Кіра Муратова ніколи не любила давати інтерв'ю та завжди характеризувала себе як непублічну людину. "Я переважно уникаю збіговиськ та не люблю паблісіті. Це нудно і не має для мене ніякої користи", — коментувала режисерка своє нечасте перебування у публічному полі. Проте її фільми, що гостро критикують суспільство, завжди провокують обговорення.
Режисерка народилась у Румунії, а режисерську освіту отримала у московському ВДІК. В Одесу Муратова потрапила за розподіленням.
Дебютні фільми на Одеській кіностудії — "Біля Крутого Яру" (1962) та "Наш чесний хліб" (1964) — створила у співпраці з Олександром Муратовим, своїм першим чоловіком. Самостійний режисерський та акторський дебют Кіри Муратової, "Короткі зустрічі" (1967), отримав велику популярність у СРСР.
Наступний фільм, "Довгі проводи" (1971), пролежав на полиці понад 15 років і вийшов у прокат лише у 1987 році.
Попри конфлікти з партійним керівництвом та цензурування фільмів Муратова, за її словами, "змогла відбутись".
У її фільмографії — 21 фільм, а серед нагород — "Золотий леопард" на МКФ у Локарно за "Довгі проводи", спеціальний приз журі "Срібний ведмідь" Берлінського кінофестивалю за "Астенічний синдром", а також — Національна премія України імені Тараса Шевченка, Державна премія імені Олександра Довженка за вагомий внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва та "Золотий Скіфський олень" за внесок у світове кіномистецтво.
Більшість своїх фільмів Муратова зняла саме в Одесі, але оспівувачкою міста себе ніколи не вважала. Скоріше намагалась чесно його роздивитися й показати. У 2017 році режисерку визнали почесною громадянкою міста. Муратова залишалась в Україні після здобуття Незалежності, підтримувала Революцію Гідності та мала проукраїнську позицію, попри її походження, освіту та статус "радянської режисерки". На честь ювілею режисерки "Довженко-Центр" проведе спеціальний показ наново відсканованої стрічки режисерки "Другорядні люди".
У цьому матеріалі робимо спробу скласти образ Муратової з тих нечисельних інтерв'ю, на які режисерка згодилась.
Авторка тексту — Яна Дудко.
- Про рішення стати режисеркою
Певного моменту не було. Були сходинки, самодіяльність, інтуїтивне відчуття. Було велике задоволення — стояти за лаштунками й керувати тим, що відбувається, смикати за ниточки. Тебе не видно, ти відсутній, але присутній у тому, що відбувається на сцені. Відчуття таємного лідерства. Мене особисто може ніхто не бачити й не знати — в цьому й полягає задоволення.
Взагалі, все у світі трапляється випадково. Хоча до кожної випадковости ми отримуємо ще й право вибору — можливість обрати якийсь певний випадок.
У своїй роботі я свідомо "підставляюся" випадковостям. Наприклад, коли всіх акторів уже затверджено на ролі, приходить хтось із вулиці, стукає й каже: "Я хочу грати у вас головну роль", — я не скажу, що вже всі ролі затверджені й нічого змінити неможливо. Я його впущу й поговорю, раптом він щось підкаже — щось змінить.
Для мене кожен випадок є важливим. Я не належу до режисерів, які кажуть, що фільм уже зроблений, лишилося його тільки зняти.
- "У Радянському Союзі немає смерті"
Важко було працювати вдвох з Олександром Муратовим, бо ми жахливо сварилися, повинні були одне одному поступатися, сказати б, ухвалювати рішення пакетом — тут зробимо по-твоєму, там зробимо по-моєму — жахлива безперервна торгівля. Коли сама почала працювати, стало легше…
Але що це я кажу?! Найважчими, звісно, були ідеологічні часи — ідеологічні начальники. Я просто забула вже про них, бридкі часи в цьому плані — беззупинно показувати свій матеріал, доводити, що хотів тут щось прославити, а не спаплюжити. Тобто в моєму становленні це було найтяжче, бо я от становлюсь режисером, а мене беруть і звільняють за неправильність поглядів.
Ніякі грошові негаразди не заважають так, як заважали ідеологічні часи, коли начальники знали краще за мене, що треба робити. Продюсери не диктують, вони тільки можуть послатись на відсутність коштів, а це я розумію. Або кажуть, що потрібно робити кіно, яке подобалося б мільйонам — правильно, зрозуміло, але не вмію таке фільмувати. А колись ідеологи просто казали: "Чого ти хочеш знімати це на цвинтарі й у лікарні? У нас у Радянському Союзі немає смерті".
- Про жінок та чоловіків у режисурі
Насправді жінки-режисери — зовсім не слабкі, не солодкаві, хоч можуть і прикидатися такими. Як і жінки загалом можуть грати таких собі кішечок беззахисних і милих, так і режисери, напевно, до цього вдаються. Жінки, в цілому, є рабами — і довго, а може й завжди, ними лишатимуться, бо їхня фізіологія до цього спричиняє — вони хитрі, жорстокі й цинічні.
Протягом століть жінки змушені були це приховувати, вдавати, що нічого не розуміють. Я це зрозуміла, коли побувала на фестивалях жіночих фільмів — це було скупчення жорстких, жорстоких фільмів без натяку на сентименталізм.
Мені здається, чоловіки честолюбніші за жінок. Чоловіки-режисери — тим більше. Я можу поступитися всіма лаврами представнику сильної статі, якщо відчуваю, що це важливо для нього. Коли за радянських часів відділи пропаганди возили фільми в провінцію і влаштовували зустрічі з глядачами, які після перегляду картини говорили: "Мені подобається ваш фільм, але ви подобаєтеся ще більше", це було жахливо! У такі моменти я думала: ах ти, сволота! Тобі фільм має подобатися, а не я. Неважливо, що про мене говорять люди. Це акторам необхідні компліменти.
- "Монтаж — головне осмислене заняття моєї режисури"
Я монтаж найбільше люблю. Зйомка небезпечна: змінюється погода, помирають актори, немає грошей. Але ось ти всіх загнав у плівку, сидиш у кімнаті, все спокійно, і ніщо, крім втоми, не може цього перервати.
Мені тільки б дорватися до монтажної і сказати: "До побачення, гурт, до побачення, актори, йдіть під три чорти або куди хочете, а я тут буду з моїм монтажером, з моєю плівочкою, і ніхто вже не завадить". І якщо щось у тебе не вийшло — нічого. Через кілька днів вийде.
Ти дуже уважно, довго, вивчаючи, немов у мікроскоп, дивишся на одне й те саме, і раптом помічаєш якийсь відблиск у правому куті кадру. І він монтується з рухом в іншому кадрі. А вчора ти його не помітив.
- "Актори не мають догоджати режисеру"
Неважливо, актор він чи ні. Головне — він має дивувати своєрідністю. Майстерність справляє на мене сильне враження, але я йду далі, хочу чогось іще. Не люблю попередні розмови про зерно ролі. Нехай актор спробує зімпровізувати, порепетирувати сам, без моїх вказівок.
Актори ж люблять, щоб їм вказали, вони прагнуть догодити. А мені якраз потрібно, щоб він не думав про те, чого я хочу, а пробував, пробував — і в ньому тоді проявиться він сам.
Я хочу в акторі спонукати не актора, а просто людину, а з людини зробити актора. Бунюель, здається, казав, що він не дає акторам читати сценарій, щоб вони не знали, що буде далі. Це прекрасно, але неможливо, це мрія, мені теж властива, яку він видає за дійсність.
- Про екранізацію недосконалих текстів
Є відчуття, що коли річ досконала, її краще не чіпати. Нехай хто-небудь інший зніме, а я подивлюся.
Мене зупиняє пасивність сприйняття прекрасних п'єс. Раз вона така досконала — нехай краще полежить, а я буду час від часу її перечитувати. Тобто народжується якась прекраснодушна апатія, стан читача, який сприймає. А мені потрібно, щоб там були прогалини, порожнечі або гачки, щоб щось мене чіпляло, щоб звідти до мене простягалися якісь кігті. Тоді я за це хапаюся і починаю працювати, прокидається активне ставлення до тексту. З'являється бажання щось поліпшити.
Найчастіше це відбувається, якщо текст недосконалий, якщо в ньому є порожнечі. Тоді з ним легше вступити у взаємодію — розібрати його, потім щось із чимось з'єднати.
- Заповнити свій контур
Мені здається, я вже розвинулася. Я називаю це — заповнити свій контур. Контур, що є в кожної людини, і в кожної людини він різний, а часто буває дуже звивистим і непростим: одні речі людина робить відмінно, але трапляється те, з чим упоратися просто неможливо. І не потрібно — значить, це не підпадає під той особистий контур людини.
Ось це найважливіше — те, що відбувається протягом усього життя, але, загалом, на початку — зрозуміти себе, свої можливості й здібності. Зазвичай це збігається з уподобаннями, наприклад, якщо я не здатна до вищої математики, я можу якийсь час думати — от хотілося б навчитися! — але згодом обов'язково приходить усвідомлення того, що це мені насправді зовсім не цікаво.
Також, можливо, найважливіша здатність, якої треба досягати — здатність зосередитися. Образно кажучи, надягти на себе шори, самовільно забороняючи собі бачити зайве. І більше того, заявити про це всьому оточенню — це перший етап.
Другий етап — сумніви після початку роботи, але відступити вже не можна, бо наразиш себе на, так би мовити, незручне становище людини, про яку всі знають, що вона не може ні на що зважитися, сумнівається. От саме в цей момент украй потрібно буквально зосередитися — ізолювати себе від будь-яких подразників, що не стосуються теперішньої роботи, не давати собі ніяких відтермінувань, і механічно змусити себе думати над провідною метою.
- "Відтоді ця безодня зі мною"
Я тварин люблю, і хворобливо сприймаю їхнє життя серед людей. У деяких фільмах це висловлено прямим текстом. В основному це стосується приручених тварин.
Я відчуваю в собі таку відповідальність людства, що приручило диких тварин, і мучити їх — це неправильно. Люди можуть розбиратися між собою на рівних, хай навіть жорстоко, але тільки не з тваринами. І я ненавиджу людей, які думають і чинять інакше. Я вважаю цю свою ненависть природною.
Можна жити й не помічати певні речі — любити собі кішечок, собачок, і нічого особливого. Але одного дня щось може розширити твій погляд. Так сталося зі мною, коли випадково натрапила на шкуродерню. Відтоді ця безодня зі мною.
- "Для бога ми — певна маса"
Я не вірю в бога. Хотіла б, але не вірю. Якби він був... Тільки чудовисько могло вигадати такі муки для своїх створінь. Починають розмірковувати: він дав нам вибір... Навіщо? І створив тих, хто не вміє робити вибір... Щоб спостерігати, як мучимося? Якби я в нього вірила, прокляла б. Для бога ми — певна маса.
- "Спершу Параджанов здався мені дурнем"
Він одного разу приїхав в Одесу на творчу зустріч. І я теж прийшла: дай, думаю, послухаю. Сиджу, слухаю — суцільна банальність! На перший погляд він здався мені дурнем.
Я починаю себе картати, починаю мучитися, думаю, як би змитися з цього залу чимшвидше. І в цей момент, поки я його слухаю, зі мною відбувається незбагненна трансформація. Він говорить, говорить, говорить — і мені здається, що все це насправді прекрасно й небанально. Він розповідає, наприклад, про особисте життя Софіко Чіаурелі, хоча подробиці цього життя вона довіряла тільки йому.
Але він це говорить як сценарист і як художник. Для нього немає межі, де добре, погано, де мистецтво, де життя.
- Про глибоке та поверхневе кіно
Глибоких фільмів — раз, два та й усе. А поверхових — багато. Поверхню всім одразу видно, вона пристойна.
Глибокі фільми зазвичай приховують у собі непристойність, щось, що лякає. Будь-який виворіт, тим паче виворіт людський — лякає. А поверхня прилизана, окультурена, оброблена. Вона легко сприймається і робиться. Вона буває естетично прекрасною, навіть мудрою. Тому що поверхня — це і є життя як таке. Люди не люблять думати про смерть. Почнеш думати — не зупинишся. Або зупинишся — але буде недобре.
Іноді дивишся на людей на вулиці й думаєш: "Вони живуть, як безсмертні". А як ще їм жити? Це як у притчі — людина висить над прірвою на травинці, але при цьому з насолодою жує ягоду з сусідньої травинки. Ось це і є життя. А щойно вона цю ягоду їсти перестане, то побачить безодню. Відчує, що травинка закінчується. Адже людина знає, що помре в будь-якому разі — як би їй добре не було сьогодні. І ця глибина сумна і жахлива, людина намагається не думати про неї. Тому дуже багато поверхового мистецтва. І це правильно. Це жива тріпотлива поверхня всього.
Взагалі так і треба жити. Треба жити поверхнею. Це чудово, звісно — зробити твір, який поведе тебе в глибину. А потім потрібно подивитися на сонечко і знову жити так, немов ти безсмертний.
- "Я не вірюв прогрес"
Розумієте, я не вірю в прогрес. Є такі речі в суспільстві, які ніколи не зміняться, і мистецтво в цьому не допоможе. Взяти Німеччину, в якій був Бетховен, Гегель, а потім раз! — концтабори. Мистецтву властиво лакувати дійсність. Найпохмуріше, найсадистичніше мистецтво все одно менш садистське і похмуре, ніж сама реальність і життя.
Джерела:
- Пилипенко Г.-Г. Муратовські мотиви. KINO-КОЛО. 2003. № 20.
- Глонь В. Контур Муратової. KINO-КОЛО. 2007. № 35.
- "Муратова: Разговор с живой легендой украинского кино". Газета "День". №148-149, (2016)
- "Кіра Муратова. Вічне повернення". Розмова. 16 червня 2018 р.
- "Кира Муратова: «Я могу уступить все лавры представителю сильного пола, если чувствую, что это важно для него»". Факты. 6 ноября 2014
- Брюховецкая О., Радинский А. "Вечное возвращение Киры Муратовой". Зеркало недели. 12 ноября, 2004.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media