивіски кав'ярень і магазинів помічені уламками. Я не бачив там жодного життя. А смерть могла ошкіритися чергою з ворожого кулемета на одній із сусідніх вулиць. Мертве місто не промовляє, воно не здатне підказати тобі, який двір заміновано і під яким дахом засіли «вагнера». Навіть коли в рацію скажуть, що візуально чисто, це не знімає загрози повністю. Ми спробували просунутися на кілька вулиць уперед — двоє побратимів не повернулися звідти.
Вітер, сніг, мороз — усе це неживе, потойбічне. Можливо, пекло — це не тільки нестерпна спека й котли зі смолою. Можливо, воно буває й таким: холодним, порожнім, зі зрадницькою тишею, яка не віщує нічого доброго. Скільки жива душа витримає в ньому? Капелан нічого не казав про температуру небуття. Мені здається, що вона невисока або й геть низька. Мучитися і скреготати зубами можна й у холодній безодні. У небутті.
Берхівка, Ягідне — до тієї зими я й не чув про ці передмістя Бахмута, вони південніше траси, що веде на Слов'янськ. Її вже перерізали. Ми заїжджаємо в місто другорядним шляхом. Він теж поганий, місцями відкриті ділянки, вони прострілюються. Але треба втискати педаль газу в підлогу і, перестрибуючи залізничний переїзд, вриватися в Бахмут. На вулицю Георгіївську, вона довга й широка і поки що наша. Але холодна і мертва. Жоден будинок не захистить і не зігріє, швидше поховає під собою, коли вулицю почне рівняти ствольна артилерія ворога.
Бахмут довго і планомірно знекровлювали. Доки він не охолов остаточно. Тієї зими з'явилася пісня про фортецю Бахмут. Але я не бачив її, ворог зайшов за браму, і бої йшли вже за умовними міськими стінами. Це була братська могила, обабіч якої розтяглися наші позиції. Але за мертвих можна воювати не менш завзято, ніж за живих. Бо їхня пам'ять часом важить більше за суворий наказ згори.
Сьогодні земля, що колись була містом Бахмут — це військовополонений, німий свідок, заточений у дивом уцілілий підвал. Бранець незрозумілого віку, з очима зацькованого звіра, покалічений, згорблений, укритий лахміттям, худий і виснажений. Йому відняло мову, як і волю, та прийде час, і він заговорить, а наразі його нинішнє мовчання — це прокляття тим, хто знищив місто, щоб установлювати тут серед руїн свої блюзнірські пам'ятники й у такий тваринний спосіб помічати територію.
Для пересічного удмурта, бурята, рязанського чи пензенського «ваньки» ніякого Бахмута й не існувало. Була точка на мапі, шум у радіоефірі, напрямок штурмових дій, ще один епізод битви за Донбас, про який вони теж нічого не знають. Ні про фортецю, ні про козаків, ні про «Просвіту». Ба навіть про Артема більшість із них нічого не знає. Адже щоб сіяти смерть і небуття, всіх цих знань не потрібно. Не має значення назва вулиці чи міста, які ти знищуєш. Імена потрібні для пам'яті, для забуття вони тільки заважають. Знеособлення — це теж справа диявола. І наш ворог у тому вправлявся століттями: стирав нашу пам'ять, щоб підігнати її під своє літочислення, насаджував своїх героїв, конструював «адін народ» із сотень різних, замазити їх спільними злочинами, сколотити з них банду й керувати нею.
«Поглинай і володарюй» — вони дотримуються цього принципу донині. Поглинули Бахмут і не вдавилися. Влаштували кінець світу на окремо взятій ділянці. Але Апокаліпсис слід читати до кінця, бодай до слів: «Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули». Вони дають розуміння, що перемога небуття ніколи не буває остаточною.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media