Складно знайти людину, яка не чула пісень, написаних композитором Ігорем Покладом. "Зелен-клен", "Два крила", "Чарівна скрипка", написані разом з поетом Юрієм Рибчинським, "Мамо, вечір догоря" ("Пісня про матір") і пісня "Кохана", яка принесла авторові міжнародну славу.
У 2022 році легендарний композитор пережив російську окупацію у Ворзелі, де разом з дружиною і рідними тижнями жив у підвалі під обстрілами.
33 роки поруч із ним дружина Світлана Поклад, яка записала мемуари чоловіка, нещодавно опублікувавши книгу "По той бік роялю".
В інтерв'ю для Суспільне Культура Світлана Поклад розповіла про своє життя, знайомство з чоловіком, історії написання відомих пісень, дні російської окупації та сьогоднішнє життя подружжя.
Публікуємо пряму мову.
Знайомство з Ігорем Покладом
Я народилася у Чернівцях, де мої батьки закінчували Чернівецький університет. Потім ми трошки помандрували Радянським Союзом — були післядипломні призначення. І вже в перший клас ми переїхали до Києва, до бабусі й дідуся.
Закінчила я одну з найкращих київських шкіл, а після без усяких хабарів вступила до Київського університету. Я за фахом філолог, вчитель російської мови і літератури. Але я працювала в інституті імені Патона: молодість — куди друзі, туди і я. Пропрацювала там десять років, а згодом рік працювала у школі.
З Ігорем Дмитровичем ми познайомилися, коли я була ще студенткою другого курсу. Познайомилися ми у спільній компанії, ситуація була майже анекдотична — мені сказали, що буде Поклад. Звичайно, це прізвище я знала, але я не уявляла, що він молодий! Зважаючи на те, що батьки, бабуся і дідусь співали його пісні, я думала, що це вже людина в літах. Тому я спочатку навіть не зрозуміла, що це він! А вже потім, звичайно, коли зрозуміла, то дуже сміялась.
Запам'яталося те, що він на перше побачення запросив мене на футбол, на київське "Динамо". Було трохи незвично, але він взагалі непересічна людина, від нього можна чого завгодно чекати. І цей футбол — це була перша ластівка.
Але потім ми майже на 10 років розійшлися в різні сторони. Кожен своє життя будував, він своє, я своє. І остаточно ми зійшлися вже наприкінці 80-х, десь 1988–1989 рік. Я жила за кордоном і приїхала, якраз коли розвалився Радянський Союз, у 1991 році. Ось власне з тих пір ми разом, 33 роки.
Історії пісень "Дикі гусі", "Чарівна скрипка", "Мамо, вечір догоря" ("Пісня про матір")
Усі чомусь думають, що почалося з "Диких гусей". Ні, вони були майже останніми. А все почалося із "Зелен клену". І потім вже була "Наречена", "Чарівна скрипка".
У кількох пісень дуже цікава доля. Наприклад, для "Диких гусей" Юра Рибчинський неймовірно багато читав, просто неймовірно. Я була свідком створення тих перших пісень, я бачила, як на столі лежали величезні словники, українські прислів'я, казки, відомі твори.
Юра вишукував слова, які взагалі не використовувалися в природі й в побутових розмовах. На одну фразу "ой, летіли дикі гуси" в нього пішло кілька товстих шкільних зошитів. Не менше сотні варіантів вони перебрали, а може, і більше! І лише коли з'явилося оце "ой, летіли дикі гуси" — ось тоді вони почали писати пісню.
Дуже цікава історія була з "Чарівною скрипкою". Річ у тому, що Ігор Дмитрович жайворонок, він дуже любить рано вставати, а Юра, навпаки, любить працювати вночі, коли йому ніхто не заважає. І ось так вони і працювали: один напівсонний, а другий бадьорий.
Юра залишив на пюпітрі перші чотири рядки: "Сіла птаха білокрила на тополю; Сіло сонце понад вечір за поля; Покохала, покохала я до болю; Молодого, молодого скрипаля".
Коли Ігор Дмитрович прокинувся, він прочитав ці рядки, написав перші акорди і все, зупинився. Потім він попросив ще один куплет написати і вони з Юрою вирішили, що буде як у сонеті, щоб наступний куплет починався з тієї фрази, якою закінчується перша.
І так ця пісня пролежала кілька років. Ігор Дмитрович навіть пропонував Михайлу Ткачу, іншому поетові, закінчити твір. Але той каже: ні-ні, тут такі гарні перші рядки, нехай Юра все закінчує. І бачите, отак доля склалася. Слава богу, що він таки повернувся до праці над цим твором і врешті-решт вони створили пісню.
А коли дійшло до того, щоб шукати виконавицю — безперечно, це була Ніна Матвієнко. Знову таки, майже ніхто не знає, що не вона є першою виконавицею "Диких гусей". Але Ігор Дмитрович сказав, що треба інший голос.
Юра колись сказав фразу, що якщо заплаче мама Ігоря — буде плакати вся Україна.
І ось вони шукали такий голос, щоб від нього можна було заплакати. Вони приїхали записувати пісню в студію, а Ніна тоді була тоді вагітна Тонею. І вона каже — ми сьогодні співатимемо вдвох, з дочкою. А тоді ж не було УЗД, нічого такого, їй кажуть — звідки ти знаєш? А вона — я відчуваю, що в мене дівчинка, ми на два голоси співатимемо. І вона попросила, каже: Ігоре Дмитровичу, у вас в нотах такого немає, але можна я затягну? Він каже: ну давай спробуємо. І вона протягла на кілька тактів, як це є зараз у записі, це був її внесок. І коли вони вже писали "Чарівну скрипку", то не було вагання, всі розуміли, що виконавицею буде Ніна Матвієнко.
Дуже цікава історія з піснею "Мамо, вечір догоря" ("Пісня про матір"). П'ятнадцятирічним Ігор Дмитрович приїхав до Києва і вступив до училища Глієра. Він працював одночасно репетитором і акомпаніатором в "Укрконцерті", а поруч була редакція кількох газет. Він пішов і просто приніс свою мелодію, сподіваючись, що, може, там є якийсь поет або хтось відгукнеться.
Відгукнувся неймовірний письменник Борис Олійник і сказав — давай, хлопче, награй мені ту мелодію. Він награв і так вони написали свою першу пісню "Пісня не загубиться". І от через років 10, мабуть, якщо не більше, Ігор Дмитрович звернувся до Бориса Олійника з мелодією "Мамо, вечір догоря". І Олійник написав текст, показав, а Поклад каже — текст чудовий, але ця пісня не про це. Той каже: добре, я щось придумаю. І коли вони зустрілися десь за тиждень, Олійник приніс цей текст, який ми вже знаємо, "Мамо, вечір догоря" — отак ця пісня і з'явилася. І знову ж таки, не було сумніву, що це буде співати Ніна Матвієнко.
І я вважаю, ніхто до сьогодні краще за неї не співав.
Є ще одна цікава історія — Ігор Поклад у багатьох інтерв'ю розповідав про те, що йому музика сниться.
Він говорив — скільки пісень мені снилося, але ліньки було встати і записати! І лише один раз за все життя він не полінувався, встав і записав мелодію. Награв на роялі, записав на магнітофон, і ліг спати. І це "Скрипка грає", єдина пісня, яку він запам'ятав. "А так би в мене було не 150 пісень, а 1550", — говорив він. Просто лінь було встати і записати (сміється).
Так, як писав Ігор Дмитрович, сьогодні ніхто не пише і ніхто так не працює. Комусь сказати, що над однією піснею можна працювати кілька років — хто в це повірить? А це правда, так і було.
Ви, до речі, питали, якими були його робочі будні. Він не починав писати одразу. Він сідав за рояль — і це, до речі, теж цікава деталь, він не вміє працювати за піаніно, категорично. На піаніно він може комусь акомпанувати, чи грати, коли гості прийдуть, тому і книгу ми назвали "По той бік роялю". І він сідав і годинами міг грати класику, він обожнює Шопена, намагався Шостаковича, хоча його не можливо відтворити навіть на роялі. Так він вводив себе у робочий стан.
Так, музика і уві сні приходила, але коли починалася велика робота, музика чи то для вистави, чи для художнього фільму — ось тоді треба було налаштовувати себе таким чином. Сидіти годинами і грати щось інше, аби своє з'явилося. Ось така в нього була цікава робота.
Про цензуру
Цензури не було. Цензура була в якому сенсі — що ви сюди тягнете Європу? Навіщо нам Європа? Нам треба наше, совєтскоє — ось така цензура. Але ніхто не забороняв писати українською, 99 % пісень Ігоря Поклада написані українською мовою.
Про авторське право і зустріч із Зеленським
У нас були дуже непрості відносини з авторським агентством, в якому був Ігор Дмитрович, і ми щодо авторського права говорили ще тоді, коли були на прийомі у президента. Він обіцяв посприяти, але нічого не було зроблено.
Я кажу: знаєте, скільки отримав Ігор Дмитрович за 2021 рік? Зеленський каже — скільки? Я кажу — 400 гривень. Він каже: та ну, перестаньте, не може цього бути. Я кажу: так чому ж не може, хочете, я вам принесу бумажку?
В цьому плані в Україні безлад абсолютний, один закон заперечує іншй, а третій — попередні два. Я пам'ятаю, як президент при нас подзвонив Стефанчуку і каже: чому досі не розглянутий закон про авторське право? Той каже: так, ставимо на голосування. Ну поставили, і що це змінило? Ця проблема не розв'язана, але ми просто перейшли в інше агентство, яке реально працює. І тут ми дуже задоволені, бо вони, як кажуть, і себе не ображають і авторам платять, слава богу.
Бо коли кажуть — ну що він там заробив? Це його професія! Чому людина не має права отримувати те, що він заробив? І спробували б вони так себе повести з кимось із західних авторів — отримали б величезні штрафи. Треба дуже сильно змінювати законодавство про авторське право.
Про нову популярність пісень Поклада
А в цьому авторському агентстві, де був Ігор Дмитрович, нам казали: "Розумієте, його час пішов, його вже не так часто виконують". Я коли це почула, то кажу — люди добрі, ви при своєму розумі?! Вбийте чи в Google, чи в Youtube "Ігор Поклад" і вам видасть щонайменше тисячу посилань, щонайменше!
Коли нещодавно ми робили концерт, ми сміялися, що наступного разу можемо зробити концерт лише з однією піснею "Кохана" — бо зараз вийшло не менше ніж сто варіантів цієї пісні. І кожен по-своєму настільки цікавий, фантастика просто!
Тож я кажу, Поклада зараз ще й як виконують! І чоловікові я, звичайно, про це кажу, а він дивується, говорить: "Мені б навіть в голову прийшло, що хтось ще щось співає". Ще й як співають!
Знову ж таки, на концерті — я була вражена: молодь, діти, яким 12, 15 років — усі знають ці пісні. Мене і Ігоря Дмитровича це так вразило, неймовірно просто! Це дійсно якийсь сплеск, і це дуже добре. По-перше, коли намагаються українізувати гаслами, нічого з цього не вийде. А ось коли з'являються нові казки, фільми, пісні, коли відроджуються ті пісні, які вже стали класикою — ось на цьому нація має зростати, а не примусово.
А коли чутимуть ці пісні... Я не хочу ображати нинішню естраду, але я її не бачу просто. Я ще дещо дивлюся, а Ігорю Дмитровичу краще і не показувати. Бо люди старої генерації ніби трошки не розуміють, що відбувається.
Хоча, ви знаєте, я слухаю, коли з'являються нові пісні. Чи в Пономарьова, чи в "Океану Ельзи", чи от, коли Ірина Білик переклала "Сніг" українською — він декілька разів переслухав. І кожного разу каже: напиши, будь ласка, йому чи їй, що мені дуже сподобалося. Але це все старе, "нове старе", як кажуть. А от саме сучасного-сучасного — не бачу, що можна йому показати. Але, можливо, я просто не знаю.
Про окупацію у Ворзелі у 2022 році
Ви знаєте, багато хто каже: "Як можна про це згадувати? Це страшно". Звичайно, страшно. Не боїться тільки дурень. Але це наш досвід. І він нам потім дуже багато в чому став у пригоді, коли почалися блекаути і обстріли — для нас це вже було як дитячий садочок.
У ніч на 24 лютого чую — кричить Ігор Дмитрович, що війна почалася. А я так спросоння: "Та вона почалася у 2014-му". А він каже: "Ні, біля нас почалася". І тут я відкриваю очі — бабах один, бабах другий. Ми всі однаково прокинулися в той день.
Я вийшла босоніж на веранду, дивлюся — небо палає, щось гуркотить. Ми живемо по прямій кілометрів 7–8 від Гостомеля. Над нами полетіли гвинтокрили, винищувачі й почалося страшне. Але моя перша думка була: "Боже, яке щастя, що ми у Ворзелі, а не в Києві". Я думала, що Київ почнуть обстрілювати, а там ми живемо в самому центрі, і я тоді подумала, що там би ми і загинули. Чесно кажу, якщо б ми були на той момент у Києві, я б вмовляла чоловіка перебратися у Ворзель.
Так ми просиділи кілька днів. А вже 27–28 лютого вони вже йшли по Варшавці. І почалося — Бородянка, Немішаєве, Клавдієво... І вже всі друзі скидають мені відео, що росіяни ідуть, ідуть, танки йдуть. А в мене була така думка, що вони йдуть на Гостомель, там їх всіх переб'ють — і все, війна на цьому закінчиться. Я вам клянуся, ось так ми думали.
Але коли вже побачили танки і БТР біля свого будинку — тоді вже ми зрозуміли, що щось не те. А потім один за одним почали руйнувати мости, які з'єднували нас із Києвом.
І ось тоді почалася паніка, бо ми розуміли, що повністю відрізані від світу — у нас немає води, світла, газу, нічого в нас немає. Єдине, дуже пощастило тим, хто живе в приватних будинках: хочеш не хочеш, а в кожної хазяйки свій погреб із продуктами.
Тому коли потім у статтях про нас писали — ой, без їжі, без води... Ні, їжі в нас було стільки, що потім ще й орки за нами доїдали, які потім поселилися в нас.
А ось води нас дійсно не було і це була трагедія. І ще генератор — ну хто там бензином запасався? Був маленький запас, каністрочка. А уявіть, що таке каністрочка, коли нас у тому підвалі було 11 людей. І скільки нам треба було води, бо ще з цих 11 — двоє дітей.
Ми до себе запросили всіх своїх друзів, знайомих, кумів, облаштували собі підвал і досить спокійно там жили. Коли не було обстрілів. Коли починалися обстріли — це був жах. Те, що ми всі сьогодні з вами переживаємо — це не можна навіть порівняти. Тоді це були 20 годин обстріли і лише на 2–3 годинки перерва, аби перезарядитися. І літню маму ми з собою забрали, а ще ж собаки, коти, і мамині коти...
Серед всього цього цього жаху така ще історія була — сміх і гріх, як кажуть. Це ж березень. І кішечка як почала нам там нявкати. Годиться. Тут ці ракети летять, все над головою розривається, а їй що? Весна. Ви розумієте, життя продовжується.
Ще таке спостереження потім в мене було. Я виходжу, тільки-тільки все це закінчилося, тиша така. І пташки співають. Весна. Дивлюся на це небо, а воно таке блакитне-блакитне. І ти думаєш: та нема ж ніякої війни. І в цей момент — ба-бах, полетіли гради! І ще в нас дві такі неслухняні собаки: одна дворняжка, другий лаборадорчик. І я стою посеред саду з ними — все одно ж треба було вигулювати. І я так — "гради, додому!" І вони — вжух, і вдома! Боже, щоб я їх так заганяла додому до повномасштабної війни — ніколи б не пішли! А тут вони розуміли. Один з нами спускався, був у підвалі, а друга ховалася за диванами.
Порятунок подружжя Покладів з окупації
Отак ми жили. Після 8 березня, коли почалися перші зелені коридори, коли з допомогою "Червоного хреста" можна було виїжджати, нас багато хто питав, чому ми не виїхали. Я можу відповісти чому.
По-перше, у нас майже не було бензину і був повністю розряджений акумулятор, бо ми давно не виїжджали на автомобілі. По-друге, з тваринами в автобуси не пускали взагалі. Залишай тварину і їдь. Ми цього собі дозволити не могли. Третє — до евакуаційного пункту треба було йти близько двох кілометрів. У мене мама, яка майже не ходила, і Ігор Дмитрович, який би не дійшов.
Тому ми подумали, що якось вже пересидимо. Але ми розуміли, що дітям, які були з нами в підвалі, треба вибиратися. Тому вони поїхали першими. Наступного дня поїхали наші сусіди. А вже 11 березня поїхали наші куми. І ми залишилися втрьох у тому підвалі.
Треба щось робити, якось виживати. І я згадала, що в мене на столі стоїть примус, а в ньому 300–400 г бензину. Я пішла, тремтячими руками злила цей бензин і залила його в генератор. А потім так стою і думаю — ну а далі що, на що тут натискати? Але згадала, як хтось колись його заводив, завела генератор і змогла трошки підзарядити телефон.
Але зв'язку ж не було, вони глушилки скрізь поставили. Зв'язок був тільки на одному перехресті вулиць. І я так, знаєте, помолилась і побігла на ту вулицю, тримаючи перед собою смартфон. І думаю: боже, ну хоч би одна рисочка з'явилася, хоч би одна рисочка!..
Коли бачу — три рисочки. І як посипалися повідомлення: "нікуди не йдіть", "сидіть вдома", "за вами приїдуть", "вас врятують". Боже, там такі, навіть бредові ідеї були — і "Альфа" за нами приїде, і БТР. Я не дуже вірила, чесно скажу, але це трошки заспокоїло.
Але про всяк випадок я витягла Ігоря Дмитровича і маму з підвалу, вдягла їх в куртки, чоботи, одягла повідки на собак і кажу: сидимо, чекаємо, за нами приїдуть. І так ми чекали години три чи чотири. І тоді вже зрозуміли, що це марне сподівання, що ніхто не приїде. І в цей час бачу — іде людина повз наші вікна, в червоній куртці.
І я довго потім намагалася зрозуміти, чого я взагалі не злякалася. Коли ми потім спілкувалися з тією групою, яка готувала всю цю операцію... Це група з Головного управління розвідки України, одне ім'я я можу розкрити, бо про це вже багато писали і навіть фільм зняли. Це відома волонтерка Гайде Різаєва, яка двічі була в полоні у ЛНР-івців, вона кримська татарка.
Вона знайшла Костянтина Гудаускаса, який завдяки громадянству Казахстану міг проїжджати на окуповані території, і ГУР підготував цю операцію. Згодом ми започаткували волонтерський рух і завдяки Кості змогли забрати з Ворзеля понад 170 людей. А взагалі з окупованих територій він вивіз 203 людини, із них дві вагітних. Тобто вважайте, що 205 — бо ще дві людини народилися.
Про це і фільм зняли, 7 листопада буде всеукраїнська прем'єра. Фільм називається "Буча", він саме про цей випадок. Днями він отримав другу премію на Варшавському кінофестивалі.
Коли ми евакуювалися, я розуміла, що не можу залишити грамоту Героя України. Ми не знали, як її вивезти. І тоді я загорнула її в ковдру, поклала на низ сумки, а зверху посадила нашого лабрадора — ми дуже сподівалися, що вони нас не розстріляють, і не застрелять собачку, і не будуть виймати його з багажника. Так і сталося — перевіряли багажник, але собаку не діставали. Так ми грамоту Героя України і вивезли.
А потім ті уроди (про росіян, — ред.) зайшли в наш тім. Жили в нашім домі. А у мене ж там багато листів — коли ми були на зустрічі з президентом, також лежали копії нагород. Вони все розклали — нібито розуміли, у чийому будинку вони живуть.
Врешті-решт вони замінували будинок. Замінували конкретно кабінет Ігоря Дмитровича, так щоб, знаєте, відкрив кришку піаніно — і нагору, до Господа Бога.
Такого, що вони тут накоїли, я навіть вам розказати не можу, це неможливо уявити. Це не люди, я не хочу навіть свиней ображати. Бо так люди не живуть, як вони жили.
Життя після окупації
Зі здоров'ям, звичайно, почалися проблеми — і з ментальним, і з фізичним. Мама мене вже не впізнавала. Вона ще рік протрималась і, на жаль, пішла з життя.
Ми повернулися у Ворзель десь у липні. Зробили собі свердловину одразу, щоб у нас була своя водичка. І потихеньку почали лікувати сад, бо вони ж поламали тут і дерева, і клумби, і кущі. Вони всім їздили у дворі, і танками, і БТРами, страшне, що тут було. Але ми потихеньку почали лікувати — "лікувати" в лапках. Я ставила колонку, ми вмикали класичну музику — або італійську естраду, або французьку, або наші українські пісні народні. І повертали цю ауру, яку вони зруйнували.
Бо була абсолютно неймовірна річ. Як і у всіх, хто живе за містом, в мене ж і тепличка своя є, і клумби, звичайно. І ось яку я купила влітку розсаду — ось така вона в мене залишилася до вересня. Взагалі не виросла. Ви уявляєте, яка там була аура, яка атмосфера? Жахлива, я такого не бачила у своєму житті.
А зараз все буяє, все в квітах, я посадила 30 кущів троянд. А Ігор Дмитрич на мене дивиться і каже — а якщо прилетить? Я говорю: ну якщо вже прилетить, то хіба тобі вже не все одно буде? Ну прилетить, так прилетить, хто від цього застрахований? Ніхто. А воно літає кожного дня, ви ж бачите, що робиться.
Про книгу "По той бік роялю"
Авторка книги я. Я почала її створювати ще десять років тому, коли Ігор Дмитрович розповідав мені і про свої дитячі роки, і про дружбу з видатними людьми епохи. Я стала потроху занотовувати: спочатку десь у зошит якийсь записала, потім щось на ноутбук, потім смартфони з'явилися і я у нотатках робила записи.
А потім прийшов ковід, на вулицю — зась, і я подумала, що треба щось робити. Написала один розділ, стала писати окремі розповіді про конкретних людей. Опублікувала на фейсбуці, а всі кажуть — "Боже, які історії, які спогади! Світлано, тобі треба робити книгу!" Я думаю: боже, я ніколи в житті не писала книгу. А потім думаю, а чому б ні?
Це зріз епохи. Але мемуари — це дуже вразливий жанр. Тут не можна, не дай боже, скотитися в жовтизну. Це на сцені всі усміхнені, а в житті бувало зовсім не так. Принаймні в тих, про кого я писала. Тому треба було дуже толерантно до всього цього підходити. Якщо я знала, що в когось є родичі і ми були знайомі, я давала це спочатку прочитати їм, аби не образити якимось чином. І слава богу, відгуки були гарні.
Коли в мене вже були готові розділи про друзів, я подумала, що можу написати про те, як створювалися пісні. І я просто посадила біля себе чоловіка і кажу — давай розповідай. І він мені розповів про свої подорожі, гастролі, ансамбль "Мрія", який він створив. Про все.
Книга починається з того, як він трирічною дитиною з мамою повертається з евакуації, він народився у Фрунзе (нині Бішкек), в Киргизстані. А закінчується сьогоднішнім днем.
Тобто автори — це Ігор Дмитрович, його життя, його творчість, його друзі, його жінки. А другий автор, який просто все це записав, — це я. І я дуже рада, що я це зробила, я мала це зробити, і, мабуть, це і була моя, така, знаєте, основна місія на цій землі — записати, щоб залишити це для людей.
А ще — наша подруга Алевтина Ковальчук 19 травня зійшла на Еверест, найвищу вершину світу. Я її попросила, щоб вона віднесла з собою клавір пісні "Моя Україна" Ігоря Поклада. Вона на це погодилася: ще й коли було важко під час сходження, мугикала цю пісню. Каже, шерпи втрачали свідомість — як на такій висоті співати можна?
Зараз цей клавір висить у нас вдома на стіні.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media