Санаторії спокусливо збирають хаос навколишнього світу в гетеротопії — простори, що існують за особливими, відмінними від буденності правилами. Оголошення території «курортною» перетворює її екосистеми на лікувальний ресурс. Медичні ж інституції визначають, як саме елементи довкілля мають просочувати, відновлювати й наснажувати тіла пацієнтів для максимального рекреаційного ефекту.
Цей ефект підсилює санаторійна естетика з її романтизованими переплетеннями природного та культурного. Звісно, в кожному закладі ці переплетення утворюються по-своєму. Але як на цей процес впливають різні форми адміністративного управління? І яке мистецтво зароджується з обрамлених природокультур здравниць?
Цей текст належить до серії публікацій за результатами дослідження мистецького осередку Поділля 1954–2020 років. Дослідження стало одним із перших етапів створення UMCA Вінниця — пілотного музею мережі Українського музею сучасного мистецтва (Ukrainian Museum of Contemporary Art). Результати дослідження стали основою кураторської візії UMCA Вінниця.
Кароліна Ускакович для Суспільне Культура розповідає, що вдалося дізнатися під час дослідження про санаторії Вінниччини та їхню цінність.
Активний розвиток санаторно-лікувальних закладів ХІХ століття був пов'язаний із посиленням контрасту між забрудненими індустріальними містами та недоторканим природним спокоєм. Перш ніж уродженець Вінниччини Зельман Ваксман винайшов антибіотик стрептоміцину, подорож до цілющих віддалених ландшафтів була ледь не єдиним методом покращення стану хворих на туберкульоз.
Пацієнтів вихоплювали зі звичного ритму життя й занурювали в паралельний світ здравниці — зі своїм графіком, процедурами й гуртом неблизьких між собою людей, яких поєднувала хіба що можливість оплатити недешеву поїздку. Таке лікування сприяло виникненню образу чутливого митця-мандрівника «у нескінченних пошуках цілющого краю». Гетеротопії санаторіїв залишили яскравий відбиток також у творчості української богеми початку ХХ сторіччя: там оздоровлювалися Леся Українка, Іван Дніпровський, Євген Плужник, Микола Зеров, Микола Хвильовий та інші.
Довкіллєва історикиня Йоганна Контеріо зауважує, що в радянський період фокус курортології поступово змістився з дорогого лікування на більш доступну стандартизовану профілактику. З одного боку, влада інвестувала у важку промисловість, розширення посівних площ і масштабні проєкти перетворення природи. З іншого ж — інструменталізувала певні природні комплекси для відновлення сил працівників цих галузей. Погано забезпечені радянські санаторії протиставляли споживацькоорієнтованим західним курортам за їхньою «високодуховністю».
Після розвалу Радянського Союзу оздоровчі заклади опинились у скрутному становищі, адже також мусили переорієнтуватися на попит відпочивальників. Деякі з них, як-от немирівський санаторій «Авангард», почали переосмислювати свою особливість, повертаючись до локального контексту й історичної спадщини, залучаючи мистецтво. Інші, як-от будинок відпочинку імені Коцюбинського у Вінниці, втратили фінансування й закрилися. Однак саме відсутність ієрархічного впорядкування перетворила територію останнього на майданчик для бурхливої низової співпраці мистецько-довкіллєвих ініціатив проти комерціалізації.
Путівка № 1: Княжий палац
Немирівський санаторій «Авангард» розташований на території дендрологічного парку навколо маєтку княгині Марії Щербатової за 50 кілометрів від Вінниці. Після розстрілу Щербатової радянськими революціонерами палац перетворили на оздоровчо-лікувальний заклад, а її колекцію картин вивезли до Вінницького художнього музею. У 1960 році Немирівський дендропарк отримав природоохоронний статус. Його внесли до списку пам'ятників садово-паркового мистецтва як «найбільший і один з найцікавіших парків області».
Окрім прогулянок мережею вимощених доріжок і споглядання вікових дерев-екзотів, гості мали нагоду милуватися їхніми художніми репрезентаціями в живописі, відвідувати організовані культурні події, користуватися бібліотекою. Тиск переходу на ринкову економіку й архітектурна цінність санаторію стали підґрунтям для розкриття його художнього потенціалу в 90-х роках. Адміністрація закладу прагнула відтворити аристократичну тяглість із минулого самого палацу. А що здатне втілити й інтерпретувати історичну уяву краще за мистецтво? Ця інституційна ініціатива відгукнулася іншій строго впорядкованій організації — Спілці художників.
Завдяки домовленості головного лікаря Юрія Ладуби з Вінницькою спілкою в 1995 році на території санаторію провели перший мистецький пленер. Близько двадцяти митців працювали впродовж двадцяти чотирьох днів над пейзажами й портретами відомих особистостей, що колись гостювали в Немирівському маєтку. Одержані в подарунок від художників роботи заклали основу створеної в 1998 році картинної галереї санаторію. Академічний живопис підживлював атмосферу епохи заснування маєтку й дендропарку.
Темою одного з пленерів навіть стало створення копій старих картин із колекції Марії Щербатової. Художники не робили публічних програм для пацієнтів, та саме їхнє перебування на території закладу породжувало романтичну картинку — полотна можна було побачити не лише на стінах корпусів, а й у процесі роботи, під час прогулянок територією закладу. Новий головний лікар санаторію Петро Цвень назвав картини частиною арттерапії та підкреслив, що завдяки галереї пацієнти мають змогу доторкнутися «до чогось вищого, аніж те, що оточує їх у повсякденному житті».
У період від 90-х років до Революції гідності за ініціативою спілчанських груп художників, місцевих адміністрацій і приватних меценатів було започатковано понад пʼятдесят пленерів у різних регіонах України. Вони стали дієвим механізмом формування позамузейних колекцій. Хоча, як зауважив мистецтвознавець Олександр Чурсін, одним із помітних недоліків такого шляху була часта перевага кількості над якістю й засилля непродуманих етюдів першого-ліпшого «шматка природи». На його думку, глибоке споглядання ландшафту у формі пленеру є протестом проти «непродуманого перетворення довкілля і, на цьому тлі, духовного падіння особистості». Тож саме цей жанр зберігає звичаї реалістичного живописного бачення й заперечує «бездуховність», притаманну таким видам «актуального мистецтва», як попарт, опарт і лендарт.
Хоч пленери успадкували інституційні традиції, пов'язані з радянськими практиками спілок художників, вони стали прототипами артрезиденцій та інших колективних експериментальних художніх рухів. Можливо, для деяких академічних художників санаторій став короткочасним притулком — одночасно від нестабільної урбаністичної реальності й породженого нею мистецтва, яке вже давно не втримувалося в межах полотна. Утім, Немирівські пленери не були герметичними. Вони стали платформою, з якої (а іноді й усупереч якій) зароджувалися неочікувані художні експерименти.
Більшість учасників пленерів була членами художніх спілок, але 2003 року пленер-симпозіум під назвою «Мальовнича Україна» провели для групи молодих митців. Одним з учасників заходу був засновник «Лабораторії актуальної творчості» Олександр Никитюк. Разом із художниками Миколою Сорокою та Володимиром Нойзом він організував першу мультидисциплінарну мистецьку подію у Вінниці — фестиваль «Андеграунд».
Фестиваль тривав із 15 до 18 травня 2002 року в напівзруйнованій двоповерховій будівлі за адресою вул. Соборна, 3, обʼєднуючи виставку з музичними, літературними й перформативними програмами. Натхненні культурою біт-покоління поверхи виставки символізували шлях людського життя. Один із напрямів вів зверху донизу — з раю до пекла. Тут відвідувачі могли побачити живопис та інсталяції з живими раками й свинячими головами. Були також паралельні горизонтальні світи, в яких «ніщо не закінчувалося тупіком». Художники протиставляли їх поляризованій, вертикальній капіталістичній реальності. Розписані стіни, інсталяції з грибами-трутовиками, відеоперформанси на старих телевізорах — у цих світах розмістилися багатошарові психоделічні роботи. Фестиваль був підтриманий Комітетом у справах сім'ї та молоді. Немирівський пленер для молодих художників також одержав їхню фінансову підтримку, тож Олександра запросили доєднатися до групи. Погодившись, він опинився в альтернативному світі не лише санаторію, а й академічного мистецтва.
Організацією цього пленеру займалися живописець Микола Чулко та живописець і перший президент Національної академії мистецтв України (НАМУ) Андрій Чебикін. Олександру було цікаво познайомитися з відомими художниками й почути їхні поради щодо своїх робіт. Чебикін, приїхавши в санаторій з експедиції Карпатами, розповідав про дружбу з художником-постановником фільму «Тіні забутих предків» Георгієм Якутовичем і свої мандри місцями зйомок картини.
Никитюк пригадує, що саме через неформальні розмови й подробиці життя, здавалося б, далеких видатних постатей відчув енергетику мистецтва, що «передалася повітряно-крапельним шляхом». Під час пленеру він відвідав Немирівське скіфське городище за 6 кілометрів від санаторію і зміцнив своє рішення зробити там проєкт, який 2006 року вилився у фестиваль лендарту «Аплікація Духу» (2010 року перейменований на «Міфогенез»). Фестиваль став однією з найвідоміших подій із лендарту в Україні та 2026 року відзначив своє двадцятиріччя.
Художниця Маргарита Журунова неодноразово була учасницею організованих Олександром «Міфогенезів». Окрім роботи з середовищем вона нерідко зверталася до тем, пов'язаних із краєвидами рідного Поділля, в просторових інсталяціях, картинах та авторських принтах. У 2012 році Маргарита вирішила доєднатися до групи художників на зимовий пленер у немирівському санаторії. Цей досвід виявився специфічним, адже номери погано опалювались і працювати в таких умовах було важко.
Багато досвідчених художників привезли з собою тепловентилятори й малювали пейзажі з фото, у своїх кімнатах, бо олійні фарби застигали на морозі. Акварелісти робили замальовки на вулиці, розбавляючи фарби спиртом. Спирт у різних формах заживали й самі художники, щоб зігрітися на морозі. Цей досвід змусив художницю замислитися про межі класичного живопису й діяльності спілки художників, до якої належали учасники заходу. Ні в «Авангард», ані в академічний живопис вона більше не повернулася.
Путівка № 2: Будинок відпочинку
Будинок відпочинку імені Михайла Коцюбинського розташований у зеленому й спокійному районі Старого міста у Вінниці. Він простягається з кінця приватного сектору до берега двох мальовничих ставків, оточених лісом. Окрім лісових хащ на території є луки й старовинний напівзасохлий сад. З інституційної точки зору заклад виявився менш сталим, ніж немирівський «Авангард». Проте внаслідок фінансових негараздів і формального завершення роботи його територія почала заповнюватися низовими мистецькими ініціативами. Зарослість і біорізноманіття цього простору органічно поєдналися з художніми експериментами й новими підходами до впорядкування зелених міських просторів.
Будинок відпочинку відкрився 1921 року для «простих трудівників», які отримали можливість «набратися сил» і «підремонтуватися» перед продовженням «боротьби з всесвітньою буржуазією». Один із відпочивальників хизувався тим, що набрав одинадцять фунтів (майже пʼять кілограмів) за місяць. Це була неабияка реклама в голодні післявоєнні часи. У 80-ті роки установа мала вже одинадцять чинних корпусів. Батьки могли відпочивати разом із дітьми від одного до пʼятнадцяти днів — найпоширеніша серед робітників тривалість відпустки. Ароматами подільського літа приїздили насолодитися «донецькі шахтарі, криворізькі металурги, уральські машинобудівники й кубанські хлібороби».
Для гостей продумали туристичні подорожі та «поїздки по місцях бойової і трудової слави», а обов'язковим пунктом програми була екскурсія до геологічної пам'ятки природи місцевого значення — каменя Коцюбинського. На цій скелі письменник писав, надихаючись краєвидами Південного Бугу. На честь Коцюбинського заклад встановив його бюст й організував книжкову виставку. До того ж адміністрація планувала облаштувати меморіальний куточок і висадити алею червоних гвоздик у пам'ять про нього. Письменник привіз їхнє насіння з італійського острова Капрі й акліматизував квіти в Україні.
Коцюбинський страждав від багатьох хронічних хвороб, зокрема астми, а також шлункових і неврологічних розладів. Він бідкався своєму другові Володимиру Гнатюку про те, що почувався дуже кволим, але не міг собі дозволити лікування в санаторії: «Треба рятуватися, спочити, полежать в шпиталі або в санаторії, а нема за що… Соромно навіть признатися представникові культурної нації. Єдиний спосіб — писати російською, але коли я досі сього не робив, то вже й тепер не зроблю».
Коли у письменника діагностували ваду серця, він усе ж запланував «податися кудись у теплий край». Поїхав на острів Капрі, де лікувався сонячними ваннами над морем, блуканнями по скелях і риболовлею з письменником Максимом Горьким поблизу його вілли.
«Я засмалився, почуваюся добре, шлунок поправився», — такими словами починається театральний перформанс «Il Caprese», основою якого стали листи Коцюбинського до дружини Віри й коханки Олександри Аплаксіної під час його рекреаційних подорожей. Виставу представили на Вінницькому фестивалі оповідань «Intermezzo» у 2015 році. Радіоведучий Данило Хомутовський читав листи під акомпанемент електронної музики композитора Антона Дегтярьова й колажі медіахудожниці Світлани Рейніш. У межах того ж фестивалю відбулася літературна зустріч з Оксаною Забужко на теплоході, яку встиг відвідати представник Лодзинської школи кінематографії, польський режисер Кшиштоф Зануссі. Він приїхав до Вінниці з дружиною Ельжбетою, щоб показати на фестивалі свій новий фільм «Чуже тіло» (2014).
Однак це був не перший візит подружжя до Вінниці. У 2006 році Зануссі відвідав вінницький будинок відпочинку ім. Коцюбинського, який із кінця 90-х перепрофілювався на дитячий санаторій. Заклад розглядали як потенційний знімальний майданчик для фільму, натхненного родинним корінням режисерової дружини. Ельжбета Ґрохольська-Зануссі походить із роду Ґрохольських, котрим належали історичні помістя у Вінниці, Стрижавці та Вороновиці. Існує версія, що санаторій звели на ґрунті ще одного маєтку родини.
Задум фільму так і залишився нереалізованим. Хоча Зануссі не раз висловлював захоплення Україною, у своїх картинах він повторював гендерні й колоніальні стереотипи, що були певною мірою притаманні раннім 2000-м. До прикладу, Вінниця згадана в його драмі «Персона нон ґрата» (2005). У стрічці фігурують три повії — дві польки та вінничанка. «Дівчину з Вінниці я зробив моральнішою. Поляки за це на мене образилися», — зауважив режисер в одному з інтерв'ю. Коментуючи українське мистецтво, він наголосив на небезпеці приватизації й важливості усвідомлення того, що держава оперує грошима платників податків. Мовляв, українці мають обговорювати не лише політиків-злодіїв, а й закони, які фінансуватимуть їхню культуру.
Тимчасом кинутий у стихію буремного ринку санаторій імені Коцюбинського закрився внаслідок фінансових труднощів. У 2017 році його передали з державної до муніципальної власності без права на приватизацію. Позбавлена інтенсивного впорядкування, територія закладу поступово оприроднювалась, а будівлі зазнавали часткової чи повної руйнації. У «заброшках» збиралися підлітки, місцеві жителі випасали на луках кіз, а велосипедисти та байкери проїжджали санаторними доріжками в ліс. Заросла територія здравниці почала приваблювати низові культурні ініціативи.
Команда громадської організації Plai примітила санаторій у процесі вибору місця для проведення опенейр-фестивалю Ticket to the Sun (2019). Організатори вже мали досвід роботи з «Гогольфестами» (2018–2019), що прогриміли територією колишнього заводу «Кристал» у Вінниці. Проте для літнього фестивалю хотілося знайти більш «приземлене» й зелене середовище, ніж постіндустріальна ділянка в центрі міста. Мистецький вікенд Ticket to the Sun започаткував бурхливий період проведення довкіллєвих, художніх і туристичних подій навколо санаторію.
Серед них — мистецькі вікенди «ДІЛИ еко-фест» (2021), кінофестиваль «Відкрита ніч» (2019) і заходи, присвячені пішохідним подорожам «Вікенд мандрівників» (2019, 2021). Художні, екологічні та спортивні події проходили одна за іншою й одна одну доповнювали. Перед кожною з них проводили толоки з прибирання території. Упродовж 2019–2024 років тут виступили понад сорок музичних гуртів. Були проведені мистецькі резиденції, виставки й події з лендарту. Фотоспільнота «ШуМить» знайомила публіку з різними підходами до аналогової фотографії. Були організовані екологічні лекторії й акторські тренінги.
Дослідниця Ніна Діренко зауважує, що для сприйняття більш зарослих екосистем важливо прокомунікувати їхню екологічну важливість, наприклад, встановленням інформаційної таблички чи охайним огородженням. Саме такий прийом використали команди громадських організацій Plai, «Інша Освіта» й Департамент маркетингу міста та туризму, створюючи концепцію відновлення території санаторію.
Територія простягається через межі житлової забудови, лісової екосистеми й водойми — а саме такі прикордонні зони вирізняються багатим видовим різноманіттям. Для дослідження ділянки відбулися три експертні резиденції. Кураторкою довкіллєвої резиденції стала Ніна Діренко. Разом із нею учасники вивчали види ссавців, комах і рослин, поширених в екосистемах здравниці. Вони приміряли на себе ролі цих видів і роздумували над впливом різних ідей розвитку санаторію на їхні життєпростори. Основною метою був пошук балансу між впорядкуванням і невтручанням.
Наприклад, проведення заходів на луках санаторію має позитивний ефект, адже витоптування імітує випас худоби й проріджує ділянки, необхідні для інших сонцелюбних рослин. До концепції також додали рекомендації щодо врахування сезону тиші й місць гніздування птахів під час планування музичних подій. Увагу учасників резиденції привернув і близький до загибелі фруктовий сад: у публічних місцях облаштування часто передбачає зрубування старих дерев, однак невтручання людини в повільне всихання деревини дає простір оселища для комах, птахів і грибів. Концепція ґрунтувалася на позитивному баченні менш «охайних» екосистем.
Ніна зауважила, що іншим дієвим методом захисту санаторійної території може бути надання деревам, особливо віковим, природоохоронного статусу — а для цього їм потрібно вигадати імена. Коли дерево називають на честь людини, воно стає ближчим і викликає емпатію, як-от Лесин ясен у Луцьку чи київська шовковиця Шевченка. Звісно, на території санаторію можна було б обрати дерево Коцюбинського. Утім, також можна подумати про це з погляду практик екологічної комеморації — наприклад, назвати дерево на честь Володимира Подоляна, активіста спільноти Plai та співзасновника Ticket to the Sun, який 2025 року загинув на війні.
Дослідження було ініційоване ГО «Музей сучасного мистецтва» та реалізовано у партнерстві з ГО «Мистецьке об'єднання Плай». Воно стало одним з перших етапів розробки інституційної та методологічної рамки музеєфікації сучасного мистецтва за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту «Згуртованість та регіональний розвиток України», UCORD, що впроваджується через Швейцарську агенцію розвитку та співробітництва компанією NIRAS Sweden AB.
Роботу дослідниць та експедиції в межах реалізовано також за підтримки: Міжнародного фонду «Відродження», The Sigrid Rausing Trust і The Andy Warhol Foundation for the Visual Arts.
Відповідальність за зміст цього матеріалу несуть виключно автори. Погляди авторів не обов'язково відображають погляди організаторів та партнерів дослідження.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media