Заборони книг існують стільки ж, скільки існують книжки. А самі книжки, що зазнають цензури, мають особливий магнетизм.
Від церковних заборон епохи Відродження до радянської боротьби з інакодумством, списки заборонених видань завжди залишали свій слід у суспільстві.
В Україні, де заборона російських книжок стала частиною війни за ментальну незалежність, тема отримує новий вимір: це не лише боротьба з пропагандою, але й спосіб захистити суспільство від ретравматизації.
Яким був шлях від перших самвидавів до сучасних заборон? Чи завжди заборона підвищує популярність книжки? І як працюють цензурні механізми в різних куточках світу?
Про це говорили в етері на Радіо Культура літературознавець Ростислав Семків та ведучий Вадим Карп'як.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Фраза "Книжки, які не можна читати" може означати дуже погані книжки, які категорично не можна читати. Якщо вірити підрахункам Google, у світі понад 50 мільйонів книг, а за життя дуже хороший читач прочитує 5 тисяч книжок. Тому з легкістю варто залишати погані книжки. Але також "книжки, які не можна читати" — це заборонені книги. Факти заборони книжок в історії світової культури теж були. Зараз це насамперед ознака тоталітарних режимів. Україна — не тоталітарна держава, але навіть у нас є список книг, які не можна поширювати. Цей список станом на початок січня нараховував 549 позицій. Вас цікавили колись списки заборонених книг?
Вперше я зіткнувся з ними, вочевидь, в родині. Я родом з Тернополя, і там були свідомі цієї проблеми. Частина українських книжок була заборонена, їх не було в бібліотеках.
Радянська заборона була тотальною, були поширені доноси, тому книжки ховали. Але в другій половині 80-х їх потроху почали діставати зі сховків, а в 90-х вони почали з'являтися друком. Шкільна бібліотекарка, десь у 1986-му, ризикуючи, радила мені такі книжки.
Що це були за книги?
Це були якісь діаспорні видання з історії України, які якось туди потрапляли. Також це могли бути історичні романи. Багато популярних брошур понавидавали на Заході, в Канаді, в США.
Вперше я дізнався про існування заборонених книжок із приватних розмов. Хоча, звісно, масштаби заборон у Радянському Союзі були гігантські. Багато книжок були заборонені, багато книжок були небажані. Приміром, Фройд. Він не те щоб був заборонений, але був небажаний. Його не видавали.
Але існував світ самвидаву. І ці книжки десь хтось кудись міг передавати. Бо шістдесятники і правозахисники — це широкий рух. Вони були не тільки у Києві і у Львові, а й в Тернополі, Дніпрі та менших містах. Це була ціла мережа. І вони обмінювалися цими книжками. Навіть люди, котрі не належали до цих рухів, мали можливість якимось чином ці книжки дістати.
Ми зараз говоримо про політичну цензуру, а починалося все із заборон церковних. Очевидно, найвідоміший список забороненої літератури – це "Індекс заборонених книг" (Librorum Ptohibitotum) 1559 року. Це перелік творів, читання, друк, зберігання і поширення яких заборонялося вірянам під загрозою відлучення від Католицької церкви. Чи можна вважати це першою забороною книг?
Я думаю, що регулювання книг, що читати, а що ні, існує стільки, скільки існують і книжки. А точніше, скільки існують публічні бібліотеки.
В першій, дуже відомій бібліотеці періоду еллінізму, заснованій, як вважається, Птолемеєм ІІ, Александрійський бібліотеці, було, до речі, дві бібліотеки. Була велика бібліотека, до якої доступ мали тільки вчені. Вони там навіть жили, це був свого роду пансіон. І також була мала Александрійська бібліотека, яка згоріла, — саме вона була публічною. Туди могли приходити всі охочі, навіть окремі раби. Але, наголошую, це була мала бібліотека. Тобто не всі книжки туди потрапляли. Не те щоб вони були заборонені, але вони були не для всіх.
Красномовний приклад, коли Македонський пише листа Арістотелю і запитує, навіщо він всім передає знання, які мають бути не для багатьох. Тобто були знання, які потрібно було регулювати.
Але ми живемо в зовсім іншому світі.
Ми живемо в епоху після Просвітництва, яке ставило собі за мету дати всім доступ до всього. Щоб всі могли прийти в музей, щоб всі могли читати книжки, щоб всі могли мати максимум інформації. І це піднесене ставлення до книжки також спровоковане Просвітництвом.
Книжка — це носій знань: чим більше люди будуть знати, тим краще. Але це вступає в конфлікт із певними уявленнями про порядок, суспільний договір тощо. І це можуть бути книги, які несуть певну загрозу та небезпеку.
Давайте подумаємо в іншому, альтернативному ключі. Давайте подумаємо про ті моменти суспільного договору, де ми маємо абсолютний консенсус. Алкоголь і цигарки. Це заборона? Це пряма заборона: десь до 18 років, десь до 21 року. І з цією забороною всі погоджуються, або принаймні більшість погоджується.
Наступна категорія – фільми. Також є обмеження до 12 років, до 16 років, до 18 років. З цим також всі більш-менш погоджуються. Тому приблизно так само можна робити і з книжками. Особливо в певних обставинах.
Це я й мав на увазі, коли казав, що в Україні станом на зараз 549 друкованих книжок заборонені до поширення. Але це не означає, що їх не можна прочитати. Можна. Принагідно хочу згадати цікавий факт. Коли ви говорили про Александрійську бібліотеку, я згадав, що коли до Клеопатри залицявся Юлій Цезар, щоб здобути її прихильність, він подарував їй кілька тисяч рідкісних томів для Александрійської бібліотеки, якою вона опікувалася. Оце красиве залицяння!
Безумовно, це дуже красивий жест.
Класична біблійна теза говорить нам про те, що заборонений плід більш бажаний. Значно бажаніший, ніж доступний. Чи означає це, що заборонені книжки охочіше прочитають?
Це насправді дуже узагальнене твердження. Не всі книжки будуть шукати. Щодо еротичних романів згоден. Коли почали з'являтися еротичні романи у Британії і Франції в XVII столітті, то ця мода на французький роман, в якому можна щось пікантне прочитати, ширилася в країнах Європи. Тут не можна все узагальнювати і підводити під спільний знаменник. У випадку з еротичними текстами це завжди працювало.
Сільвія Біч, засновниця книжкового магазину "Шекспір і Компанія" в Парижі у 20-х роках XX століття, говорила, що американець, котрий приїжджав з Америки, де діяв сухий закон, мав дві мети: по-перше напитися, адже в Сполучених Штатах Америки це було заборонено, а по-друге, купити цей "порнографічний" роман "Улісс" Джеймса Джойса.
Джойса?!
Так. Його видавці мали неприємності в Америці. "Улісс" оголосили порнографічним романом. І не факт, що вони читали потім того Джойса, але вони дуже хотіли купити цей "порнографічний" роман. Вона, напевно, там трапляється з періодичністю раз на 100 сторінок.
До яких ще треба дочитати. Адже це один із найвідоміших романів, який найрідше читають.
І в ньому стільки ж порнографічності, як і в "Польових дослідженнях українського сексу" Оксани Забужко. Тобто в цій категорії заборона буде працювати.
Але якщо, приміром, зараз хтось скаже "Не читайте Ярослава Галана, бо він антиукраїнський і дуже радянський", я дуже сумніваюся, що хтось через цю заборону одразу кинеться читати Ярослава Галана. Хтось може й прочитає, але загал його, в принципі, не знає.
Зараз, якщо ми говоримо про заборону російських книжок, то це працює трохи інакше, ніж в Радянському Союзі.
В Радянському Союзі, нацистській Німеччині та інших авторитарних державах забороняли централізовано книжки, які мали іншу ідеологію. Той же Орвелл. Він розповідає, як побудована тоталітарна держава.
Можна прочитати про людину в тоталітарній державі і зрозуміти, як це погано. Це суто ідеологічна заборона. У нас теж є ідеологічна заборона, але вона не стосується читання. Вона стосується присутності в публічному просторі.
Якісь нацистські, рашистські наративи ми виймаємо з публічного простору, тому що вони чинять вплив і можуть додати сумнівів, розпалити ворожнечу. І це абсолютно не буде сприяти консолідації, яка нам потрібна, поки триває війна.
Багато книжок справді є ідеологічною зброєю та ідеологічною диверсією. І це логічно. Але є ще один важливий момент. Російську книжку забирають із публічного простору для того, щоб уникати травматизації або ретравматизації наших громадян. Це важливо.
У школах зараз є дуже багато людей, у яких хтось загинув, у кого зруйнований будинок, хто пережив окупацію. Є травматизовані люди, які дуже чітко знають, з чим асоціюється ця травма. Це російська армія, це російська культура, яка за цим стоїть.
І росіяни цього не приховують. Якщо ви не любите, мовляв, нашого Достоєвського, ми привеземо його вам на танках. Це, до речі, слова одного з їхніх офіцерів. Це стійка асоціація. Тож пропонувати людині, яка зазнала травми, почитати російську літературу, означає знову повертати її до травматичних переживань. Тому потрібен мораторій, і він діє. Для нас це питання збереження ментального здоров'я.
Орвелл був у всіх списках забороненої літератури. Його "Ферма тварин" була і в радянському, і в нацистському списку заборон. Водночас німці забороняли "На Західному фронті без змін", а в Радянському Союзі це був один із найшанованіших текстів. В Америці, до прикладу, хотіли свого часу заборонити і "Тома Соєра" через постійне неполіткоректне вживання слова "негр".
Це расистське висловлювання, і це досить поширена заборона. В США не просто самі штати, а школи можуть складати список заборон. В трійці у них традиційно Селінджер, "Ловець у житі", бо там багато нецензурних слів. Потім — "Том Соєр і Гекльберрі Фінн", і на першому місці — Орвелл через пропаганду комуністичних ідей. Але все це відбувається на рівні шкіл, там немає центральної заборони.
Агаті Крісті шукають перейменування роману "Десять негренят". І на цьому, до речі, наполіг її онук, щоб друкували цей твір з назвою "І не залишилось жодного" (або ж "Таємниця індіанського острова" — ред.). Це його бажання як правовласника.
Виходить, що тепер у цивілізованому суспільстві немає такого поняття, як заборонені книжки? Все, що ми не можемо купити в книгарні чи інтернеті, ми можемо отримати в даркнеті.
Так. Доки інтернет не обмежують, ми не можемо говорити про якусь серйозну заборону книжки. Але якщо її можна знайти тільки через інтернет, і вона не продається вільно, як років 15 тому скрізь на розкладках продавалася купа російської літератури. І це були якісь автори, котрі розповідали, як вони завойовують Україну, переписують історію. Це були дійсно шкідливі книжки.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media