Сфера, де формуються смисли: очільники українських музеїв говорять про виклики воєнного часу

Сфера, де формуються смисли: очільники українських музеїв говорять про виклики воєнного часу. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Якими є найбільші виклики для українських музеїв, виставкових просторів і дослідницьких установ зараз? Що змінилося в їхній роботі після початку повномасштабного вторгнення й після двох років війни — як у фізичній площині, щоденних викликах для команди, так і у площині сенсу, посилу, колекції, комунікацій?

Про це Суспільне Культура до Дня музеїв поспілкувалося з керівницями київських музеїв: директорка Музею кіно та двічі переможниця конкурсу на посаду гендиректора "Довженко-Центру" Оленою Гончарук, директоркою Національного центру "Український дім" Ольгою Вієру, завідувачкою відділу мистецтва країн Сходу Музею Ханенків Ольгою Новіковою, головою правління UMCA Ольгою Балашовою, директоркою музею "Територія терору" Ольгою Гончар, директоркою Музею Голодомору Лесею Гасиджак та директоркою Національного художнього музею України (NAMU) Юлією Литвинець.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Олена Гончарук, директорка Музею кіно та двічі переможниця конкурсу на посаду гендиректора "Довженко-Центру"

Один із найбільших викликів для культурних інституцій в Україні зараз — це знайти та довести свою потрібність і спроможність. Культура і в мирні часи у нас була на маргінесі — то що вже говорити про війну? Наразі в пріоритеті все, що стосується забезпечення завдань захисту і оборони, базових життєвих потреб.

Культуру ще готові толерувати як те, що розраджує і розважає людей, або дозволяє надсилати помітні меседжі світу (як-от "Євробачення" чи церемонія "Оскар"). Але підтримувати її як сферу, де формуються смисли, створювати умови для сталості цього процесу і, по суті, інвестувати в майбутнє — не готові ні держава, ні бізнеси.

Тож музеї, архіви, культурні центри, фільмофонди — ті, хто працює з пам'яттю, (само)пізнанням, думкою і сенсами, — мають фізично підтримувати колекції та команди, що є непростим завданням, і через реалізацію своїх місій підсилювати обороноздатність країни.

Для "Довженко-Центру" поєднання цих завдань завжди було природним, тільки тепер воно ускладнюється ще й тим, що держава готова розміняти унікальну кінематографічну колекцію на черговий ЖК або бізнес-центр.

"Довженко-Центр". Фото: Андрій Бойко/@dovzhenko.centre/Facebook

Ми бачимо збільшення інтересу українців до всього власного — літератури, історії, кіно тощо... Люди хочуть дізнаватися самостійно, хочуть слухати інших розумних людей, дискутувати. Війна розкрила розуміння того, наскільки важливо самим зберігати свої культурні колекції, писати свою історію, свої тексти, народжувати власну думку.

Багато розуміння і ясності повертають митці, інтелектуали, які пішли на війну. Їхні міркування — наша нова система координат.

Наші інституції — що державні, що громадські — виявились дуже самозарадними та винахідливими. І це наводить на думку, що вони могли би розвантажити державний управлінський апарат, перебравши на себе частину функцій щодо управління та розвитку колекцій, створення культурних проєктів та комунікації зі світом. Від держави нам всім буде достатньо зрозумілих правил, механізмів та підримки.

Водночас стала фізично відчутною власна крихкість, крихкість світу. Дуже помітно, як виснажується ресурс. Та великі завдання не виконуються швидко і легко — а ми поставили перед собою велике завдання. Щоб його зробити, треба багато витримки, розуміння, взаємопідтримки. Ми впораємось, якщо не будемо "їсти" одне одного.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Ольга Вієру, директорка Національного центру "Український дім"

Найбільшим викликом для нас є робота в умовах небезпеки і тотального ризику, адже ми несемо відповідальність за усе, що відбувається в нашому просторі, а також за кожне слово, яке ми спрямовуємо в інформаційний простір. На жаль, ці два фактори — небезпека і ризик — є сьогодні нашою реальністю, від якої не сховатися у світі власних ілюзій, тож активно працюємо, ризикуємо, відчуваючи відповідальність, робимо все можливе.

Ще на початку вторгнення, щойно відчули можливість працювати, ми ухвалили рішення бути максимально активними і забезпечити безперервність культурного життя у нашому просторі, на наших сторінках у соціальних мережах, щоб давати людям можливість стати ближчими до нашої культури, давати відчуття відкритого і привітного простору, справжнього Дому для культурних ініціатив, проєктів та програм.

Цей підхід ми зберігаємо і досі. Але відмінності у нашій роботі тоді й сьогодні все ж суттєві. На початку війни ми були максимально гнучкими і динамічними, оперативно рухалися за ситуацією, обставинами та можливостями, які керували нами у той або інший час, а планування було фактично неможливим. Першими виставками стали виставки плакату на фасаді будівлі, завданням яких було не лише показати плакат воєнного часу як важливе мистецьке явище, але й дати киянам відчуття присутності культурного життя у спустілій столиці.

Сьогодні ми вже маємо можливість планувати й працювати над тим, щоб наша програма стала максимально ефективною і збалансованою, представляла різні напрямки культури, часові періоди, мистецькі форми та медіа. Тому на початку року ми публічно представили річну програму, що охоплює вісім окремих програм за різними напрямами: це виставкова, кіно-, музична, молодіжна програма, наша ключова онлайн-програма "Про_Українське". Такий баланс допомагає задовольнити запити різноманітних аудиторій і бути максимально корисними у теперішніх умовах, коли є високий запит на український культурний продукт.

Український дім. Єлизавета Серватинська / Суспільне

З кожним проєктом кількість наших відвідувачів збільшується, інтерес до нашої програми зростає. Думаю, причина в тому, що основним принципом нашої стратегії у дні війни є фокус і орієнтація на задоволення суспільних потреб. Ми постійно аналізуємо ситуацію, наш власний досвід, проводимо невеличкі "соцопитування", думаємо, обговорюємо, обмінюємося думками задля виконання надважливого завдання — слугувати запитам наших людей, бути корисними.

Ми намагаємося висвітлити ті явища, постаті та феномени, які надихають українців, дають їм силу і стійкість, відчуття самоповаги, а ще — усвідомлення цінності нашої культури, яка є фундаментом та запорукою суспільного розвитку.

Саме ця аналітична робота, наполегливе бажання відчувати потреби та допомагати суспільству, дає змогу створювати програми, які потрібні людям. До того ж ми віддаємо багато сил і власної енергії, щоб наш простір був живим, динамічним, теплим та привітним. Намагаємося створити той самий справжній Український Дім, і наповнювати його відповідними сенсами.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Ольга Новікова, завідувачка відділу мистецтва країн Сходу Музею Ханенків

На одній з нещодавніх розмов я зізналась, що відчуваю — як би дивно це не звучало — ностальгію за 2022 роком. Мені прикро це визнавати, однак жити і працювати тоді було психологічно легше попри всі жахи та трагедії перших місяців повномасштабної війни, новин із фронту та окупованих українських міст. Чому так? Певно, тому, що я відчувала неймовірну консолідацію суспільства й спільноти, якусь організованість усіх нас, сильнішу за наші особистісні прояви та суперечності. Ми діяли іноді геть автоматично, десь інтуїтивно та реакційно через відсутність досвіду життя у війні. Виживання та миттєве реагування перемагали наші сумніви.

Однак через два роки, звикнувши, на жаль, до життя у війні, до втрат і щоденних новин із фронту, ми намагаємося відновити звичні механізми роботи, звернутися до напрацьованих алгоритмів дій, що направду вже є анахронічними і недієвими. У спробах діяти за колись встановленими шаблонами, ми — як я розумію — намагаємося психологічно захистити себе, заякоритися у бурхливому потоці нинішніх реалій та змін. Це теж своєрідний спосіб реабілітувати та згадати колишнє звичне життя. Спроба склеїти розбите дзеркало.

Усвідомлення недієвості цих застарілих шаблонів роботи державної установи та відсутність напрацьованих нових, для яких потрібен час і геть інші умови життя, викликають страх та непевність, відчуття, що щось може піти не так, особливо на тлі небезпеки з неба і руйнації вікон та частково приміщень музею після прильоту 10 жовтня 2022 року. Якщо упродовж літніх місяців 2022 року в музеї було певне відчуття безпеки, такого собі острівця стабільності, що пережив попередні війни, то після 10 жовтня це відчуття зникло. Тому наступні півтора роки все складніше ухвалювати рішення та стартувати будь-які проєкти й ініціативи, бо відчуття певності слабшає, війна триває, горизонт планування так само вузький, а пам'ять про звичне мирне життя все більше нагадує міраж.

Музей Ханенків після російського ракетного обстрілу Києва 10 жовтня 2022 року. Фото: Музей Ханенків

У липні виповнюється 10 років, як я почала працювати в Музеї Ханенків. Прикро усвідомлювати, що російська збройна агресія проти України вже теж триває понад 10 років. І усі ці роки ми перебуваємо в епіцентрі постійних змін та стикаємося з різними викликами. Різниця в тому, що з повномасштабною війною вони стали ще більш загостреними та відчутними, буквально на фізичному рівні.

Звісно, 24 лютого 2022 року стало межею, яка поділила наше існування на "до" та "після", хоч і попередні роки війна була в нашому житті. Повертаючись до першого дня повномасштабного вторгнення, не маючи якихось чітких планів чи вказівок з боку міністерств, ми почали знімати експозицію та убезпечувати колекцію. Консервація колекції та будівлі тривала не один місяць потому і зрештою ми опинилися в майже пустому музейному просторі.

Пустий музей шокує. Шокує, бо похитнулась віра у те, що це місце, яке для багатьох людей зазвичай є обителлю стабільності, якоїсь вікової незмінності, де час зупиняється, де можна відволіктись від калейдоскопу змін і буремного життя за вікном.

Спустошення простору музею, до якого ми звикли, та відсутність звичних речей на звичних місцях спантеличили нас. Ми були дуже розгублені, адже звикли під час програм, екскурсій, освітніх заходів, театралізацій, тематичних вечорів тощо відштовхуватись від експозиції. Це була наша зона комфорту, якої ми з початком вторгнення були позбавлені. Цей стан, що ми пережили, можна порівняти з різким дорослішанням, ініціацією. І до цього ніхто не був готовий. Тож спершу нам самим треба було звикнути до нових реалій та перезавантажитися, а потім перелаштувати нашу роботу.

Оскільки постійної експозиції не стало, довелося зосередитися на освітніх програмах та екскурсіях за межами музейних стін. Ми розробили вуличну екскурсію, а з потеплінням відновили майстеркласи у Музейному дворику. Пізніше запустили роботу Музейного дворика як своєрідного хабу, затишного місця для відпочинку та перегляду книжок із мистецтва, прослуховування музейних історій тощо. В стіни музею ми теж невдовзі повернулися з різними програмами, і з серпня 2022-го тимчасовими виставками актуального мистецтва, концертними та іншими програмами. Музей також активно працює з різними іноземними партнерами та інституціями, включно з виставковою діяльністю, виступами на різноманітних майданчиках і конференціях.

Найбільш відчутною зміною в комунікації для мене особисто стало обговорення з публікою власного досвіду.

Ніколи люди так не цікавилися тим, що відбувається в музеї в конкретний момент. Що робили і робимо ми, працівники музею, від початку вторгнення? Це схоже на своєрідне єднання з публікою та відчуття себе всередині історичного процесу. Гості музею стали такими ж учасниками подій, з якими разом ми і проживаємо нинішню війну. Це усвідомлення оприявнило майже фізичний зв'язок із людьми та подіями попередніх воєн. Раніше ми читали про це у книгах та архівних документах, говорили як про щось віддалене, майже фантомне. З початком повномасштабної війни ми відчули зв'язок із людьми, що колись опинилися на нашому місці, та ніби крізь роки потиснули їм руку.

Щодо сенсів, які ми артикулюємо, то найбільш значущим для мене є акцентування на крихкості життя. Хоч колекція і будівля музею, безперечно, важливі, для мене особисто, музей — це насамперед люди, пов'язані з ним. Саме вони є носіями пам'яті й знання про це місце, про його історію, колекцію та мистецтво загалом.

Тому різні проєкти та виставки, що відбуваються в музеї зараз, є своєрідним нагадуванням про цю крихкість і водночас посилюють відчуття минулого життя, яке невідомо, чи повернеться, відчуття втрати і пустоти, яку ми намагаємося заповнити. Відчуття втрати можливості спокійно відвідати ті чи інші культурні установи загострює потребу оберігати такі тендітні перед зброєю масового знищення, перед часом, перед хаотичними забудовами речі.

Не пам'ятаю точно, але від одного з художників, які приходили до музею після початку вторгнення, прозвучала цікава думка. Він пропонував обрати одну зі стін музею та спробувати згадати, який твір там був представлений до початку повномасштабної війни. Скульптура, картина, посудина на поличці. Ці спогади, ці роздуми про відсутній об'єкт — вони мають якийсь компенсаторний ефект, бо, окрім самого травматичного досвіду через жахи і біль війни, в нас усіх спостерігається гостре відчуття втрати і туги за мирним життям, за звичними для нас речами, все більше віддаленими у часі. Спогади стають дедалі розмитішими, а ми все більше призвичаємося до життя і роботи у стані війни.

На одній з розмов чула думку про те, чи варто усі проєкти присвячувати темі війни. Чи не варто розбавляти мистецьку діяльність якимись іншими думками, що розчинилися у трагічних подіях останніх двох з гаком років? Це утопічне прагнення, бо яку б тему ми не репрезентували нині — гіркий присмак війни зі щоденними новинами з фронту та інформацією про руйнування українських міст не полишає місця для чогось іншого. Війна стала нашою щоденною реальністю. І всі сфери життя, включно з мистецтвом, тепер нерозривно з нею пов'язані.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Ольга Балашова, голова правління UMCA

Найбільший виклик для UMCA — це майбутнє. З одного боку, ми працюємо для того, щоб воно в нас було, і в цій роботі дуже багато віри, підтримки та взаємодії прекрасних людей. З іншого — непевність та ентропія збільшуються щодня і давати їм раду стає все складніше.

Повномаштабне вторгнення несподівано прискорило всі процеси. Ми почали підтримувати художню спільноту через UEAFУкраїнський мистецький фонд екстреної допомоги , почали збирати колекцію, формувати архів, завершили роботу над програмним забезпеченням для агрегатора колекцій і починаємо працювати з його наповненням та публікацією у відкритому доступі. Почали збирати Архів мистецтва воєнного стану.

Цей кризовий час проявив інституційну спроможність не лише нашої, але і багатьох інших несподіваних інституцій, які змусив по-новому усвідомити власну місію.

Ми з командою щодня задаємо та знаходимо нові відповіді на питання про те, навіщо нам дослідницькі інституції, яку роль вони відіграють у самоусвідомленні суспільства, збереженні психічного здоров'я та творенні по-справжньому інклюзивного середовища, віднайденні порозуміння в спільнотах та громадах, в оприявненні цінності України для світу.

Сьогодні ми точно знаємо, що музей — це передусім інституція пам'яті, яка твориться щодня і прокладає нам шлях у майбутнє.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Ольга Гончар, директорка музею "Територія Терору"

Питання безпеки і збереження наших колекцій лишається для нас найбільшим викликом, тому що Росія продовжує масові ракетні обстріли України — наприклад, у Львові рік почався зі знищення музею Шухевича. Це говорить про те, що музеї далі під загрозою, наші музеї зараз евакуйовані, або знищені, або розграбовані, або перетворені на центри пропаганди на окупованих територіях. Зберегти нашу спадщину в умовах страшної війни є найбільшим викликом.

Також зберегти команди людей. Багато музейників — на фронті, багато загинули, багато виїхали, нас менше і менше — деколи в музеї одна людина працює за трьох.

З таких нових-старих викликів — знову починаються відімкнення світла і треба забезпечити роботу наших установ у цих умовах, тобто знову треба запускати генератори, екофлоу, павербанки. Добре, що все це у нас вже є завдяки нашим партнерам, тому будемо працювати далі.

Ми постійно маємо здобувати нові знання: відбувається цифровізація, дижиталізація колекцій, чи, наприклад, щодо написання грантів, ведення проєктів, роботи з міжнародними партнерами. Також, наприклад, розроблені різні протоколи роботи, коли немає світла або коли повітряна тривога.

Також ми прибрали з експозиції найцінніші артефакти, але завдяки грантовим проєктам у нас є онлайн-версії, 3D-копії, які можна переглянути за QR-кодом. Тому питання експонування в умовах війни для нас змінилося.
Музей "Територія терору". Фото: Анна Срогий/Суспільне Львів

Якщо ми говоримо про сенси, то у нас побільшало меморіальних заходів, які стосуються російсько-української війни. Наприклад, нещодавно у нас був захід презентації світлин та читання поезії Максима Кривцова. Минулого року був великий захід, присвячений Оленівці: ми співпрацювали з родинами загиблих героїв і тих, які чекають своїх рідних із полону. Робота з місцевими спільнотами у Львові, те, щоб ці заходи відбувалися в музеї, щоб відбувалася комунікація, спільне переживання горя, для нас є пріоритетом. Традиційно в нас є заходи з єврейською, кримсько-татарською спільнотами міста.

До музеїв зараз приїжджають чимало міжнародних дослідників, гостей, дипломатів. Ми розповідаємо, максимально залучаємося, обов'язково забезпечуємо надання інформації англійською мовою. У нас чимало роботи, але найціннішим для нас є спілкування з нашими відвідувачами, спільнотами, з міжнародною аудиторією, розповідь про Україну і, звичайно, документація. Тобто продовження нашого щоденного музейного життя, попри всі виклики зі світлом, повітряними тривогами, реаліями війни.

Коли твої рідні й друзі на фронті, ти не завжди готовий прийти і одразу сісти працювати, бо думками ти там. Але ми працюємо і своєю щоденною рутинною роботою вносимо частинку опору українського народу в війні.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Леся Гасиджак, директорка Музею Голодомору

Найбільший виклик для Музею Голодомору на найближчий час (з розумінням всіх "особливостей" роботи в умовах війни) — це оновлення команди. Зокрема, посилення в частині прямих музейних працівників і науковців. Бо ми не можемо дозволити собі працювати на пів оберта. Орієнтація на результати, а не на процес, причому результати не для статистики, а такі, які очевидні суспільству, платникам податків, благодійникам, партнерам, — це основний критерій цього процесу. 

Змін, зокрема і після початку повномасштабного вторгнення, дуже багато: скорочення фінансування та потреба вибудовувати нові правила роботи в нових умовах, зупинка будівництва другої черги через відсутність фінансування в державному бюджеті у зв'язку з війною, поява нових напрямів роботи і зростання актуальності музею, музейних проєктів, досліджень тощо.

Музей Голодомору. Фото: Нікіта Галка / Суспільне

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Юлія Литвинець, директорка Національного художнього музею України (NAMU)

Наші виклики схожі на виклики, які постали перед усією музейною галуззю. Можливо, певна особливість в тому, що повномасштабне вторгнення почалося в той момент, коли в нашому музеї були в активній фазі реставраційні роботи. З одного боку, це було дуже складно, тому що нам потрібно було продовжувати процеси, але з іншого боку, певною мірою для нас це було простіше, бо будівля найчастіше була закрита. Також у процесі реставрації на вимогу реставраторів ми звільняли певні зали, тому змогли достатньо швидко демонтувати і евакуювати нашу експозицію.

Якщо говорити про теперішнє — враховуючи, що ми розташовані близько до урядового кварталу, — ми не можемо відкрити двері для відвідувачів. Намагаємося проводити різні невеликі проєкти, вони достатньо короткострокові, тому по п'ятницях, суботах і неділях у нас відбуваються вікенди.

Звісно, ще один виклик, окрім збереження колекцій, — це збереження колективу. До початку повномасштабного вторгнення нас було понад 110 людей, а залишилось 12. Потім поступово поверталися люди і зараз це вже більш ніж 90 людей. Однак у цих працівників зарплата не така велика. І я розумію, що кожен із них намагається знайти якісь альтернативні види заробітку.

Це також дуже серйозний виклик, враховуючи, що фонд заробітної плати на цей рік нам був зменшений більше ніж на півтора мільйона.

Ми залишилися з дуже невеликою сумою коштів, з якої потрібно заплатити податки, зарплатню і втримати спеціалістів біля музею. Окрім того, ми всі намагаємося підтримати нашу армію — я знаю, що всі багато донатять.

Національний художній музей України до реставрації, 2021 рік. Національний художній музей України/Facebook

Виклик, який ми намагаємося перетворити на плюс: враховуючи, що ми не можемо активно проводити виставкову діяльність всередині музею і країни, ми перенесли нашу виставкову діяльність на закордонні майданчики.

Наразі наші твори беруть участь у декількох проєктах, зокрема великий проєкт у Бельведері, присвячений модернізму: його частина потім буде їхати в Словаччину, а частина — в Британію. Є твори, які перебувають у Бельгії на виставці "Футуромарення", яку організовує "Мистецький Арсенал". Частина творів зараз у Дубліні — там проєкт, присвячений становленню держав на початку ХХ століття. Цей проєкт не міг бути без нас, тому що на початку ХХ століття Україна також викристалізувалася як держава зі своїми кордонами й законами.

Коли ми робимо проєкти за кордоном, до наших колекцій додаються твори з музеїв і приватних колекцій з-за кордону. Так приватні закордонні музейні колекції також актуалізуються і ми у них зміщуємо акценти. До прикладу, коли був постійний наратив, що це російські художники, ми, візуалізуючи весь ряд, доводимо правдиву історію.

І це насправді один із найскладніших викликів, які є перед нами зараз — змінювати історію про нас, про українських митців, про українське мистецтво за кордоном.

Основна ідея музею, з якою він існує давно, — це представити максимально повно і чесно історію українського мистецтва. Музею в цьому році 125 років і за нашими експозиціями можна простежити, які політичні та соціальні потрясіння і впливи були в державі. Це впливало на музей: відбивалося і на тому, що колекціонували, і на тому, що у нас відбирали. Дуже багато творів за рішенням партії відбирали, бо вважалися або невірної ідеологічної складової, або починали вважатися авторства російських художників.

Зараз ми намагаємося переосмислити нашу збірку і додати твори тих художників, яких не вистачає. До прикладу, одне з останнього поповнення нашої колекції — завдяки нашим друзям і меценатам ми змогли викупити твір Івана Мясоєдова "Аргонавти". У нашій колекції взагалі не було його творів, а він один із визначних модерністів. Ми поповнюємо нашу експозицію і думаємо про те, якою, з якими наративами вона буде після перемоги.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media