Перейти до основного змісту

Реальність, яка сама запаковується в сюжет: Катерина Горностай про роботу над фільмом "Стрічка часу" | Інтерв'ю

Катерина Горностай. Надане Суспільне Культура від "Архів війни"

Вперше за майже тридцять років фільм української режисерки увійшов до основного конкурсу Берлінського кінофестивалю. В 1997 році це була стрічка Кіри Муратової "Три історії", у 2025–му — "Стрічка часу" Катерини Горностай. Поки що це єдиний документальний фільм у конкурсі Берлінале, і так складається, що журі цього фестивалю любить документальні фільми й часто нагороджує. Тож, як кажуть американці, no pressure. Головою журі цьогоріч є Тодд Гейнс, режисер ігрових фільмів "Керол", "Мене там немає" та "Далеко від раю".

Ми поговорили з Катериною про її другий повний метр, який вона, жартуючи, називає "документальною «Стоп-Землею»". Остання — драма про підлітків у випускному класі київської школи — також мала прем’єру в Берліні, отримавши головний приз конкурсу Generation у 2021 році. "Стрічка часу" показує українські школи під час війни: постійні спуски в укриття; роботу вчителів в умовах небезпеки; уроки й навіть випускний онлайн; розвалені школи, складні долі, але при цьому — багато любові. Назва стрічки відсилає до частини турнікета, на якому вказується час його накладання: в одній зі сцен діти слухають лекцію з тактичної медицини — фрагмент реальності, життєво необхідний для кожного українця, але, можливо, немислимий для глядацтва поза Україною.

Про повернення до теми школи, про те, як важливо, коли у сцені "схлопується реальність", про географію фільму — в розмові для Суспільне Культура.

Команда фільму "Стрічка часу": Олексій Дьяченко (звукорежисер майданчика), Віктор Шевченко (продюсер), Віктор Конкевич (фокус-пуллер, механік камери), Катерина Горностай, Олександр Рощин (оператор). Надані Катериною Горностай

Ти повернулась до школи. Як так вийшло?

(сміється) У мене враження, що я звідти ніколи не йшла. Але я вже хочу зав’язати зі школою, чесно.

Всі жартували про документальну "Стоп-Землю". Ну ось. (сміється)

Але коли ти зрозуміла, що будеш робити фільм про українські школи під час війни?

Ініціатива створити цей фільм належить "Освіторії". Вони хотіли зняти матеріал, який адвокатуватиме інтереси вчителів у цей важкий час, розповідати про зруйновані школи й лобіювати зміни. Вони роблять Global Teachers Prize, намагаючись популяризувати вчительську професію. Вони захотіли зробити про це фільм, звернулись до Олі Бесхмельниціної (продюсерка фільму, зараз — Ольга Брегман — Ред.) на початку 2023 року, а вона — до мене. Ідея була зробити фільм за пів року і випустити на перше вересня.

Я відразу зрозуміла, що якщо навіть і почати знімати навесні, то ось уже і навчальний рік закінчується — зняти ми нічого не встигнемо. Менше з тим, ми почали процес, це був період нашого з ними "притирання". Я розумію, що "Освіторія" уявляла це кіно інакше — напевне, таким, що можна показувати на конференціях, щоб там було багато пояснень, контексту, щоб люди говорили в кадрі.

Ми записали одне інтерв’ю з одним з вчителів, і я відразу зрозуміла, що інтерв’ю — це не так цікаво, і хочеться знімати спостереження за шкільним життям загалом. Адже школа сама собою — це такий комплексний організм, де все варте уваги. Так ми зрозуміли, що і діти, і вчителі мають бути у фільмі.

На той час я почала розробляти умовний сценарій того, що хотілося б зняти, сцен, які треба шукати. З одного боку, там були опорні точки в колесі навчального року: перше вересня, яке ми обрали знімати в Кам’янському, або Новий рік, який тепер змінився в школах і Діда Мороза декомунізували (він тепер Чарівник); події на день річниці вторгнення, які влаштовують в деяких школах; випускний, само собою. З іншого боку, ми шукали, як візуально показати онлайн-освіту — ми загадали, що хочемо знайти родину, де і мама, і син паралельно сидять на уроках, тільки він вчиться, а вона вчить. Завдяки "Освіторії" ми знайшли таких героїв.

Події нам теж диктували багато. Відкриваєш новини — приліт дрона на Сумщині, в школу. Ми їдемо туди.

Тож ми накопичували матеріал: були і репортажні речі, які приходили завдяки швидкому реагуванню, а були й ті, які ми заздалегідь планували зняти.

Ми з Ніконом Романченком (режисером монтажу фільму) розуміли, що важко буде це зібрати монтажно, тому що не було багато місць, куди ми з командою постійно повертались — лише в Черкаси і до нашої Світлани з Бородянки. Глядачам може бути складніше емоційно залучатись у фільм, де вони не впізнають героїв, за чиєю долею можна стежити. Ми розуміли, що фільм буде такою собі клаптиковою ковдрою, а тобі як глядачу треба дозволити йому тривати. Ти можеш зустріти людину один раз в цьому фільмі, але цей раз має бути сповнений сенсів.

Ти тримала в голові іноземного глядача?

Так, зокрема і тому, що ми подавали проєкт фільму на різні міжнародні пітчинги, шукали фінансування. Так там з’явились копродукційні країни — Люксембург, Нідерланди й Франція. Звісно, копродюсери дають відгук на те, що ми робимо. Прозвучала, зокрема, така думка, що глядач не може емпатично ставитись до героїв, яких бачить на екрані вперше і востаннє, і що всі школи були схожі одна на одну. Я подумала: окей, будемо щось із цим думати, знімати й відбирати матеріал так, щоб ці шкільні досвіди не здавались однаковими.

Ти сказала, що фокусувалась на тому, щоб сцени були сповненими сенсу. Що це для тебе означає? В чому для тебе сенс цього фільму? Що зібрало зрештою цей фільм докупи?

Це цікаве питання. В якомусь сенсі цей фільм — документалістика в чистій формі.

Були дні, коли ми приїжджали знімати й нічого не відбувалось: проходили уроки, вони були цікавими самі собою, але у них не звучав потрібний нам контекст (якщо грубо — війни, вплетеної в життя). Ми хотіли обійтись без синхронів і пояснень у кадрах. Була школа, де взагалі не заведено чіпати тему війни, і діти про це не говорили навіть в день після великого обстрілу. Інколи були цілі зміни, які не поставиш у монтаж, бо в ці дні нічого не відбулось.

Зі зйомок фільму "Стрічка часу". Надані Катериною Горностай

А потім в якийсь момент, коли ти вже змирився з тим, що не знімеш те, що шукаєш — нам потрібна була сцена з оголошенням повітряної тривоги, наприклад, бо як без такої сцени можна уявити фільм про освіту під час війни, — вона стається. Всі йдуть у гігантське укриття на тисячу людей, і ми знімаємо цю сцену, де діти сидять під землею, розбиті по класах, і ти чуєш цей неймовірний звук, коли всі говорять, співають, кричать одночасно.

Ми шукали сцени, де реальність сама запаковується в сюжет. Ти відчуваєш це одразу, коли бачиш. Ми знімали, наприклад, патріотичні ігри "Джура". Почалась тривога, всі перейшли в підвал, і щоб не марнувати час, почали лекцію з такмеду. Військовий їм читає цю лекцію, діти теж у камуфляжному одязі, — це дуже промовисто. Це цинічно, але ми шукали такі сюжети, аби контекст багато говорив про той час, в якому ми живемо.

У сцені має "схлопнутись" реальність і відбутись сюжет, щоб ми потім залишили це у фільмі.

Як ти давала собі раду з моментами крихкості твоїх героїв, особливо дітей? Ви іноді ведете камеру за дітьми, іноді це взагалі клоузапи (великі плани — Ред). Як ви працювали?

Мені легше, бо я сиджу з плейбеком, а Сашко Рощин знімає з камерою. Я можу і поплакати собі десь за стелажами. Але ми обрали спеціальну оптику, яка добре працює на зумі, щоб не підходити близько до людей і не бути з камерою в них перед обличчям, дати їм простір.

Зйомки фільму "Стрічка часу". Надані Катериною Горностай

Коли ми тільки починали знімати, я переживала, що прийдемо з нашою величезною камерою (знімали на камеру Alexa, яка доволі масивна — Ред.), з вудкою та мікрофоном і всіх перелякаємо. Але це, як виявилось, дуже залежить від шкіл. Є школи, де дуже класний і легкий директор, класні вчителі, і діти тоді розслаблені. А є такі, де трошки все більш строго, і діти напружені — там складніше працювати.

Але, звісно, діти все одно реагують на камеру, і ми вирішили, що залишимо себе трошки у фільмі теж — там є моменти, коли вони махають нам руками, наприклад, або дивляться прямо у кадр.

Чи були у тебе якісь особисті етичні застереження на зйомках? Можливо, щось ти зняла і вирішила у фільм не давати?

Тут, скоріше, я собі дозволяла якісь речі. Наприклад, я дуже люблю нашого директора зі школи в Михайло-Коцюбинському, яка частково зруйнована внаслідок обстрілу. Коли я познайомилася з ним у зумі, він дуже охоче показував мені все, брав ноут і "водив" мене школою.

Ось у тебе є школа, яка наполовину розвалена, а в іншій половині вчаться діти. Як тобі це показати візуальними методами й надати контекст? Не будеш же ти у нього прямо про це розпитувати. До того ж я намагалась уникати прямих синхронів у фільмі. У нас був лише один випадок, коли герой нам щось розповідав на камеру як журналістам. Але я зрозуміла, що це не метод, і ми потім в таких ситуаціях просили, щоб у кадрі з героєм був завжди хтось рідний. Хотілось максимально не втручатись у реальність, хоча іноді її доводилось трошки підштовхувати.

У випадку зі школою в Михайло-Коцюбинському я придумала ситуацію, аналогічну тій, в якій я познайомилась із директором. Придумали, хто йому подзвонить і кому він розповість про школу, її руйнування і роботу. Я вважаю, що ми тут не маніпулювали реальністю, а відтворили те, що він і так постійно робить.

В таких моментах ми застосовували "режисуру": думали, як зробити так, щоб реальність розгорнулась перед нами. Але загалом наш метод був чисто спостережним. В таких умовах, коли ми не маємо багато часу й у нас визначені знімальні зміни, велика і помітна камера, іншого виходу не було.

Через велику камеру мухою на стіні особливо не побудеш.

Ніяк, так. Але це і добре, адже за таких умов ти й не перетнеш інтимну межу. Один раз ми напросились додому проводити на іспит НМТ нашу героїню Олю, побули з нею на підготовці й поїхали разом на маршрутці.

Вона вступила зрештою — до речі, в Карпенка-Карого. Коли ми приїхали знімати, з’ясувалось, що вона хоче вчитись на режисурі, і вона вступила, до Оселедчика. Зараз на другому курсі.

Як довго тривали зйомки і загалом чи багато часу ви проводили в кожній школі? Багато куди повертались?

Ми почали у квітні 2023-го і закінчили в червні 2024-го онлайн-випускним Бахмутської школи.

В деякі школи ми повертались, а іноді робили складні відрядження, коли в одну поїздку знімали кілька шкіл у різних містах одного регіону. Найбільше відрядження було на південь, коли ми за чотири дні побували в Очакові, в Миколаєві та в Одесі.

Зі зйомок фільму "Стрічка часу". Надані Катериною Горностай

В Запоріжжі мало які школи працюють офлайн: і ми зняли один урок, наприклад, коли вчителька хімії приходить до школи — у порожній клас, щоб показати через зум досліди. У тому ж відрядженні ми зняли маму-вчительку і її сина, який сидить на зум-уроці в сусідній кімнаті. В таких випадках ми планували, на які сюжети їдемо, і цей сюжет або ставався, або ні.

Моя дилема нині полягає в тому, чи лишати у фільмі точні географічні позначки, бо там є школа, яка за 15 кілометрів від російських позицій, за ними постійно стежать, дрон висить над школою. В деяких випадках, коли ми рахували кілометраж до лінії фронту, подекуди він уже змінився, тому що фронт рухається. До того ж, по суті, фронт не лише там, де ведуться бойові дії на сході й на півдні. Лінією, до якої ми рахуємо відстань від наших героїв, є також кордон України з Росією та Білоруссю. Я б хотіла залишити ці відстані, тому що хочу наголосити, що небезпечно в Україні не лише вздовж лінії фронту, а і по всьому кордону з "сусідами" на півночі й сході. Не всі іноземці розуміють, чому ми Білорусь, наприклад, відмічаємо в цьому фільмі як потенційну загрозу. А я пояснюю, що звідти теж прилітає. Цими географічними позначками я хочу продемонструвати, що небезпека не просто десь далеко. Вона навколо нас.

Як на цей фільм вплинув твій досвід зі "Стоп-Землею"?

"Стоп-Земля" для мене стала репутаційним локомотивом. По-перше, посилаючись на цей фільм, було набагато легше пояснювати освітянам, хто ми. Команда "Стрічки часу", майже та сама, що і в "Стоп-Землі".

Ті, з ким ви працювали, бачили цей фільм?

Не всі, але ті, хто бачили, відразу нам довіряли. За вайбом "Стоп-Землі" зрозуміло, що за кіно ми робимо, і новий фільм, по суті, такий самий, лише документальний.

Кадр із фільму Катерини Горностай "Стрічка часу". надано авторками фільму

Напевне, атмосфера школи перейшла зі "Стоп-Землі", лише там ми її реконструювали, а тут вона вже була. Ти приходиш, і в тебе вже все є — і люди в кадрі, і кольори людей, і кольори простору. В "Стоп-Землі" ми збирали все по шматочках, дбали про кожен елемент, який лежить в кадрі. А тут навпаки — всі елементи уже на місці і ти маєш сформувати з них кадр. Ця неконтрольованість реальності теж дуже цікава.

Я вже десятки разів передивилась "Стрічку часу", і всі обличчя, які там є, навіть тих дітей, чиї імена я не знаю, стали рідними. Я подумала: це так класно, що вдалося задокументувати цей шмат реальності, що в них буде фільм, де вони закарбовані в конкретному часі, ще й такому визначному. Я вже не кажу про наш 11 клас в Черкасах, якому ми повністю зняли випускний на "Алексу"! Це дуже лакшері. Щоб мій випускний був знятий на "Алексу" професійним оператором! (сміється)

Я б не хотіла, щоб мій випускний був знятий на "Алексу". Це 2005 рік був — ні, дякую!

(сміється) Я розумію. Мій випускний був у 2006-му, у кафе-перукарні "Лондон" на Виноградарі. Там ще серце висіло з попереднього банкету, з весілля. Це було смішно.

У "Стрічці часу" дуже цікава музика — розкажи про неї детальніше, будь ласка.

Цю музику написав авангардний київський композитор Олексій Шмурак. Я звернулась до нього з амбітною ідеєю — написати музику для дитячого хору. Але ми швидко зрозуміли, що не встигнемо це зробити добре, і Олексій написав партитуру для професійних вокалісток: Катерини Ризуняк, Олександри Стецюк та Олени Циганкової. Дівчата акапельно виконують різні звуки, які приємно співати.

Особливо улюбленими для мене на етапі постійного прослуховування і вкладання музики в студії стали "лю лю лю лю лю", а також "хі ху ха" — з твердим звуком "х" (майже іспанським "j") — Олексій часто поправляв його артикуляцію під час репетицій. Дуже рада, що наша музика має характер, бо, чесно кажучи, я вже втомилась від традиційного ембієнту, який часто пишуть для документального кіно.

Я читала твоє інтерв’ю 2023 року, коли ти була в журі конкурсу Generation на Берлінале, і в ньому ти казала, що на кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення випала з кіно, волонтерила на кухні. Розкажи, як ти повернулась. У мене, наприклад, був тривалий період, коли я не могла дивитись кіно і ставитись до нього серйозно — як до чогось, що може спричиняти позитивні зміни.

Ну чекай, а "Великий диктатор" Чапліна? Я його дивилась рік тому, якраз у контексті "корисності" чи "некорисності". Людина зняла фільм під час світової війни, фактично посміялась над чимось страшним, і воно ніби розчаклувалось. В тому і сила того фільму: це не тупа комедійна замальовка, це трагікомедія. Промова у фільмі дуже потужна. Я намагаюсь уявити, як це було, коли цей фільм вийшов на екрани і люди подивились його під час величезної війни, і відчуваю цей ефект, як фільм міг їх підтримати в цей момент. Це важливо — позбуватись зневіри.

Як ти перейшла від зневіри назад до кіно?

Напевне, ми в якийсь момент просто начистились картоплі. (сміється)

Але є смішна історія про це: наша волонтерська кухня підпорядковувалась World Central Kitchen, величезній світовій організації, і одного разу до нас приїхав голова цієї організації Хосе Андрес. З собою він привіз Кері Фукунагу. Вони вдвох прийшли в наш ресторан, де якраз була дуже кінематографічна й театральна волонтерська тусовка. Всі знали, хто він, що він зняв черговий фільм про агента 007. І цей фільм був першим, який ми з Ніконом подивились під час вторгнення: просто тому, що ми побачили людину, яка це зняла, і нам стало цікаво.

Це був дивний досвід, коли ти дивишся бойовик, де всі смерті й вибухи виглядають дуже неправдиво. Відчуваєш, наскільки кіно, особливо в такому індустрійному форматі, є мильною бульбашкою. Вона красива і переливається, але вона порожня. Утім, приїзд Фукунаги був і сюрреалістичним, і водночас поверненням до чогось більш глобального. Бо ми, як і всі, тоді зависли в спостереженні за ракетами, загрозами, війною, читанні новин і телеграм-каналів. А тут раптом світ розсувається і заходить кінорежисер із Голлівуду, і ти згадуєш: о, це досі існує.

Але якщо серйозно, мені на якомусь етапі просто захотілось почати писати.

І так ти написала сценарій "Антонівки", ігрового фільму? Розкажи про нього трошки.

Я написала вже четвертий драфт сценарію і хочу поки його відкласти, щоб він відлежався. Можливо, це особисті обставини, але я поки не відчуваю в собі сили підняти ігровий фільм. Це камерна історія, але тема для мене травматичніша. Це тема смерті, втрати і війни, але в побутовій обгортці.

Тоді в мене був стан постійного думання про смерть, і зараз мені хочеться з нього вийти. У 2022 році це і справді була тема тем. Спочатку була скорбота загальна, потім за кимось конкретним — дуже персональна, а потім новий виток, зараз я хочу з цього трошки визирнути.

Я намагалась написати цей сценарій так, щоб він був легкий і іронічний, щоб було багато побуту, це не про страждання. Щоб це було максимально світло в сенсі кольорів і природи.

Ти пам’ятаєш, що весна 2022 року була дуже яскравою?

Так, і пам’ятаю, що після Майдану у 2014-му теж була така весна, ніби всі налаштування викручені на максимум.

Так! Було таке відчуття, наче весь світ вибухає кольорами, ніби ти вперше бачиш ту весну. Мені захотілось у цьому сценарії теж це показати. Що природа дуже циклічна, вона помирає і народжується заново, і що вона дає великий ресурс для того, щоб переживати травматичні події.

Потім прийшла втома і найтемніший час, яким для мене став перелам 2023 на 2024 рік. Цього року було легше.

Мені хотілося спробувати зазирнути в цей час і спробувати уявити, як воно буде — після війни. Тож сценарій про час після війни.

В мене спочатку було одне бачення, як це може бути можливим, потім прийшло інше. А потім я зрозуміла, що буде "ніяк". Коли я розповідаю про сценарій іноземцям, бачу, що вони досі перебувають в ілюзії, що після завершення війни в Україні будуть салюти й люди святкуватимуть перемогу. А я пояснюю, що ніякого святкування перемоги вже не буде, тому що кожному, хто прожив цю війну, завдана така шкода, що ми будемо до кінця життя це рефлексувати. Це біль, і він лишиться. Він не лікується часом. Він капсулюється і лишається таким, як і був. Так, над головою, можливо, не буде постійної загрози, але проживання втрати залишиться з нами надовго.

Дивіться також інтерв'ю Катерина Горностай та Ольги Брегман для телеканалу Суспільне Культура.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media

Топ дня
Вибір редакції